У переліку повітряних мисливців, які можуть з’явитися в Україні, є також Dassault Mirage 2000 — багатоцільовий реактивний винищувач четвертого покоління. Розроблений у 1970-х роках компанією Dassault…
Одного чудового літнього вечора майже 40 років тому 19-річна Людмила, яка приїхала до батьків на літню практику, йшла вулицею рідного Гайворона, що на Кіровоградщині.
Лейтенант Валерій Суботін, який проводив в місті першу офіцерську відпустку, в цей час стояв в черзі за морозивом, але, побачивши дівчину, пішов слід за нею. За три дні пара вирішила одружитися, але весілля зіграли лише восени, коли наречений зміг вирватися зі служби.
Так розпочалася історія Людмили Суботіної, офіцерської дружини і матері українського Героя Андрія Суботіна, який загинув в бою з російськими окупантами 7 травня 2022 року, обороняючи Маріуполь…
Чоловік і досі каже, що я винна йому те морозиво
— Чоловік і досі каже, що я винна йому те морозиво, — шуткує пані Людмила, коли ми вчергове зустрічаємося в середмісті Києва. Кілька годин пролітає геть непомітно — говоримо про молодість жінки, військові будні офіцерського подружжя, сина Андрія, Маріуполь і очікування невістки Валерії з російського полону.
Після весілля подружжя Суботіних поїхали на Далекий схід, де, власне, проходив службу Валерій.
— Звісно, військова служба ніколи не була легкою. Чоловік часто був відсутній вдома. Наприклад, мій день народження, який припадає на початок року, як правило ми святкували самі з сином, або пізніше, бо у військових в цей час завжди тривало планування служби на поточний рік, доведення наказів, відрядження, — згадує жінка.
Але щастя, ділиться вона, не в датах, а в можливості і здатності створити свято, не прив’язуючись до чисел та приводів, спіймати мить, помітити красу навколо: родина могла на пару днів зірватися в подорож, з ночівлею поїхати з друзями на рибалку або полювання.
Цьому пані Людмила вчила і сина. Розповідає, коли в березні 2022-го, навіть перебуваючи в щільній російській облозі в Маріуполі, Андрій зміг вийти на зв’язок і попросив матір посадити її улюблені квіти та зелень на дачі, пообіцявши, що вже незабаром вони разом з коханою Валерією приїдуть смажити м’ясо…
Син Андрій
…Через кілька років після весілля в подружжя народився син Андрій.
— Він з перших годин був дуже тактильний. Ще в пологовому, коли акушерка приносила дітей на годування, відразу засинав, ледве я брала його на руки і притуляла до грудей. За це лікарі дуже сварилися, адже, коли його знов забирали до дитячої палати, він залишався голодним, — посміхається пані Людмила. І додає, — Цю чуттєвість Андрій проніс через все дитинство — йому достатньо було сидіти поряд і торкатися мене, поки я шила, читала або готувала.
В школу хлопець пішов вже в Харкові. Він не був проблемною дитиною — навчався на «добре» і «відмінно». Багато читав, через що всі гуманітарні предмети давалися досить легко. Іноді, як і будь-який хлопець, Андрій міг побитися з однолітками.
— Але ми не з’ясовували, хто правий, а хто винуватий. Знали, що якщо син так вчинив, іншого варіанту для нього не було.
Жінка згадує, що Андрій був надзвичайно добрим — ця якість характеру, як то кажуть, народилася разом з ним: він міг поступитися власним вихідним товаришу по службі або серед ночі їхати у ветеринарну клініку рятувати безнадійного собаку.
А ще батьки змогли прищепити сину глибоке почуття справедливості і стійку виваженість, яка грала велику роль в прийнятті життєво важливих рішень, зокрема і під час служби.
— Ще підлітком батько часто брав Андрія на якійсь чоловічі «посідєлки». І оце спілкування з дорослими чоловіками стало для нього таким собі підґрунтям по життю. Він слухав їх, а ті в свою чергу дослухалися до сина. Знайомі і досі згадують, на скільки він був грамотним і мудрим в деяких питаннях, — розповідає пані Людмила.
