Мета — ускладнити Кремлю доступ до валютних надходжень і фінансування війни. Європейський Союз готує новий етап економічного тиску на Росію,…
150 років тому, 15 травня 1873 року, народився видатний український військовий та політичний діяч, гетьман Української Держави Павло Скоропадський. Період його правління — з кінця квітня до середини грудня 1918 року — став важливим етапом історії Української національно-демократичної революції 1917–1921 років.
На запитання про життєвий шлях Павла Скоропадського, його місце та роль у Перших визвольних змаганнях, здобутки і прорахунки гетьмана, зокрема й у справі творення українських збройних сил, кореспонденту АрміяInform відповів доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України Георгій Папакін.
— Павло Скоропадський належав до того самого роду, що й наступний після Івана Мазепи гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський. Як саме походження з козацької старшини позначилось на вихованні, освіті та, зрештою, світогляді майбутнього гетьмана?
— Павло Скоропадський справді належав до того саме роду, але прямим нащадком гетьмана Івана Скоропадського не був. Він вів свій родовід від молодшого гетьманського брата Василя. Ця гілка роду Скоропадських дала Україні адміністраторів, політиків, але найбільше там було військових — козацької старшини, офіцерів, які брали участь у всіх війнах російської імперії впродовж XVIII–XIX століть. Батько майбутнього гетьмана — Петро Іванович Скоропадський — був полковником у Кавалергардському полку, учасником Кавказьких війн.
Водночас дід Іван Михайлович і батько Павла пам’ятали про своє родинне походження та завжди його підкреслювали. Можна говорити, що вони пишалися своїми предками-козаками, навіть мріяли відновити фамільний архів Скоропадських, розпорошений у ХІХ столітті. З малих років Павло зростав в атмосфері такої історичної фамільної пам’яті. У Тростянецькому маєтку родини були портрети гетьманів, зокрема Івана Мазепи, у бібліотеці — історичні праці про козаччину та минуле України. Павло успадкував такий нахил до збирання свідчень славетного минулого роду. Він зібрав в оригіналах і копіях значну кількість документів про Івана Скоропадського, його братів, інших представників роду. Але таке «антикварне» захоплення українським минулим не переросло в той час у політичне українофільство.
— Павло Скоропадський зробив блискучу військову кар’єру в тогочасній російській армії. Як це поєднувалось із його походженням з роду української козацької старшини?
— Захоплення історією роду, а крізь цю призму й минулим України, поєднувалося з відданою службою російському престолу. Це Павло Скоропадський не вважав чимось суперечливим. Служба в російській армії вже з кінця XVIII століття для всіх нащадків козацької старшини залишалася єдиною можливістю відзначитися на військовому поприщі. Але особливістю Скоропадського було підкреслення свого походження саме з українського шляхетного роду. За це багато хто з товаришів у Пажеському корпусі, в Кавалергардському та Кінногвардійському полках не любили Павла, вважали надто пихатим. Своєю чергою і він здебільшого не брав участі у звичних кавалергардських розвагах, тримав дистанцію між собою та однополчанами-гвардійцями.
На загал військову кар’єру Павла Скоропадського в імператорській армії важко вважати такою вже «блискучою». Всі досягнення було здобуто важкою працею, талантом командира, військовою вдачею. У Кавалергардському полку він узявся виконувати марудні обов’язки полкового ад’ютанта. Це ледь не відвернуло його від військової служби. Добровільно поїхав на Далекій Схід після початку російсько-японської війни 1904–1905 років, відзначився там на полі бою. У Першій світовій війні 1914–1918 років отримав одним з перших (у вересні 1914 року) орден св. Георгія ІV ступеня за особисту хоробрість і керівництво боєм. Всю війну провів на фронті, командуючи кавалерійським полком, бригадою, дивізією, і заслужив славу Мюрата ХХ століття. І навіть 34-й армійський корпус очолив у січні 1917 року, коли приборкав один з перших революційних виступів солдатів.
— Як Павло Скоропадський зустрів революційні події 1917 року в російській імперії?
— Він був вдячним Ніколаю ІІ за його зречення від престолу, бо вважав себе в такий спосіб звільненим від військової присяги російському імператору. Перебуваючи досить близько до трону, Скоропадський бачив реальну картину стану справ в імперії, її неспроможність в умовах широкої суспільної кризи, продовження війни, розвитку національних рухів існувати далі. Тому він підтримав Тимчасовий уряд.
