Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
Уже понад 30 років наша держава має різні рівні співпраці з Північноатлантичним альянсом. Історія розвитку відносин Україна-НАТО починається на початку 1990-х років. Саме тоді, коли відбулося падіння комунізму, Захід був у відчутті тріумфу, а країни Центральної та Східної Європи почали реформи, направлені на здобуття членства в ЄС та НАТО. Архіви ще досі засекречені, але це не скасовує актуальності ретроспективного огляду геополітичної ситуації в Євроатлантиці та того, як Україну сприймали в Альянсі на початку незалежності.
Матеріал відкриває серію текстів про історію відносин Україна-НАТО в рамках UAreNATO — спільного проєкту АрміяInform, Місії України при НАТО та Центру інформації та документації НАТО в Україні.
Військово-політичний блок НАТО був створений у 1949 році як відповідь на радянську загрозу в Європі. Створивши бази на іншому березі Атлантичного океану, США стали головним гарантом безпеки в Європі.
Упродовж 40 років тривало протистояння між США і срср, яке завершилося перемогою Заходу та увійшло в історію під назвою «холодна війна».
Радянська Україна була в епіцентрі гонки озброєнь, адже саме на території урср було розміщено ядерну зброю, направлену на Захід. Через кіно, літературу та пресу пропаганда в срср створювала негативний образ Альянсу серед українців.
Тому наприкінці 1980-х років українське суспільство навряд чи мало певне притомне уявлення про те, що таке НАТО. А також, як функціонує організація, якою лякала москва в середині срср та своїх сателітів у Східній Європі.
Дзеркальною була ситуація всередині Альянсу, де сюрпризом були досить швидкі та радикальні зміни в комуністичних державах — перебудова, падіння Берлінського муру, виведення радянських військ з Афганістану. Частково це було пов’язано з постаттю михайла горбачова, який не зумів провести реформи в радянському союзі без ліквідації монополії кпрс на владу. Все посипалося досить швидко.
Тоді, наприкінці 1980-х років, на чолі НАТО був німецький політик з Християнсько-демократичного союзу, колишній міністр оборони ФРН Манфред Вернер, який показав на практиці новий Альянс світу.
Коли впав Берлінський мур, у листопаді 1989 року, Манфред Вернер сів у своє авто та поїхав зі штаб-квартири НАТО до Берліна, який тоді ще був розділеним містом. Причому Вернер нікого не попередив про це.
Саме Вернер став першим генсеком Альянсу, що здійснив офіційний візит до радянського союзу, який відбувся 13-16 липня 1990 року. Там він «простягнув руку співпраці», а його фото з червоної площі в москві облетіли всі світові медіа.
Тим часом у Києві Верховна Рада урср 16 липня 1990 року затвердила «Декларацію про державний суверенітет», де було закріплено нейтральний статус республіки.
«Українська рср урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійною нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї», — стверджувалося в Декларації.
Водночас Захід у комунікації з москвою був стурбований питанням ядерного роззброєння. І саме ця тема була ключовою на переговорах, зокрема з Україною, яка мала третій у світі ядерний потенціал.
НАТО прагнуло показати свою відкритість. Так, Стратегічна концепція Альянсу, затверджена буквально перед розпадом срср у грудні 1991 року, вперше стала публічним документом.
На початку 1990-х років Альянс шукав нові форми співпраці з посткомуністичними державами. Так виникла Рада Північноатлантичного співробітництва, перше засідання якої відбулося 20 грудня 1991 року. У штаб-квартирі НАТО у Брюсселі зібралися представники 16 держав Альянсу та 9 країн Центральної та Східної Європи, які тільки-но позбулися окупації москви.
Манфред Вернер тоді сказав історичні слова про зміни, які відбулися в Європі.
Зовнішня політика нової держави Україна після 24 серпня 1991 року мала на меті швидке визнання від світу та включення в роботу міжнародних організацій. Хоча зрозуміло, що спочатку все обмежувалося Радою Північноатлантичного співробітництва, куди країни Центральної та Східної Європи приєдналися в грудні 1991 році, а колишні радянські республіки зробили це трохи згодом.
22-23 лютого 1992 року Манфред Вернер здійснив офіційний візит до Києва. Він мав зустрічі з президентом України Леонідом Кравчуком та міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.
У своїх мемуарах «Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін» Анатолій Зленко згадує шлях України до НАТО на початку 1990-х років: «Наше зближення з НАТО було еволюційним, а не революційним.
В основі цього зближення завжди лежало не бажання бути з кимось проти когось, а чітке усвідомлення того, що Україна має бути невід’ємним елементом європейської і світової архітектури безпеки, зоною стабільності на доволі нестабільному пострадянському просторі».
У березні 1992 року всі республіки колишнього срср, окрім Грузії, стали членами Ради Північноатлантичного співробітництва. Участь у раді як інструмент залучення посткомуністичних держав була доволі обмеженою, адже не передбачалося перспективи членства чи чогось подібного.
Як відповідь на візит Вернера до Києва Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі в червні 1992 року. Україна шукала себе в новому світі після колапсу срср і тому Альянс сприймався як один із векторів зовнішньої політики — причому далеко не пріоритетний.
У сучасній росії виник міф, що Захід на початку 1990-х пообіцяв горбачову та єльцину, що не буде розширення НАТО на Схід. Як наслідок путін висував ультиматуми до Альянсу наприкінці 2021 року.
Американська історикиня зі Школи передових міжнародних досліджень Джонcа Гопкінса Мері Саротт у своїй книзі «Жодного дюйма. Америка, росія та створення патової ситуації після “холодної війни”» переконливо розвінчує міфи російської пропаганди. Напередодні широкомасштабного вторгнення рф в Україну в січні-лютому 2022 року її книгу часто цитували міжнародні медіа.
Основна теза Саротт полягає в тому, що всередині політичної верхівки США точилися гострі дискусії щодо майбутнього співпраці Альянсу з посткомуністичними державами. Вашингтону через політичні зволікання не подобалася Рада Північноатлантичного співробітництва. Саме тому США шукали інший інструмент роботи з країнами Центральної та Східної Європи — так виник формат «Партнерства заради миру».
Більше про долучення України до «Партнерства заради миру» в середині 1990-х років читайте в наступному матеріалі АрміяInform.