Я не хочу бути генеральським синком, я — син генерала
Після школи хлопець мріяв пов’язати життя з військовою службою, але на заваді стали серйозні проблеми із зором. Тому він вступив на юридичний факультет, а згодом закінчив воєнну кафедру. Пропрацювавши деякий час в цивільних установах, Андрій все ж таки підписав контракт з Держприкордонслужбою України, обравши для служби непросту ділянку — Донецький прикордонний загін з місцем розташування в Маріуполі, поряд з яким на той момент вже вирувала війна. Батьки тоді просто мовчки підтримали його вибір…
— Він завжди задовольнявся малими потребами — їхав до незнайомого міста з одним наплічником з найнеобхіднішим, орендував невелику кімнату, де з меблів було ліжко і шафа, і не дозволяв батькові втручатися в службу, з гордістю говорячи — я не хочу бути генеральським синком, я — син генерала.
Матір Андрія згадує випадок — одного дня, коли син ніс службу на «нулі», він почув розмови хлопців, які обговорювали його «походження»:
— Він тоді взяв цигарку, підійшов до них і попросив ніколи не торкатися цього питання, аргументуючи, що «сєпари» дуже не полюбляють його батька і навіть можуть викрасти Андрія. Так він поклав кінець всім цим розмовам раз і назавжди.
В столиці Приазов’я офіцер зустрів своє кохання — Валерію Карпіленко, яка на той момент обіймала посаду прес-офіцера загону. Вже незабаром пара почала жити разом. А мати Андрія тихо раділа щастю сина:
— Ми зрозуміли — це просто Лєра. І нам від цього було спокійно, адже ми бачили, як вони доповнюють один одного. Мені здавалося, що все, що вони робили — призначалося для іншого, не для себе… І це дуже важливо — це ті моменти, на яких будується щасливе сімейне життя.
24 лютого 2022 року
Пані Людмила згадує, що генерал Валерій Суботін, маючи за плечима неабиякий військовий досвід, передбачав Велику війну і готувався до неї. За кілька тижнів до початку страшних подій, на дачі вже був запас продуктів і необхідних для побуту в умовах воєнного стану речей.
Під ранок 24 лютого подружжя прокинулося від гулу літаків, які пролітали над будинком.
— Ми вийшли на вулицю, а через будинок від нас сусід, він теж військовий — заводить машину і відкриває ворота. Вибігає його жінка, плаче і питає — що це. А він у відповідь — війна… Сів в автівку і поїхав.
Суботіни рушили до Києва. На дачі залишилася лише пристаріла мати пані Людмили. Повернутися назад до неї жінка вже не змогла — міст на Ірпінь невдовзі був зруйнований.
— Чоловік зібрав речі і поїхав в ТЦК. А мені залишив свою мисливську зброю, дві пачки патронів, і сказав — твоє завдання пройти по квартирі і принципово знищити все, що стосується військової служби: нагороди, фотографії. Я відмовилась, аргументувавши, що, в принципі, тоді треба знищити все помешкання, просто все наше життя. А от захистити я його могла!
Жетон з малюнком доньки і обручка з фольги
Валерій Суботін разом з побратимами заснували новий підрозділ ТрО Києва. Пані Людмила допомагала йому із забезпеченням та з тривогою спостерігала за новинами з Приазов’я.
— Діти рідко виходили на зв’язок — Лєра частіше надсилала лише «плюси», Андрій — 4.5.0. Через проблеми із зв’язком ці повідомлення могли «зависнути» на кілька днів, а потім прийти купою… Коли я в одному з телеграм-каналів побачила, що росіяни вже в кількох кілометрах від міста зі сторони Криму, скинула скрін Валерії. Вона тоді відповіла — не хвилюйтеся, ми до цього готові, ми їх зустрічаємо, — розповідає Суботіна.
На жаль, події розвивалися занадто швидко, і незабаром Маріуполь опинився в оточенні. Але попри все,ще було сподівання, що світ таки втрутиться і не допустить того жаху, що відбувався в подальшому. А згодом прийшло усвідомлення, що ця війна — надовго, що путіну потрібна не лише Україна — якщо не зупинити цього монстра, він піде далі…
Жінка аналізувала всю інформацію, але не задавала дітям жодних питань, які б могли їх травмувати. І навіть думки не допускала, що з ними може трапитися щось страшне.
— З березня телефона у Андрія вже не було — згорів з іншими речами після чергового «прильоту». Син написав з номера побратима, — розповідає пані людмила.
А десь в квітні 2022-го офіцер зміг зв’язатися з батьками через відеозв’язок — як завжди, на обличчі чоловіка сяяла посмішка.
— Пам’ятаю, на шиї в нього поряд з офіцерським жетоном був жетон із гравіровкою малюнка доньки — кота. Андрій його ніколи не знімав. Сподіваюся, колись по ньому ми зможемо впізнати сина, — зітхає жінка.
