У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
З оголошенням мобілізації в росії за кордон посунула чергова хвиля «хороших росіян». Перед світом постало питання, як на цих утікачів реагувати. Особливо гострим стало воно для сусідніх із рф держав, які колись були республіками срср. Частина з них відкрили перед такими утікачами свої кордони. Інші ж вдалися до обмежень.
Російські ліберали відразу відреагували заявами, що ті, хто закриває перед «хорошими» росіянами-утікачами кордони, кидають їх на поталу путінському режиму. Окрім морально-етичних аргументів, вони наводять також економічні та соціальні. Нібито втікають насамперед освічені, кваліфіковані, забезпечені росіяни, які везуть до країни так званої релокації свої навички, знання, вміння й не в останню чергу гроші. Тож закривати перед ними кордони не лише неетично, а й нераціонально.
Хто ж має рацію у своїй політиці щодо «хороших росіян»? Свою відповідь на це запитання ще понад століття тому дав гетьман України Павло Скоропадський. Описуючи росіян-утікачів від більшовицького режиму, які прибували в мирну й ситу Україну влітку 1918 року, гетьман виділив чотири стадії їхньої поведінки.
Павло Скоропадський, гетьман України: Картина така: приїжджає змучена людина з комуністичного «раю» на Україну… Після приїзду людина мовчить, спить, пʼє і їсть — це перша стадія. Друга — хвалить, знаходить, що Україна прекрасна, і мова така милозвучна, і клімат хороший, і Київ красивий, і уряд хороший, все розумно — одним словом, рай!
Перша дві стадії для утікача — це етапи абсолютного щастя. Він уникнув загибелі, потрапив у спокійне безпечне місце, він забезпечив свої базові потреби й тепер має змогу розслабитися та жити нормальним життям. Звідси розчулення й замилування «хорошого росіянина» новим місцем перебування, вихваляння всього навколо й повна готовність прийняти й українську мову, й незалежний український уряд. «Релокований» росіянин готовий прийняти і хвалити взагалі будь-що, аби тільки не повертатися до більшовицької росії, де йому напевне загрожують щонайменше побутові негаразди й голод, а в гіршому разі навіть смерть.
Такі само стадії, поза будь-яким сумнівом, проходять і російські утікачі від мобілізації. Вони радіють, що вирвалися з росії та врятували власне життя. Їх влаштовує все навколо. Однак триває це недовго — за спостереженнями Павла Скоропадського, тижні зо два.
Павло Скоропадський, гетьман України: За цей час він встигає декого побачити з раніше прибулих і ось, так тижні за два, входить у третю фазу. Ще веселий і любʼязний, знаходить, що все добре, але ось він їздив на візниках, вони вже дуже погані, і бруківка місцями неважлива, чому це тримають таких градоначальників. «Так дозвольте, кажеш йому, ви згадайте, що в Совдепії було, ми ж усього місяці два як працюємо, хіба можна тепер думати про візників і мостових, дякуйте Богові, що ви живі». «Так-то так, але все ж», — йде і на досить довгий термін.
Отже, приблизно за пів місяця для «релоканта» настає третя фаза — він починає помічати недоліки свого нового місця перебування. Немає звичної сфери послуг, відсутній столичний розмах москви чи петербурга, життя навколо простіше й скромніше, ніж він, професійний споживач життєвих благ, звик.
На цьому ґрунті починається спочатку обережна, але з часом дедалі відвертіша й різкіша критика країни, яку біженець ще вчора цілком щиро вихваляв. Спочатку це стосується переважно дрібних побутових моментів, таких, як згадані Павлом Скоропадським погані бруківка чи візники. Однак цим критика не обмежується, й через певний час для утікача настає завершальна четверта фаза — політична.
Павло Скоропадський, гетьман України: Я вже розумів, що для нього настала четверта фаза. Звичайно він уже не приходить додому, а його зустрічаєш або на вулиці, або ж де-небудь у театрі. Прекрасно одягнений, ситий, рум’яний і надзвичайно важливий. «Знаєте Ви, що я Вам скажу, Ваша Україна дурниця, не має ніяких даних для існування, безсумнівно, що все це буде знищено, потрібно творити єдину неподільну Росію, та й українців ніяких немає, це все вигадка німців. Потім, знаєте, ну чому це в уряді тримати таких людей», — і пішла критика, і критика без кінця.
Як бачимо, «гарний росіянин» висловлює бажання створити «гарну росію». Для себе й під себе. У цьому немає нічого погано, доки він намагається зробити це в себе вдома, в росії. Але ж звідти він утік! Тому тепер він буде намагатися створити «гарну росію» не в себе вдома, а в тій країні, в якій зараз перебуває. І робитиме це в цілком звичний для себе імперський спосіб — через заперечення окремішності та самобутності сусідніх держав і народів.
Як свідчать численні повідомлення у соцмережах, «релоковані» росіяни дуже швидко пройшли дві перші стадії й уже перейшли в третю фазу. Питання часу, коли вони почнуть вимагати для себе особливого статусу й не лише мріяти, а й відкрито заявляти про «єдину й неподільну».
Прочитавши спогади Павла Скоропадського і спостерігаючи за нинішньою втечею росіян від мобілізації, так і хочеться вигукнути: «Це ж було вже!» — і застерегти уряди сусідніх із російською федерацією держав від повторення помилок минулого.
