Водночас 27 листопада сирійські опозиційні сили розпочали масштабний наступ на війська Башара аль-Асада у провінції Алеппо в Сирії. Сирійські повстанці…
У цивільному житті «Джон» — інженер з ремонту автоматичних коробок передач, має кілька вищих освіт у сфері радіотехніки, механіки, гідравліки. Він мисливець і дайвер, дуже любить музику. Він — гуманіст, який вважає за гріх вбивати собі подібних та переконаний, що навіть погані люди — це люди, а будь-якої війни можна уникнути дипломатичним чи політичним шляхом. Але лише не боротьби за рідних та близьких, їхню волю й свободу.
Тому у 2014-му «Джон» узяв гвинтівку і поїхав під Слов’янськ: подивитись на власні очі, що там відбувається. Відтоді чоловік захищає рідну землю від російських окупантів. Спочатку воював як снайпер, згодом розпочав навчати снайперській справі бійців підрозділів спецпризначення.
Зрозуміло, що з огляду на специфіку роботи багато чого із розповіді «Джона» наразі залишається поза кадром. Але лише — до Перемоги. Про те, якою має бути людина, аби стати снайпером, про спорядження та вибір позиції, маскування та навички з правильного харчування, про те, чи важко бути інструктором, а головне — яким же є основне завдання снайпера, воїн розповів кореспондентці АрміяInfom.
Вміння дуже гарно стріляти для снайпера — не на першому місці
«Снайпер — це не найманий вбивця. Ним не може бути просто людина, яка має в руках гвинтівку. Такий погляд — дурниця. Вміння дуже гарно стріляти для снайпера — не на першому місці. Насамперед це людина, яка філігранно грає в довгі шахи, це очі та вуха командира. Постріл снайпер робить десь вже наприкінці.
На першому місці для снайпера — величезна кількість знань. Це вміння пересуватись, орієнтуватись на місцевості, маскуватись, швидко подумки виконувати математичні розрахунки. Вміти до найменшого кроку розрахувати всі свої дії. Мені в снайперській роботі дуже допоміг дайвінг.
Я професійний технічний дайвер, пірнаю на глибину 60–80 м. Маю понад 700 годин під водою на цих глибинах. Для того, щоб пірнути глибоко, людина має все спланувати: прорахувати свій легеневий цикл, визначити, скільки потрібно повітря на занурення, скільки — для роботи на дні, підняття і ще багато інших параметрів. Все планується з особливою ретельністю, кожен предмет спорядження береться з двократним запасом, я не дублюю лише ласти. На кожне занурення складаю 2 плани. І якщо основний та запасний провалились, я маю подумки розрахувати декомпресійний план на основі даних, які є. Під водою голова працює повільно, тому людина має все спланувати наперед багатократно. Це мене навчило, що не буває неважливих дрібниць. Адже будь-яка неврахована дрібниця на глибині 60–70 м стає фатальною. Так само і в снайпінгу. Я враховую все.
Також снайпер має бути гарним дієтологом: повинен знати, який продукт скільки містить калорій, яку кількість калорій в якому режимі потребує організм, як швидко їх поповнити, які продукти є швидкими вуглеводами, а які — ні, тощо. Снайпер має правильно і дуже компактно розподілити раціон харчування.
— Снайперське спорядження — це дуже дорого. Я працюю з гвинтівкою в калібрі .338 Lapua Magnum, кожний постріл коштує 5 доларів. Гвинтівка — 10 тисяч доларів, з обвісом та оптикою — 15 тисяч.
Проте обвішуватись зайвим не потрібно. Всі надкруті штучки, я вважаю, — це ніби іграшки, які на себе намагаються начіпляти необізнані люди. Насправді снайперу потрібно мати мінімум із собою. Це гарна вологозахисна форма, натуральна вовняна (мериносова) білизна, яка гріє (синтетика лише гарно відводить піт та вологу), балахон для роботи на місцевості, який снайпер робить сам. Також — нічний і тепловізійний приціли, тепловізор. Це все коштує не один десяток тисяч доларів.
