Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Командир мотопіхотного відділення солдат Руслан Хархалуп за спеціальністю історик. Фахово знаючи про підступність Московії, він налаштований до останнього боронити рідну землю від незаконних збройних формувань країни-агресора. А ще він болісно сприймає байдужість суспільства до теми війни, яка триває на сході країни. Говорить, що практично будь-який цивільний співрозмовник, похапцем запитавши «Ну, що там на передовій», намагається одразу ж втекти від розмови.
– Як тільки-но розпочинаю розказувати про те, яка ж вона та війна, бачу навпроти пустоту в очах, – говорить Руслан. – Люди не розуміють, що позиційна окопна війна – це важко і виснажливо. Що це підземне життя, негода, що ти постійно перебуваєш у напрузі, без вихідних і свят. У мене є товариш, у якого під час ротації була єдина мрія – побачити світло у вікні. Але попри все це ти маєш чітко і професійно виконувати свої обов’язки.
Контракт на службу в одній із окремих мотопіхотних бригад Хархалуп уклав у 2019 році. Потім – звичайний шлях «контрактника»: навчання у центрі, злагодження, висунення маршем до району проведення операції Об’єднаних сил. Перша ротація – майже 8 місяців на Світлодарській дузі. Повернення додому, відпочинок, і знову – Світлодарка.
– Майже одразу по приїзду потрапили під обстріл. Якраз міняли хлопців на спостережному посту. Перша моя думка тоді – не боятись, убити в собі страх, адже я командир і мені насамперед потрібно зорієнтуватися, адекватно оцінити ситуацію та зробити правильні доповіді. Я мав показати впевненість у собі та керувати підрозділом. Ніколи не забуду момент, як 21-річний хлопець із позивним «Малий» пополотнів, коли біля його вуха пролетіла куля. Довелось його виводити зі ступору.
Відтоді Руслан Хархалуп навчився «чути» – за долі секунди визначає, яка зброя працює, звідки й по кому, та ухвалювати правильні рішення. Став більше цінувати життя, пізнав всю відданість бойового братерства. Не зміг збагнути до кінця лише одного: де ж те дно, до якого може опуститися супротивник.
– За весь час перебування на війні найбільше мені захотілось знайти відповідь на питання, що ж твориться в голові курсантиків із Росії, коли їх привозять тренуватись стріляти по нас. Вони, по суті, «з малечку» тренувались на живих людях, обстрілюючи наші позиції з різних видів зброї. Це ж не люди, а звірі якісь, що вони, що їхні наставники.
А ще чоловік дізнався про те, що він народився в сорочці. Багато разів якась невидима сила уберігала його від найстрашнішого.
– Крайній раз мене врятувала гільза від гарматного снаряда, що якийсь час валялась порожньою перед спостережним пунктом. Того дня я набрав у неї землю і залишив на місці. Тут якраз почався обстріл: прилітало і з мінометів, і з СПГ, ну і стрілкотня, звісно. Я висунувся на пару секунд, тільки зігнув голову та спустився на одну сходинку, чую – дзинь… У гільзу влучило. Якби не вона, куля була б у голові… Чи страшно після таких моментів? З одного боку – так, це природне відчуття. З іншого – немає часу боятись, треба чітко виконувати свою роботу, адже від цього залежить моє життя і життя моїх товаришів.
Наостанок командир відділення Хархалуп дякує своїм командирам за підтримку та запрошує усіх охочих служити до бригади, яка стала йому другою домівкою. Каже, що колектив у них молодий, патріотичний та завзятий.
