Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Часто за добре відомими прізвищами історичних діячів першої когорти невиправдано лишаються малопомітними імена людей не меншої величини та значущості.
Їхній внесок в історію України в жодному разі не менш вагомий і важливий, ніж зроблений знаменитими сучасниками, однак для ширшого загалу вони досі продовжують лишатися в тіні.
Саме до таких осіб належить генерал-хорунжий Армії УНР Микола Удовиченко (1885‒1935), на плечі якого лягла «чорнова організаційна праця» з формування модерного українського війська.
Микола Удовиченко відіграв роль не меншу за багатьох більш знаних військових, в тому числі й за свого молодшого брата генерал-полковника Армії УНР та віцепрезидента УНР в екзилі Олександра Удовиченка, з яким військовика часом плутають.
Призабутий життєпис визначного українського військовика з нагоди 140-ї річниці від дня його народження нагадує АрміяInform.
Фаховий військовий топограф
Микола Удовиченко народився 17 (за іншими даними 27 травня) 1885 року в Харкові у сім’ї офіцера царської армії. Його батько, Іван Удовидченко (саме так з другою «Д» писалось його прізвище), походив із селянської родини Черкаської волості Лівенського повіту Орловської губернії. На військовій службі отримав звання підполковника та особисте дворянство.
Середню освіту Микола Удовиченко здобув у реальній школі при дитячому притулку принца Петра Ольденбурзького у Санкт-Петербурзі. Обравши, подібно до батька, військову кар’єру, вступив до Військово-топографічне училище, після закінчення якого служив у званні підпоручника Корпусу військових топографів у лейб-гвардії Павловському полку.
Про засновника української військової топографії генерала Миколу Коваля-Медзвецького
З квітня 1906 року виконував завдання з топографічної зйомки в Управлінні зйомки Санкт-Петербурзької губернії та Фінляндії, з 1907 року працював в Управлінні зйомки північно-західного прикордонного простору у Ризі. 1909 року був відряджений до 145 піхотного Новочеркаського полку, а 1910 року виконував топографічні роботи в Управління Київської зйомки.
У 1911‒1912 роках Микола Удовиченко навчався в Олександрівській Військово-юридичній академії, однак після завершення одного курсу через стан здоров’я був змушений повернутися до основної праці топографа. З 1912 року перебував на службі у військово-топографічному відділі в Києві, виконував тріангуляційні та топографічні роботи.
Офіцер Великої війни
Після початку Першої світової війни Миколу Удовиченка за власним бажанням відрядили до 129-го піхотного Бессарабського полку 33-ї піхотної дивізії. «З цим полком він перебуває у всіх боях, особливо важких на Сяні під Красноставом, командуючи спочатку сотнею, а пізніше курінем», — зазначено у некролозі військовика, опублікованому 1937 року в газеті «Діло».
Командуючи під час бойових дій на Південно-Західному фронті у 1914‒1915 роках спочатку ротою, а згодом батальйоном 129-го піхотного Бессарабського полку, Микола Удовиченко відзначився як кваліфікований та хоробрий офіцер. Наказом по 3-й Армії був нагороджений так званою «Аннінською зброєю» — орденом Святої Анни 4-го ступеня з написом «За храбрость».
З кінця березня 1915 року Микола Удовиченко був призначений обер-офіцером для доручень Управління генерал-квартирмейстера штабу Головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту. З осені 1916 року виконував обов’язки помічника начальника відділу Корпусу військових топографів 2-го генерал-квартирмейстерства штабу Південно-Західного фронту, а згодом очолив цей відділ.
Останнє звання Миколи Удовиченка у російській армії, отримане у грудні 1915 року, — капітан. У військово-топографічному відділі штабу Південно-Західного фронту він прослужив аж до початку революції 1917 року. Сучасники, зокрема майбутній гетьман Павло Скоропадський, характеризували його як чоловіка освіченого та широких поглядів і, разом із тим, переконаного українця.
«Відразу став у лави Української Армії»
З початком Української революції 1917‒1921 років Микола Удовиченко став одним із найактивніших військовиків, які долучились до українізації війська у межах тогочасної російської армії, зокрема у військах Південно-Західного фронту. У червні 1917 року він став делегатом ІІ Всеукраїнського військового з’їзду та був обраний членом Українського генерального військового комітету при Центральній Раді.
Як учасник ІІ Всеукраїнського військового з’їзду він став одним із тих українських військових, які, повернувшись до своїх частин, привезли побратимам примірники І Універсалу Української Центральної Ради. Саме від Миколи Удовиченка дізнавалися українські військовослужбовці зі складу російської армії про проголошення автономії України.