Вага спорядження під час виконання завдання становить 30–40 кг, із них 10 кг важить гвинтівка. Окрім гвинтівки, беру пістолет, гранати, міни, просто тротил. Снайпери незручні в тому сенсі, що для нас мало що можна знайти на складі. Здебільшого зброя, яка у нас є, — це авторські доробки. Ми можемо з куска тротилу виготовити кумулятивну гранату, а із пляшки — потужну осколкову, і зробити ворогу великий «бабах». Тобто снайпер має бути ще й гарним сапером.
Як розраховують постріл
— Для того, щоб зробити влучний постріл на велику відстань, до прикладу 1200 м, я, як і будь-який снайпер, користуюсь балістичною таблицею. У ній вказано дистанції, а навпроти кожної — вертикальна і горизонтальна базові поправки за певних ідеальних умов. Далі я вношу поправки на температуру та щільність повітря, атмосферний тиск, який вимірюю звичайним барометром. Поправку на вітер вираховую завдяки досвіду. Тривалий час працюючи на полігонах, навчився визначати напрямок та швидкість потоку долонею. Якщо ж працюю з приміщення, визначаю, у який бік і під яким кутом нахиляється трава, кущі, крони дерев. Тож, якоїсь крутої метеостанції для цього у мене немає. Тим більше, її на позиції, як і будь-який електронний прилад, може вирахувати ворожа РЕБ. І коли противник виявить, що десь у кущах чи в посадці з’явилась робота GSM-точки, то туди про всяк випадок кинуть 10 мін. А якщо запідозрять, що там снайпер, то і пачку «Градів» не пошкодують. Нас дуже не люблять.
Снайпер живий доти, допоки його не бачать: вибір позиції та маскування
Вибір позиції залежить від конкретного завдання. Снайпер може бути як вільним мисливцем, так і виконувати певне завдання у складі підрозділу. Якщо потрібно закрити певний сектор, тоді він буде прив’язаний до огляду визначеної ділянки. Якщо він вільний, він знаходить позицію з точки зору височини чи заглибленості. Але сенс полягає в тому, щоб вибрати таку позицію, аби ворог ніколи в житті б не подумав, що із цієї дупи можна вистрілити. Це може бути калюжа чи купа перегною. Снайпер живий рівно до того моменту, допоки його не бачать. У мене калібр .338, середня робоча дистанція — 1200–1600 м. Для великокаліберного кулемета — це не відстань, тобто якщо б ворог здогадався, де я, то на цьому моє життя закінчилось.
Найближча ж дистанція, з якої я працював, — 320 м. З одного боку вважається, що якнайдалі працює снайпер, тим безпечніше. Насправді ні. Якщо снайпер розслабляється, вважаючи, що він у безпеці, — це ключ до провалу. Для снайпера смертельною загрозою є або азарт, або усвідомлення власної величі.
Для снайпера смертельною загрозою є або азарт, або усвідомлення власної величі
Тому найголовніша умова успіху — правильне маскування. Ніхто ж не боїться кулеметника, який стріляє на повний зріст. Якщо навпроти виїжджає важкий броньований танк, рано чи пізно його спалять. Те, що видно, завжди знайдуть спосіб знищити. А якщо це буде постріл з нізвідки? Ніхто не розумітиме, у який бік стріляти, не можна ж вбити те, чого не бачиш. Тож, доти, допоки снайпера не бачать, він живий. Якщо побачили — він труп. Коли закінчиться війна, розповім про те, яка найдивніша позиція в мене була.
«Образ снайпера, обмальованого болотом, який 10 годин непорушно чекає на ворога, — це дурний романтизм»
Людина не може тривалий час перебувати в статичному положенні. Не можна бути непорушним довго. А на ньому ж іще бронежилет. Навіть коли снайпер лежить, плита давить на грудні м’язи, легені не працюють нормально. Здавалося б, він нічого не робить, але змориться вкрай вже за 3,5 години, витратить таку кількість ресурсів, що йому стане погано. Навіть якщо буде лежати в легкому одязі,у будь-якому разі потрібно змінити положення. Ніхто добу не лежить. Найдовше на одній позиції я працював шість днів — їв, варив каву, рухався.
«Найдовше на одній позиції я працював шість днів — їв, варив каву, рухався»
Тож, образ снайпера із фільмів — це для привернення уваги, аби надати певний романтизм війні. Немає романтизму на війні. Війна — це бруд. І ми це вже всі зрозуміли майже за 10 років війни.