Під час кількахвилинної розмови Суботіни помітили на пальці сина обручку. Батько тоді зробив зауваження — на війні носити прикрасу можна лише на ланцюжку на шиї. Аби випадково не травмувати кінцівку.
— Син тоді розповів, що обручка несправжня, зроблена з фольги. А справжні будуть, коли пара приїде до Києва після перемоги. В той момент в мене начебто щось замерло всередині — просто на якусь мить я розуміла, що там уже пекельноскладно, — згадує пані Людмила.
Після розмови з сином подружжя довго не могли прийти до тями — просто подивились один на одного, опустили очі, і кожен пішов по своїх кімнатах.
З плином часу зв’язок ставав все гірше. Пані Людмила не знала ані про поранення сина, ані про жахливу контузію Валерії, яку дівчина дістала на території Азовсталі.
— Лера тоді зникла із соцмереж. Від Андрія надійшла лише одна смс — мамо, все добре, спробуй не хвилюватися. І потім, коли невістка з’явилася на зв’язку, я допустилася помилки — перше, що їй написала «слава Богу, ти жива». Тобто я піддала сумніву її життя! Розумієте, я так довго тримала емоції в собі, що воно в мене просто вирвалося! — згадує жінка.
7 травня 2022 року
А потім було останнє відео-повідомлення від Андрія — він, втомлений, брудний від копоті після «прильотів», але незламний, повертається з позиції. І останні його слова — добрий ранок, всім привіт! В мене все добре, цьом-цьом.
— Я тоді ще подумала: боже, дитина, це просто пекло на землі, а ти посміхаєшся, якось хочеш мене заспокоїти. А ще його видавали очі — це були не ті очі, що ми знаємо. А я в них дивилася і думала — боже, який біль, яке жахіття!
Про одруження прикордонника Андрія Суботіна «Бороди» і азовки Валерії Карпіленко «Нави» в бункері Азовсталі 5 травня 2022 року Суботіни дізналися із соціальних мереж — просто той запис, що призначався батькам Андрія, а потім облетів весь світ, надійшов адресатам із великим запізненням…
Ввечері 6 травня 2022 року відбулася остання зустріч молодят — Андрій нібито щось відчував, і дуже просив Валерію вижити і вийти з Азовсталі.
А пані Людмилі в ніч проти 7 травня не спалося. Вона стояла біля вікна спальні і дивилася в небо.
— Онука тоді заснула, а я десь після 12-тої встала з ліжка і просто стояла в цьому вікні. Прийшла до тями ближче до 3-ої години ночі. І я нічого не відчувала, хоча із сином в мене завжди був міцний ментальний зв’язок.
В ту ніч під час виконання бойової задачі капітан Андрій Суботін загинув — в нього поцілив ворожий снайпер.
Ближче до обіду того дня дружині зателефонував генерал Суботін та пообіцяв приїхати. Вже тоді це здивувало жінку.
— Я його попросила купити онучці смаколиків, але він дуже різко обірвав мене. І ця його відмова просто вбила мене.
Вже в першу мить зустрічі пані Людмила зрозуміла — щось сталося. Видавало обличчя чоловіка, яке нібито закам’яніло. Але навіть момент страшної правди генерал Суботін намагався відтягнути — він просто сказав: Андрій не вийшов з бою. І ще добу подружжя чекало офіційної інформації — моменту, коли тіло сина винесуть з поля бою…
І в той же день пані Людмила отримала через службу доставки квіти від дітей до Дня матері. Вона й досі зберігає цей букет поряд з фотографією сина.
Коли жінка заносила квіти до помешкання, почула звук — два голуба стукали у вікно кухні. Мабуть, то теж був Андрій…
Полон Валерії
А ще через кілька днів Валерія разом з побратимами з «Азову» вийшла з території «Азовсталі».
— Для нас було дуже важливо тоді, щоб Лєра вийшла з полону. Але ми не мали жодної інформації про неї — під яким прізвищем, де рахувалася — серед прикордонників чи азовців тощо. Ми просто боялися нашкодити.
Попереду було багато роботи, адже на той момент алгоритм звернення родин військовополонених був недосконалим. Пані Людмила ділиться, що не могла сидіти і чекати, просто склавши руки: разом з товаришем Андрія, теж юристом, складала листи до міжнародних організацій і фондів, і навіть до Папи Римського, влаштовувала літературні вечори, присвячені творчості Валерії.
А паралельно з турботами про невістку, жінка очікувала на повернення сина. На жаль, тіло Андрія і досі знаходиться на окупованій росіянами території.