Павло Скоропадський: «Здавалося, ясно — головний ворог більшовизм великоросійський, а потім наш внутрішній український. Для боротьби з ними потрібна фізична сила. Створювати військо, звичайно, добре, але це вимагає часу, а головне при створенні армії — які лозунги міг би я дати».
Водночас Скоропадський спромігся оцінити небезпеку ліворадикальних політичних сил (російських більшовиків та їхніх союзників), що рвалися до влади. Вже тоді він почав думати, що протистояти їм може тільки національне почуття. З кінця березня 1917 року він проявив інтерес до українського руху, почав шукати можливості зрозуміти його.
— Від початку української революції активно відбувався процес українізації війська. Яку роль у ньому відіграв Павло Скоропадський?
— До Павла Скоропадського як командира 34-го армійського корпусу кілька разів зверталися з пропозицією провести українізацію. Але він, як дисциплінований військовий, хотів отримати офіційне доручення на таку акцію, щоб українізація корпусу не мала вигляд його особистої ініціативи чи навіть авантюри. Він чітко бачив потенційну роль свого корпусу в наступних політичних подіях. Лише після відповідного розпорядження командувача Південно-Західного фронту Лавра Корнілова (напередодні його призначення Верховним головнокомандувачем) у липні — серпні 1917 року Скоропадський відвів корпус у запілля (Меджибіж на Поділлі) і розпочав українізацію. Вона полягала в поповненні полків та дивізій українцями в порозумінні з УГВК та Генеральним секретарством справ військових, переведення росіян-солдатів та офіцерів до інших частин, піднесення бойового та морального духу солдатів, військовий вишкіл і злагодження.
У листопаді 1917 року корпус за наказом Генерального секретаря Симона Петлюри отримав назву Першого українського козацького корпусу, а Скоропадський — звання «корпусний отаман». На той момент українізацію корпусу було повністю завершено. Дві дивізії та окремий артилерійський дивізіон (разом до 40 тис. бійців) стали найбільш дисциплінованим і боєздатним з’єднанням армії УНР, а Скоропадський — командувачем усіх українських сил на Правобережжі. Впродовж грудня 1917 року йому вдалося зупинити рух на Київ збільшовичених частин 2-го гвардійського корпусу шляхом збройного протистояння, роззброєння та відправлення їх на росію. Проте в умовах відвертої недовіри з боку лідерів Української Центральної Ради та Ради народних міністрів, військового міністра Миколи Порша Скоропадський не міг залишатися корпусним командиром. Його усунення від посади призвело до швидкого розкладання з’єднання, що припинило своє існування вже на початку січня 1918 року.
— Як би ви схарактеризували державницьку діяльність Павла Скоропадського як гетьмана Української Держави? Якими були найбільші його здобутки і невдачі?
— Важко коротко сформулювати здобутки та невдачі Гетьманату. Дуже малий історичний час, відведений йому, не дозволив повністю реалізувати багато планів. Однозначно на карб Гетьманату можна віднести відновлення приватної власності, встановлення і підтримання суспільного порядку, формування дієздатного державного апарату, повноцінний вихід України на міжнародну арену як незалежної держави, запровадження м’якої українізації, спробу вирішення церковного питання.
Найбільші досягнення полягали в культурно-науковій сфері: створення українських університетів, кафедр, розбудова мистецького життя, заснування Української академії наук. Натомість невирішеними залишилися: аграрне питання, оскільки земельну реформу так і не було розпочато; соціальне питання — не вдалося пригасити класовий антагонізм, досягти порозуміння між трудом і капіталом. Розчарування діяльністю гетьмана, який не виправдав, та і фактично не міг виправдати різновекторних суспільних очікувань, стало основною причиною його падіння. Свою роль тут відіграла сумновідома «федеративна грамота» — меморандум про можливість включення України до майбутньої федеративної росії. Її поява спричинилася наполяганням переможної Антанти на підтримці «білого» руху за відновлення єдиної росії. Вона стала просто фатальною для гетьмана, оскільки очорнила його в очах українських діячів і не додала популярності у проросійських колах.
— Якими були плани Павла Скоропадського щодо формування українських збройних сил? Наскільки їх вдалось реалізувати?