Загалом я люблю працювати один. Але за деяких обставин працюю у складі групи снайперів, розвідки, вогневої підтримки. По-різному буває. Якщо виходити парою, то у разі критичної ситуації гинуть обоє. Адже якщо дістануть одного, значить, місце виявили, а враховуючи, як працює артилерія, дрони противника, тоді найчастіше гинуть усі.
«Головне моє завдання — посіяти панічний тваринний жах»
— Моє головне завдання — не когось вбити. Щоб вивести ворога зі строю, мені достатньо поранити його в будь-яку частину тіла: за моїх калібрів будь-яке поранення буде важким. Я як скалка в дупі підрозділу, який стоїть навпроти мене. Вороги мене не бачать. А коли смерть прилітає із порожнечі — це сильний моральний тиск на людей. Головне моє завдання — посіяти панічний тваринний жах.
Адже страх — це нестача інформації, чим більше людина фантазує, тим страшніше їй стає. На цьому основана робота снайперів. Уявіть, у визначений час, як правило, це рано-вранці, коли всі прокидаються, виходить ворожий солдат із намету чи окопу, не пригинаючись, адже голова ще не працює, і тут у тиші з’являться легкий шиплячий звук і — хлоп. Він падає, все навколо заливаючи кров’ю, і починає кричати так, що чують найближчі два окопи. До нього підбігає сонний медик, нічого не розуміє, утворюється величезний кіпіш. Наслідок — поранений, здебільшого, все-одно вмирає, а всі сумні та пригнічені, бо це перша емоція дня, розходяться по окопах. Спочатку до обіду в них є страшенне бажання помститись. Хтось стріляє в повітря, хтось в бік, хтось висовується з біноклем і пробує знайти, звідки стріляли. А тепер уявіть, що така ситуація відбувається п’ять днів поспіль, в один і той самий час. У ворога потихеньку починає зароджуватись клубок паніки. Вона розростається так, що ввечері окупанти напиваються і стріляють один в одного, звинувачуючи сусіда по окопу в смерті своїх друзів. І навіть якщо цей підрозділ не зійде з позиції, підняти його в атаку впродовж 2–3 тижнів буде неможливо.
«Ціль обирається залежно від завдання, важливості чи ситуації»
Якщо висуваюсь за конкретним об’єктом, чекаю на нього добу, дві, три. Якщо ж у вільне полювання з метою покошмарити ворога, тоді ціллю буде хтось важливий — кулеметник, гранатометник тощо. Просто солдат мені нецікавий. Я розумію, що ніколи не зрівняюсь із результативністю з артилерією. Тож, якщо в приціл потрапляє дурень, у нього не стріляю, він цінний для нас в лавах ворога, адже першим почне тікати і потягне за собою інших. А просто вбивати тих, хто зазівався, — це дурість.
«Розумію, що ніколи не зрівняюсь за результативністю з артилерією»
«Я точно знаю, що на моєму рахунку — три російські полковники»
— Я вважаю, що завдання фіксувати влучання — це піддавати снайпера смертельному ризику. Зазвичай влучний постріл фіксується, коли його випадково бачить піхота, яка перебуває поряд на позиціях, або за радіоперехопленнями ворога. Ми інколи стріляємо на позамежні дистанції, і зрозуміти, чи я влучив у противника, чи він просто спіткнувся, важко. Буває таке, що після влучання людина робить ще 3–4 кроки і лише потім падає. І навпаки — окупант почув посвист кулі і пригнувся, а я раптом промахнувся… Як я маю це зафіксувати?
Я точно знаю, що на моєму рахунку — три російських полковники, але дізнався про це вже після пострілів за даними радистів.
Снайперські дуелі — це ще один кіношний міф
російські снайпери гарно підготовлені — це люди, які присвятили себе професії та є вузькими фахівцями. Тобто, щоб в росії отримати «корочку» снайпера, потрібно тренуватися 3–5 років. У мене в рахунку є знищені снайпери противника, але не можу сказати, що це була контрснайперська робота. Більшість із цих цілей були випадковими, але коли ми працювали на одній площі з ворожими снайперами, у мене багато разів спина була мокра.