При Центральній Раді він виконував обов’язки українського комісара при штабі південно-західного фронту. Йому припало відповідальне завдання формувати українські частини на цьому фронті. При ворожому ставленні вищого російського командування до створення українських частин ця праця стрічалася з ріжними перешкодами, аж до загроз віддання під полевий суд за «зраду». (З некрологу Миколи Удовиченка в газеті «Діло» (Діло. Львів, середа 1 вересня 1937 року. № 191 (14734). С. 8)).
Делегати ІІ Всеукраїнського військового з’їзду ухвалили рішення про українізацію військових частин колишньої російської імператорської армії, підконтрольної на той час Тимчасовому уряду росії. Микола Удовиченко активно включився у цей процес як український комісар — уповноважений Українського генерального військового комітету при штабі Південно-Західного фронту.
На цій посаді військовик координував українізацію частин фронту та налагоджував зв’язок між Центральною Радою і військовими формуваннями, створюючи умови для перетворення окремих підрозділів російської армії, які становили українці, на національні українські військові частини. Ця діяльність зробила його одним із впливових організаторів українізації війська у 1917 році.
«Сформував І український корпус»
Серед визначних українських військовиків, які долучились до створення влітку‒восени 1917 року Першого українського корпусу, зазвичай називають насамперед генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, який командував 34-м армійським корпусом 7-ї армії південно-західного фронту. Згадують також генерал-майорів Ярослава Гандзюка та Віктора Клименка, які очолили відповідно Першу та Другу Українські дивізії корпусу.
Тим часом роль Миколи Удовиченка невиправдано лишається в тіні. Натомість саме він, будучи уповноваженим Українського генерального військового комітету при штабі південно-західного фронту, відіграв одну із ключових ролей у створенні цього українського національного збройного формування. Павло Скоропадський згадував про нього так:
Під час мого перебування у Бердичеві в мене залишилося чудове враження від зустрічі з капітаном Удовиченком. Це був молодий чоловік, освічений та широких поглядів, разом із тим переконаний українець. Я про це згадую, тому що це явище доволі рідкісне. Удовиченко тепер змінив у штабі фронту Скрипчинського за посадою українського комісара.
«При діяльній участі покійного на південно-західному фронті сформовано І український корпус. Небіжчик брав енергійну участь у скликуванні всіх військових з’їздів у Києві, а після створення Генерального Військового Комітету з С. Петлюрою, брав участь в його праці. В серпні 1917 р., з наказу генерального секретаря військових справ С. Петлюри, він бере участь у створенні військового секретаріяту», — зазначено в некролозі Миколи Удовиченка в газеті «Діло».
Ще більш прямо про роль військовика у формуванні І українського корпусу сказано в його некролозі в газеті «Наш Прапор»: «При Центральній Раді він виконував обов’язки українського комісара при штабі південно-західного фронту, де й сформував І український корпус». Навряд чи таке формулювання надто далеке від істини, адже головним провідником українізації війська, поза всяким сумнівом, був саме вповноважений представник Української Центральної Ради з цього питання.
На чолі мобілізаційного відділу Генерального штабу УНР
10 грудня 1917 року Миколу Удовиченка призначили начальником мобілізаційного відділу Генерального штабу Української Народної Республіки на чолі з генерал-майором Борисом Бобровським. На цій посаді він відповідав за організацію мобілізації та формування нових частин української армії.
Розбудова збройних сил щойно проголошеної ІІІ Універсалом Української Народної Республіки була критично важливим завданням з огляду на збройну агресію з боку більшовицької росії. Про свій досвід служби на посаді начальника мобілізаційного відділу Генштабу УНР Микола Удовиченко згадував:
В інспекторський відділ військового міністерства приходило кожного дня на прийом до 400‒500 офіцерів… Українською мовою розмовляла переважно молодь. Люди ж похилого віку та в чинах просили розмовляти з ними російською. Для молоді вакансій було багато, й здебільшого вона отримувала призначення до нового місця служби. Ті ж люди, які кинули командування на фронті великими частинами, починаючи з полку і вище, вимагали «відповідної посади» (відповідної служби), але це було важче, оскільки Генеральний штаб ще не починав здійснювати своїх організаційних планів і справа відкладалася. Елемент, окрім молоді, загалом був не ідейний з боку національного; з більшовиками і то не всі хотіли битися, не кажучи вже про те, що «самостійна» Україна для багатьох була жупелом.