— Можливо, на думку інших, я робила щось невірно для Лєри. Але, коли дивилася на фотографію сина, я нібито читала в його очах — Андрій би також не сидів і не вичікував. Він би діяв…
«Нава» на волі!
10 квітня 2023 року пані Людмила повернулася з чергової поїздки з Координаційного штабу, де їй вчергове підтвердили — Валерія Карпіленко-Суботіна є в списках на обмін, але жодної конкретної інформації не надали. І вже за кілька хвилин розпочався цілий шклав телефонних дзвінків від друзів, знайомих, побратимів дітей — «Нава» повернулася додому!
Наступні кілька годин жінка не може згадати емоції, які нахлинули неконтрольованою хвилею. До тями вона прийшла лише після того, як зателефонувала чоловіку. Валерій Суботін підтвердив інформацію — невістка на волі!
— Вона зв’язалася з чоловіком з телефона командира Андрія, який був присутній на обміні. А потім, через деякий час — набрала і мене. Запитала, чи повернувся Андрій і як бабуся, яка залишалася, а згодом і померла в окупації. На жаль, добрих новин у нас для Валерії не було. А донька просто замовчала і поклала тоді слухавку.
Вечір того дня минув у зборах — пані Людмилі так і кортіло їхати на зустріч з Валерією.
— Ось зараз я згадую себе і розумію — чоловік у мене святий, він витримав поряд зі мною весь той вечір.
А жінка метушилась, збираючи одяг і подарунки, які купляла для невістки впродовж останнього року:
— Коли було холодно, я купила їй кросівки і теплий спортивний костюм. Прийшла весна — я знов плачу, що одразу дитина вийде, а їй немає чого буде одягти. В результаті назбиралася повна валіза одягу, яку я намагалася забрати із собою!
Лише чоловік зберігав холодний розум і вмовив пані Людмилу залишити хоча б частину речей — хоча й не з першої спроби…
Час до ранку тягнувся надто повільно — до медичного закладу, куди прямувала Валерія, подружжя вирішили їхати вночі. Але яка довгоочікувана зустріч і без квітів? Дорогою до шпиталю пані Людмила помітила квіткову крамницю — вона була відчинена, хоча продавця не було.
— Всередині висіла табличка — «самообслуговування», і вказаний номер карти.
Жінка зупинила свій вибір на тюльпанах рожево-бузкового кольору. Згадує, що тільки тоді відчула, що виконала таке важливе. І змогла трохи видихнути.
— Я ніколи не забуду нашу зустріч! Дівчата вийшли з автобусу, такі худесенькі і бліді. Але в той же час — охайні і дуже гарно заплетені! І усміхнені, наче і не було того пекла, яке вони пережили!
Ділиться пані Людмила і своїми враженнями від емоцій дівчат:
— Вони ходили кімнатою і щиро дивувалися — оце парфуми, оце гребінець, квіти. Просто уявіть, що це для них, дівчат, які були такими самодостатніми — не користуватися простими речами на кшталт тих, що я перерахувала? А в той момент вони одна одну прискають тими парфумами і дивуються…
Побачила жінка і сліди тортур на тілі невістки — синці на руках від кайданів. Згадує, що Лєра спіймала тоді її погляд смикнула рукава донизу.
Перші кілька днів пані Людмила намагалася не відходити від Валерії і її посестри Віти і мовчки слухала їхні розповіді, від яких просто зупинялося серце.
— А вони говорили так, ніби ті жахи стали для них повсякденністю, звичкою. А я і досі дивуюся, як вони вижили?
Який він — сенс щастя?
Пані Людмилі дуже не вистачає сина. Але життя подарувало їй доньку — його дружину Валерію. Частка Андрія залишилася і в доньці Діані, з якою у жінки дуже теплі стосунки.
— Мені все-таки здається, що Андрій прожив щасливе життя. Він був щасливий з нами, своїми батьками, тому що багато того, що було прийнято у нас, він розвивав вже в своїй родині. Він і досі з нами — в Діані, в її теплих стосунках з Лєрою. Вони змогли щиро полюбити одна одну.
Жінка ділиться: син навчив її секрету щастя — його сенс в тому, щоб людина хотіла зробити для інших більше, ніж для себе, але не за рахунок свого обмеження. Навпаки — доповнити себе за рахунок того, що ти щось робиш для своєї рідної людини.
А ще пані Людмила вірить — син обов’язково повернеться додому. І тоді на його могилі ми всі — батьки і дружина, друзі і знайомі, вшануймо полеглого Героя…
Фото з архіву героїні