— До числа нерозв’язаних Павлом Скоропадським проблем належало і ключове військове питання — створення українського війська. Це здається парадоксом, проте є правдою. Талановитому військовику, досвідченому командирові, харизматичному військовому вождю об’єктивні обставини завадили здійснити суто військове завдання. Він не ввійшов в історію як фундатор українського національного війська.
Останню проблему всіляко гальмувало німецьке командування, яке не бажало бачити українських солдатів, здатних повернути зброю проти них. Єдиний виняток було зроблено для Сердюцької дивізії — гвардії Української Держави, що формувалася з ініціативи Гетьмана із землевласників-хліборобів Полтавської та Чернігівської губерній. Існувало військове міністерство на чолі з бойовим генералом Олександром Рогозою, діяв Генеральний штаб, старшинські та підстаршинські школи. Все це робилося на перспективу, у розрахунку на тривале існування Української Держави.
Павло Скоропадський: «Я твердо і непохитно стояв на своїй меті будування великої козацької України і її національного війська, яке тільки одно може бути її оборонцем».
Лише у вересні 1918 року, після першого державного візиту гетьмана до Німеччини, зустрічі з кайзером, урядом та парламентськими діячами намітилися певні зрушення. Було опрацьовано плани та схеми створення восьми корпусів, закладено бази, сформоване командування. Особовий склад для них планувалося набрати з призовників 1919 року. Але парадокс полягав у тому, що в листопаді 1918 року під час антигетьманського постання Директорії ці кадровані корпуси здебільшого стали основою її Дієвої армії. На бік повстанців після бою під Мотовилівкою перейшов і особовий склад Сердюцької дивізії. Отже, заходи гетьмана з формування української армії зрештою спрацювали проти нього.
— Які головні уроки, на ваш погляд, мають винести українці з історії Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським?
Ставлення до Павла Скоропадського та до Української Держави, яку він намагався розбудовувати, у сучасному суспільстві має чомусь два діаметрально протилежні виміри. Це захоплення його постаттю та всім, що було зроблено за 7,5 місяців її існування. Проте більшість вважає його зрадником (України чи росії, залежно від особистих уподобань). Думаю, що не праві ані одні, ані інші. Про постать Павла Скоропадського варто говорити об’єктивно, а не дорікати йому тим, що він не зробив або, навпаки, зробив. Але немає об’єктивності також у надмірному захопленні від здійсненого ним, бо багато чого він просто не встиг зробити.
Павло Скоропадський був людиною своєї епохи, причому військовиком, далеким від політичних проблем, партійних і національних рухів. Його життя — це постійний пошук відповідей на складні питання, що ставило перед ним життя. Він перебував у невтомному русі, під тиском обставин мав переглядати старі переконання, виробляти нові. 1905 року він був розлючений революцією, яка загрожувала самим основам його життя. 1917 року — у захваті від діячів Тимчасового уряду, але бачив їхню слабкість, пророкував прихід до влади років на 50 лівих радикалів, які скасують приватну власність, переслідуватимуть усіх заможних і шляхетних.
Водночас почав говорити про бажання «стати українцем», тобто приєднатися до українського політичного руху. У 1918 році він став на чолі незалежної Української Держави, але не зміг ще позбутися федералістських ілюзій, не бачив загрози з росії: для нього головним ворогом були російські більшовики. І лише 1921 року нарешті став переконаним самостійником, якому не по дорозі з російськими монархістами, який мріяв про вільний розвиток абсолютно окремої української нації.
Тому основний висновок для сучасності — поважати і пам’ятати всіх діячів, які наближали відродження незалежної України, стали її справжніми «батьками-засновниками». Серед них, безумовно, своє місце посідає Павло Скоропадський. Недовгий період його правління, з одного боку, демонстрував професійний підхід до проблем державотворення, розбудови економіки, культури, науки, військової справи, виходу на міжнародну арену. З другого — навіть невирішені ним питання мають мобілізувати нас. Адже це наочно демонструє, на чому потрібно концентрувати зусилля. Це соціальні та аграрні проблеми, військове будівництво, питання української національної церкви. І, звісно ж, потрібно назавжди забути про якусь «братню росію», яку згадував Павло Скоропадський у своїх спогадах 1919 року. Це ілюзія, що дорого коштувала не тільки Гетьману. Згодом він від неї рішучо відмовився.
Ілюстрації з відкритих джерел