Згідно зі спогадами Миколи Удовиченка, значна частина військових висловлювала бажання битися проти більшовиків, однак аж ніяк не за ідею новопосталої української державності, яка здавалася їм чужою та незрозумілою. Особливо це стосувалося офіцерів старшого віку, з яких мало хто сприймав ідею незалежної України.
«За таких умов технічна праця штабу з керівництва фронтом майже припинилася; для пригнічених обставинами людей потрібна була хоча б якась зовнішня сила, яка б штовхнула їх на той чи інший шлях. Цієї сили поки що не було, і всі покірно підставляли шиї майбутньому переможцеві», — писав Микола Удовиченко.
Від Охочекомонного куреня до Гайдамацького коша
За таких умов на початку 1918 року Микола Удовиченко особисто долучився до боротьби більшовицькою агресією. У січні 1918 р. він сформував та очолив спеціальний підрозділ — Охочекомонний курінь працівників Військового міністерства УНР. Завданням цього добровольчого збройного формування зі службовців військового відомства була оборона Києва.
Цей підрозділ, паралельно з Гайдамацьким кошем Слобідської України, брав участь у придушенні більшовицького повстання на заводі «Арсенал» та захисті урядових установ під час січневих боїв 1918 року. Діяльність Миколи Удовиченка як командира куреня продемонструвала його рішучість і здатність швидко організувати боєздатний загін із наявних ресурсів.
«В січні 1918 р. під час повстання большевиків у Києві Удовиченко на чолі відділу із співробітників військового секретаріяту бере енергійну участь у ліквідації повстання», — зазначено в некролозі Миколи Удовиченка в газеті «Діло».
З 9 лютого 1918 року Микола Удовиченко обійняв посаду начальника розвідчого відділу сформованого на початку 1918 року під проводом Симона Петлюри Гайдамацького коша Слобідської України. Це добровольче збройне формування призначалося для оборони столиці та подальшого визволення від більшовиків сходу України. Начальником штабу коша був молодший брат Миколи Олександр Удовиченко.
«Кіш, за планом формування, мав складатися з піхоти, кінноти, артилерії й технічних частин з 4 аеропланами. Організація частини відповідала глибоко продуманій системі бою, можливій лише при тодішніх умовах громадянської війни… Вся організація була розрахована таким чином, щоб 1 лютого (14 лютого за новим стилем) 1918 року чисельний склад коша довести до 20 тисяч», — згадував Микола Удовиченко.
«Чесний маклер» між Петлюрою та Скоропадським
Як командир Охочекомонного коша та згодом начальник розвідки Гайдамацького коша Слобідської України Микола Удовиченко зробив вагомий внесок в успішне придушення проросійського повстання в столиці та оборону столиці. у такий спосіб він намагався особистим чином на прикладному практичному рівні боротися з неприйнятною військовою політикою уряду УНР, скерованою на розвал українського війська.
«Знявши у військах форму, знищивши ієрархію, змусивши бійців у бойовій обстановці обирати собі начальників замість незаплямованих піонерів, відібравши всякий ґрунт у самої військової влади, нарешті, зруйнувавши щойно створені мілітарні установи, влада виявила намір припинити і саме офіційне існування цілих частин і державне забезпечення їх. Військовий міністр Порш оголосив наказ про демобілізацію. Це був останній етап розвалу модерної української армії в дні більшовицького натиску», — писав він згодом.
Проголошенню незалежності УНР сприяли українські військові
З метою порятунку українського війська офіцер спробував налагодити конструктивні робочі відносини між Симоном Петлюрою та Павлом Скоропадським. Обидва ці військові лідери добре знали Миколу Удовиченка, поважали та дослухалися до нього. Втім, бажаного результату його старання не принесли — надто різним був політичний світогляд сторін.
«Я особисто взяв на себе роль чесного маклера, навіть вдалося влаштувати персональні переговори між отаманом гайдамаків С. В. Петлюрою й отаманом козаків Скоропадським, але невдовзі побачили тоді, що розмовляти не було про що, ідеологія була різною, а селяни не мали жодного бажання відриватися від свого повіту…» — згадував пізніше Микола Удовиченко.
Від Гетьманату до Директорії
З 3 березня 1918 року Микола Удовиченко обійняв посаду начальника головного управління персонального складу Генерального штабу УНР, а в подальшому продовжив перебувати на ній і в армії Української Держави після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. На цій адміністративній посаді військовий відав кадровими питаннями: призначеннями, особовим складом, структурами частин.