Щодо снайперських дуелей, можу сказати, що їх не буває. Кіношні кадри про те, як один снайпер цілиться через оптику в око іншому — це нісенітниці. По-перше, куля не може пролетіти в оптику. Мені легше влучити в потилицю, ніж в приціл — куля не летить рівно. По-друге, визначити, що ти поцілив в снайпера, практично неможливо. Якщо факт смерті простого піхотинця пройде через перехоплені радіоповідомлення, то інформація про знищення снайпера, скоріш за все, буде засекречена, як правило, навіть його труп ніхто не дасть підібрати.
І взагалі, снайпер вмирає завжди випадково, і здебільшого його вбивають в спину. Адже, перебуваючи на позиції, він максимально сконцентрований, замаскований, його неможливо побачити. Найбільш вразливим він стає, коли йде з позиції, тому що вже несконцентрований, а думає про те, куди і як дійти. Або ж снайпера вбиває випадково артилерія, накриваючи квадрат.
Чи важко бути інструктором
У 2015 році командир одного з підрозділів ССО спитав, чи можу я зробити постріл на кілометр. Після ствердної відповіді він запропонував навчити його людей. Моєю першою реакцією було — ні, у мене немає стільки терпіння і таланту. Я завжди вважав, що ті, хто навчають інших, — це найвеличніші люди, які мають природний талант підійти до кожного. Я себе і близько не бачив таким. Але врешті погодився.
Як інструктор я, наприклад, не завжди одразу можу визначити, чи зможе ця конкретна людина стати снайпером. У мене були студенти, щодо яких до середини курсу я не міг дати собі відповідь, чому я їх ще не вигнав. І які наприкінці показували приголомшливі результати. Окрім знань фізики, геометрії та математики, снайпер повинен мати чуйку. Інколи найяскравіші постріли робляться на інтуїції. Ми робимо їх настільки швидко і гарно, що важко сказати, що мозок встиг щось порахувати.
Така інтуїція — це досвід, але він народжується не на порожньому місці, людина повинна мати мізки, без них нічого не буде. Це як найвища ступінь розвитку професіоналізму, що з’являється не раніше, ніж за півтора-два роки роботи великої інтенсивності. І от якщо в людини з’являється така інтуїція, вона стає найбільш небезпечним снайпером.
Кращим стає той, хто вмотивований, кого батьки навчили робити все якісно, кому не хочеться відчувати сором перед самим собою за погано виконану роботу. Якщо є бажання «колотити понти», людина і буде цим займатись, а не прагнути стати результативним у своїй професії.
«Кращим стає той, хто вмотивований, кого батьки навчили робити все якісно, кому не хочеться відчувати сором перед самим собою за погано виконану роботу»
Перша група, яку я підготував, у складі трьох снайперів і коректувальника мала спрацювати по трьох окупантах, що були на блокпосту. Ми визначили кожному його ціль. Було о пів на п’яту ранку, туман. На посту неочікувано з’явилось чотири людини. Ми розібрали трьох, четвертого залишили на потім. Вони зійшлись усі разом, прикурили цигарку і почали розходитись. Тому ми їх переплутали, взявши на приціл одного, у якого і влучили всі три кулі. Окупанти почали кричати, що «укропи» — варвари, які вбили людину з особливою жорстокістю. А курйозність ситуації полягала ще й в тому, що ми ліквідували російського полковника-інженера, який відповідав за облаштування блокпостів. Він їздив по різних точках, був на кожній не більш ніж годину, і ніхто не знав, де саме він з’явиться далі. Окупанти думали, що ми його вирахували, до вечора за нас давали 100 тис. доларів. А насправді він випадково потрапив під роздачу.
І таких моментів було багато. Один із моїх студентів — сільський учитель історії. Я спочатку думав, що він не зможе стати снайпером, він до самих кісток гуманітарій. Але до кінця навчання я зрозумів його фішку — він влучно стріляв лише в те, що йому цікаво. Наприклад, в банку «Рево», яким зловживають підлітки, влучав з першого пострілу на 600 м. Це для нього була конкретна матеріальна ціль. Після випуску він отримав орден «За мужність» — влучив у російського полковника з 800 метрів із першого пострілу.
Знаю, що ті воїни, яких я навчав у 2015 році, мене обскакали вже вдвічі за кількістю знищених цілей. І я гордий за них…».
