І хоча ця премія персональна, Марія вважає, що в її особі нагороду отримала вся команда правозахисників «Альменди» — організації, що вже понад десять років на всіх рівнях захищає…
З командиром окремого батальйону спецпризначення ІІІ Інтернаціонального легіону підполковником Анатолієм Марчуком ми знайомі з весни 2022 року, від початку боїв під Києвом.
Він тоді командував зведеним загоном «Галицьких левів», які тримали оборону під Броварами, відбивали атаки росіян в Ірпені, звільняли Дмитрівку.
Саме в його підрозділі воював тоді ще молодший лейтенант, а сьогодні комбат і капітан Герой України Ігор Дикун.
За два роки війни Анатолій майже не змінився, лише погляд став жорсткішим та побільшало зморшок біля очей.
Наша розмова почалася з того, в яких обставинах нині воюють іноземні добровольці.
— Наш батальйон воює під Харковом, загальна обстановка тут напружена. Ділянка в нас, мабуть, найскладніша — Липці, Глибоке, район дач, водосховище. Зараз росіяни хочуть нас відтіснити, обійти з флангу і захопити Липці.
Ворог вже зайшов на дачі, вони вже захопили пару кварталів. Ми стали понизу і зразу почали штурмувати. Ми не ставали в глуху оборону, а з ходу пішли штурмові батальйони 92-ї бригади. Ми, як спецпризначенці, працювали й працюємо тільки у зв’язці з розвідбатом, ми йшли попереду. Йдемо попереду, якщо якісь небезпечні очаги чи позиція небезпечна — ми йдемо туди, спочатку зачищаємо, знищуємо, і тоді затягуємо піхоту туди. І так потихеньку, поетапно ми їх почали витісняти. Просуваємося дуже складно, опір шалений, до того ж ворог не шкодує ані КАБів, ані артилерійської підтримки…
Тем не менше, ми їх вигнали з дач, встали по посадці, пішли на Глибоке, взяли росіян у напівкільце і почали просуватися далі. Вони побачили, що діла не буде, що вони здадуть, і почали підтягувати резерви. В першу чергу підтягнули «вагнерів», потім морську піхоту перекинули з Донецької області сюди. І стало нам трохи важкувато.
— Чим в бою відрізняються «вагнерівці» від звичайних військ?
— На перших порах проти нас були підрозділи «Шторм-Зет», це зеки. Вони не так боєготові, як безбашені, це «шторміки» (штурмовики — авт.). Ми їх почистили, тоді проти нас стали звичайні війська, як вони їх самі називають «міністерські». Це штатні військовослужбовці, контрактники. Вони відносно слабенькі, скажімо так. А «вагнера»…
Знаєш, яка в них тактика? Вони діють зухвало, «безбашено», ніяка класична тактика їм не притаманна. Зухвалість, натиск і швидкість. Вони могли на мотоциклах через поле заскочити, що ми не встигали зреагувати… Просто не було змоги зреагувати, бо ніхто не очікував таких дій. І вони мали певний успіх, на жаль. Коли по ним працюють кулемети, або міномети, вони по одному проникають, накопичуються і тоді — удар. Я вперше з ними зустрівся ще під час боїв у Бахмуті, коли командував батальйоном. Тактика не помінялася. Так, абсолютно нічого не помінялося. Все те ж саме. Вони до останнього біжать, коли тільки починається вогневий контакт, а то вже 20-30 метрів, поки починають наші працювати, вони так частину кладуть, а ті, хто вціліє, далі повзуть. Вони не лежать, задню вони не дають, зближуються на кидок гранати. Одна група відвертає вогонь на себе, друга атакує. І накривають позицію.
— Можеш розказати, як саме це буває?
— Ми одного разу зачистили посадку, зайняли позицію. Був стрілецький бій, росіяни три рази атакували, але так, вайлувато. Колумбійці наші все витримали, тільки один з наших отримав кулі в бронік і в каску, але, дякуючи Богу, бронік втримав кулю і каска теж, тому наш боєць Мандила тільки подряпини отримав. Але він своїх побратимів не залишив. Потім по нам почали працювати арта і дрони зі скидами. Ще два наших легіонери отримали поранення, дякувати Богу, легких.
Словом, відбили спроби вибити нас звідти, ми достояли до ранку, завели ми туди піхоту, передали їм усе і відійшли.
