Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
Святослав Ігорович — син великого князя Ігоря Рюриковича та княгині Ольги — належить до найвидатніших полководців середньовічної Європи та найуспішніших правителів Київської Русі.
Протягом свого недовгого правління він майже безперервно перебував у походах, пройшовши з військом тисячі кілометрів від Волги до Дунаю. За різними оцінками, князь здобув не менш ніж десять великих перемог, розгромив кілька держав і племінних союзів та значно розширив вплив Русі.
Уперше Святослав узяв участь у поході ще в 946 році під час війни проти древлян. Хоча він був малолітнім і виконував радше символічну роль, саме його кидок списа став сигналом до атаки київського війська. Древляни були розбиті, а згодом упав і їхній головний центр — Іскоростень. Так перший похід майбутнього великого князя завершився перемогою.
«Повість минулих літ» змальовує Святослава як воїна-аскета: він не возив за собою обозів, спав просто неба, харчувався тим, що добував у поході, і особистим прикладом надихав дружину. Саме цей спосіб життя дозволяв його війську діяти надзвичайно швидко та завдавати несподіваних ударів противникам.
Першою великою самостійною переможною кампанією князя став східний похід 964–966 років. Спочатку він підкорив в’ятичів, які сплачували данину Хозарському каганату, а потім завдав удару по Волзькій Булгарії. Руське військо захопило й спустошило її столицю — Великий Булгар. Після цього були розгромлені буртаси та інші союзники хозар.
Найвизначнішою перемогою Святослава стало знищення Хозарського каганату — могутньої держави, яка понад століття контролювала значну частину торговельних шляхів Східної Європи. У 965 році князь захопив фортецю Саркел на Дону, а згодом зруйнував столицю каганату Ітиль та велике місто Семендер на Кавказі. Розгром Хозарії став однією з найважливіших геополітичних подій Х століття: Київська Русь позбулася небезпечного конкурента і встановила контроль над ключовими торговельними шляхами між Північчю та Півднем.
Перемоги на сході суттєво зміцнили міжнародний авторитет Києва. Під владу Русі перейшли нові території, а низка племен, що раніше визнавала зверхність хозар, почала сплачувати данину київському князю.
Не менш успішними були й балканські походи Святослава. У 968 році він на чолі війська вторгся до Болгарського царства та здобув низку перемог над болгарами. За свідченням візантійських джерел, руси захопили десятки міст і фортець, а князь фактично встановив контроль над значною частиною Болгарії. Центром своїх володінь на Балканах Святослав вважав місто Переяславець на Дунаї, яке називав місцем, «куди сходяться всі блага».
Після повернення на Балкани в 969 році Святослав вдруге взяв Преслав і розгромив сили своїх противників. Попри чисельну перевагу ворога, його військо неодноразово переломлювало перебіг битв завдяки високій дисципліні та особистій хоробрості князя.
У війні з Візантією Святослав також здобув низку тактичних перемог. Його дружини просунулися до Фракії й наблизилися до кордонів імперії. Давньоруські та візантійські джерела зберегли знамениті слова князя перед одним із вирішальних боїв: «Не посоромимо землі Руської, але ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають». Саме після таких виступів воїни неодноразово переходили в контратаку та змушували противника відступати.
Навіть під час облоги Доростола в 971 році, коли сили були нерівними, Святослав продемонстрував видатний військовий талант. Його воїни здійснювали успішні вилазки, завдаючи значних втрат візантійцям. Хоча кампанія завершилася мирним договором, імператор Іоанн Цимісхій дозволив русам безперешкодно залишити Болгарію, визнавши їхню мужність і боєздатність.
За життя Святослав не програв жодної великої кампанії на сході та зумів знищити одну з найпотужніших держав тогочасної Східної Європи — Хозарський каганат. Його перемоги змінили політичну карту регіону, відкрили нові можливості для розвитку Київської Русі та закріпили за ним славу одного з найвидатніших полководців українського середньовіччя, за яким багато поколінь наших воїнів інстинктивно йшли, пишаючись «славою боїв Завойовника», не бажаючи осоромити Української землі.