Діяльність Миколи Удовиченка в цей період сприяла формуванню організаційної структури українського війська, упорядкуванню особового складу, що було особливо важливим в умовах становлення регулярної української армії. 19 липня 1918 р. наказом Військової офіції його було підвищено до рангу військового старшини (аналог підполковника).
Військовий міністр Української Держави Олександр Рогоза: до 165-річчя від дня народження
Після повалення влади гетьмана Павла Скоропадського наприкінці 1918 року владу перебрала Директорія, яка взялася відроджувати Армію Української Народної Республіки. Полковник Микола Удовиченко перейшов на службу новому керівництву. 3 грудня 1918 року йому було присвоєно звання полковника Армії УНР.
В цей час Миколу Удовиченка призначили у розпорядження головнокомандувача Правобережного фронту військ Директорії. На цій посаді офіцер допомагав організовувати військові сили Директорії на Правобережжі, що протистояли більшовицькому наступу. Невдовзі, 28 лютого 1919 року, вийшов у відставку зі служби.
-
- Смерть українського ґенерала // Наш прапор. Львів, п’ятниця 3 вересня 1937 року. Ч. 97 (550). С. 6.
-
- Посмертні згадки. Микола Удовиченко // Діло. Львів, середа 1 вересня 1937 року. №191 (14734). С. 8.
-
- Посмертна згадка. Генерал Микола Удовиченко // Українські вісти (Львів). П’ятниця, 3 вересня 1937 року. № 194. С. 4.
«Труна була прикрита українським прапором»
Повернутися на військову службу в Армії УНР 19 березня 1920 року Миколу Удовиченка спонукала спроба активізувати боротьбу за незалежну українську державу в контексті союзу УНР з Польщею. В цей час його призначили помічником командира 4-ї стрілецької бригади Армії УНР, а також начальником персонального управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.
На цих посадах він знову відповідав за кадрові та мобілізаційні питання в центральному апараті військового відомства, поєднуючи це з польовою службою в бойовій частині. Призначення Миколи Удовиченка на відповідальні посади свідчить, що керівництво УНР високо цінувало його попередній досвід організаційної роботи. У цей період він отримав найвище для себе військове звання — генерал-хорунжий Армії УНР.
З відходом української армії на територію Польщі він якийсь час залишався у Ченстохові, куди евакуйовано військове міністерство, а далі перебуває як інтернований в табор у Каліші. Напівголодне істнування в Ченстохові, умовини перебування в таборі цілковито підірвали його здоровля. (З некрологу Миколи Удовиченка в газеті «Діло» (Діло. Львів, середа 1 вересня 1937 року. № 191 (14734). С. 8)).
Після поразки військ УНР восени 1920 року Микола Удовиченка у складі частин української армії був інтернований на території Польщі. На еміграції з огляду на вкрай поганий стан здоров’я (пережив туберкульоз, тиф, важке запалення легенів) військовий уже не мав сил і змоги брати участь в українському еміграційному житті, тому відійшов від активної політичної чи військової діяльності.
1924 року Микола Удовиченко емігрував до Франції, де працював на посаді машиніста на металургічному заводу у місті Омекур. Наслідки хвороб та важка праця на підприємстві остаточно підірвали здоров’я колишнього військового. 21 липня 1937 року Микола Удовиченко пішов з життя.
«Не довелось йому, тому з перших, що на своїх плечах понесли справу визволення українського народу, що виконали „чорну“ початкову працю при створенні Української Армії, дочекатись здійснення своїх мрій. Похорон відбувся 23 липня при участі адміністрації заводу, численних товаришів по праці та української кольонії. Труна була прикрита українським прапором. Поховали його на кладовищі в Омекурі», — зазначено в некролозі Миколи Удовиченка у газеті «Діло».
Відомо, що Микола Удовиченко працював над спогадами: він є автором рукописних мемуарів «О начале украинского национального движения в русской армии, 1917–1918 гг.», в яких описував події українізації в російській армії та початки українського війська. Ці спогади, написані російською, лишилися в рукописі. Вони дають цінне первинне свідчення про події й атмосферу того часу, а також особисту роль Миколи Удовиченка.
Був нагороджений «Хрестом Симона Петлюри» за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом головного отамана Симона Петлюри у 1917‒1921 роках.
Свідчення Миколи Удовиченка про творення українського війська за часів Української революції 1917‒1921 років з рукопису «О начале украинского национального движения в русской армии, 1917–1918 гг.» наведено за цитатами з книги Михайла Ковальчука «Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917‒1918 рр.» (Т. 1. Київ, 2015).