Але, на жаль, вони добу простояли та позицію знов атакували «вагнера»… Там був небезпечний напрямок, чисте поле. І наша піхота «промахала» спостереження, вони не виставили, не зайняли кругову оборону, хоча їх було шестеро. Відразу четверо загинуло, а двох вони забрали у полон. Забрали і стратили. Ми це почули по перехватах. Ну — це вагнера.
Але це було раніше. Зараз ми вже напрацювали певні заходи протидії, і вони досить успішні. Постійне спостереження, і, оскільки своєї важкої зброї в нас немає, ми працюємо з артою бригади. І працюємо успішно, ну і, ще деякі заходи використовуємо для успішної протидії вагнерам і б’ємо їх.
— А як ти з командира звичайного бата став командиром інтернаціоналістів?
— Після боїв за Бахмут мене призначили на інструкторську посаду в один з навчальних центрів. Роботи багато, вона необхідна, але розумієш… В мене в батальйоні під час боїв за Бахмут — безвісти зниклі, загиблі. Розумієш… я не міг бути в тилу. І коли мені запропонували піти командиром в Легіон, я звичайно, погодився.
— І от прийняв ти підрозділ з іноземцями. Що було незвичайним? Якою мовою спілкуєшся з людьми?
— Спілкуюсь я українською, перекладачі в мене є. Ми намагаємося, щоб в кожній групі був перекладач. З цим є певні складнощі, але зараз ми справляємося. З, англійською, ще сам зрозумієш, туди-сюди. А от іспанська це специфічна, і проблема в нас з перекладачами є. Крім того, були ще певні складнощі — так, не було чітко визначених термінів перебування легіонерів в підрозділі. Іноземець є іноземець, він міг в будь-який момент розірвати контракт. От йому не сподобалось місяць, скажімо, і все. Зараз ми вже зробили контракт — півроку мінімально. Тобто, він має залізобетонно шість місяців відслужити. А тоді вже роби, що хочеш, в будь-який момент можеш розірвати. Зарплату вони отримують загальновійськову і доплати за бойові виходи, бо ми ж не сидимо на нулі — ми відпрацювали, відійшли. Іноземці це дуже педантичний народ.
— Хто в тебе в підрозділі є?
— Поляки, литовці, естонці, британці, американці, болгарка, колумбійці, бразильці, азербайджанці, грузин, турок, ізраїльтянин, японець, французи, голландці… Тут дійсно інтернаціональний легіон. Є такі, що приходять групами. Хоча… Ось грузин — молодий хлопець, закінчив в Британії якийсь крутий заклад, цивільний. Він приїхав з Британії сюди. Я його запитую, «брате, я розумію все, але в тебе є освіта, в тебе є професія, чому ти тут?» А він відповів «я пам’ятаю, як українці допомагали нам — кидали все і їхали нам допомагати». Він каже, «мені совість просто не дозволить жити в розкоші, жити в достатку, знаючи, що український народ знищують, просто стирають землі». От такі пацани.
— Є різниця між вояками залежно від того, звідки вони?
— Так, є. Ось бійці з Колумбії — як воїни, вони дуже добрі. Виконавча дисципліна гарна. Командир, якщо сказав, це їм закон. Вони самостійних якихось рішень, таких безглуздих, не прийматимуть. Але стоять до останнього.
Ініціативу у бою можуть проявляти британці, американці, поляки…
Саме важке було — зробити єдиний колектив, але ми його таки зробили, і продовжуємо роботу. Командири на рівні «взвод-рота» — українці, а командири малих груп — солдати-легіонери.
— Наскільки я знаю, там є хлопці, які мають певний бойовий досвід, як цей досвід впливає на підготовку твого підрозділу?
— Програму підготовки ми самі розробляємо. Все залежить від обстановки. От зараз, наприклад, від нашого розташування треба пройти декілька кілометрів тільки до вихідного рубежу. Це досить важко, тому що треба і пробігти, і укритися, і проповзти певну відстань. В нас є тренувальний табір. Ми там займаємося загальною підготовкою — біг в броніку, плавання, 10 км марш-кидки, просто пішки, спочатку без нічого, потім з повною викладкою. В нас одна група постійно на навчанні, в тренувальному таборі. І я коригую, хто як буде готуватися. Скажімо, попереду робота в забудові. Я ставлю задачу на відпрацюванню комплексу «Урбан». Є ділянка в тилу — там будинки розвалені. Саме те, що нам по «Урбану» потрібно. Все, вперед. Штурм будівель, зачистка, відпрацювання бою в обмеженому просторі — легіонери працюють.
Так і живемо.
