Ровесник незалежної Української держави, артилерист Павло Лук’янов — військовий у четвертому поколінні. 2013-го випускник Львівської академії Сухопутних військ лейтенант Лук’янов розпочав службу у 55-й окремій артилерійській бригаді. У вересні 2014 року як командир батареї 2А65 «Мста-Б» бив ворога на Маріупольському напрямку, відстоюючи право українців вільно і мирно жити на власній землі.
Нині майор Павло Лук’янов командує артилерійським дивізіоном. Офіцер впевнений: набутий за роки війни бойовий досвід та загартований у вогні незламний дух запорізьких артилеристів дозволяють йому сказати українцям: «Вірте у свою армію — ми зробимо все, щоб Україна була сильною, незалежною і вільною».
— Розкажіть про себе, який ваш шлях до війська?
— Я народився 7 листопада 1991-го, коли Радянський Союз вже розвалився. Усі в родині по чоловічій лінії були військовими — батько, дід, прадід. Виховувався у родині військових, тому з першого класу знав, що піду батьковим шляхом. Він закінчив Харківський авіаційний інститут. Служив у різних частинах, був начальником лабораторії, завершив службу у Вінниці. Дитинство моє минуло у військових містечках. Вчився і закінчив школу у Трускавці, 2009-го вступив до Львівської академії Сухопутних військ. У 2013 році після навчання був розподілений у 55-ту окрему артилерійську бригаду командиром протитанкового артилерійського взводу протитанкового дивізіону.
— Чим вразила молодого випускника українська армія зразка 2013 року?
— Я знав, куди йду. Як батько розповідав про те, що робиться у військах, так воно і було — документообіг, наряди, обслуговування техніки й озброєння. Тоді в дивізіонах було набагато менше людей, ніж тепер: 50 військовослужбовців у дивізіоні, з них 20 строковиків, інші — офіцери і два-три контрактники. Основним завданням було підтримання належного стану приміщень, боксів та техніки. Бойової підготовки на техніці у той час бракувало, не було пального, катастрофічно не вистачало людей. Тому більшу частину часу займалися документацією і облаштуванням інфраструктури — приміщень, пунктів управління.
— Коли для вас почалася війна?
— 1 березня 2014-го у бригаді оголосили тривогу. Пам’ятаю цей момент: змінився з наряду, прийшов додому, прийняв душ, а за пів години зателефонував начальник штабу. Взяв тривожну валізу і направився у частину, ще не знаючи, що буде далі.
Почали розконсервовувати техніку з тривалого зберігання, готувалися до маршу. Рушили на полігон, там вже отримали боєприпаси, потім на іншому полігоні розпочали бойове злагодження і стрільби. Згодом отримали наказ вирушити в Донецьку область для прикриття держкордону.
До пункту призначення — Амвросіївки — дістатися не вдалося: дорогу колоні перекрив агресивний натовп, довелося дві доби ночувати в машинах. Звідти нас вивів комбриг полковник Сергій Брусов. Врешті ми розвернулись і стали в районі Токмака Запорізької області, де близько місяця проводили заходи бойового злагодження. Згодом, вже влітку 2014-го, прибули мобілізовані третьої хвилі. Командир бригади наказав приймати батарею 2А65 «Мста-Б» у резервному дивізіоні загальної підтримки.
У цей час дві батареї відправили виконувати завдання під Маріуполь, за два дні вони повернулися, оскільки потрапили під ворожий артобстріл і зазнали втрат. Пам’ятаю, як начштабу бригади прийшов і сказав: «Хлопці, ви вже не резерв — ви їдете воювати під Маріуполь».
За два дні ми були на місці (29 серпня 2014 р.), а 4–5 вересня відбулося бойове хрещення. 4 вересня ми відкрили вогонь, наступного дня продовжили та вели, поки вогонь не відкрили по нас. Тоді й зазнали перших втрат.
— Хто був поруч з вами, як воювали мобілізовані?
— На мою думку, третя хвиля мобілізації була найбільш стійка і патріотична. Батарея нараховує 77 осіб, у мене було 76 — одного не вистачало для укомплектованості. Кістяк колективу — близько 20 осіб — становили добровольці. Це справжні патріоти, які не чекали на повістки і самі прийшли у військо, щоб стати на захист Батьківщини. Пригадую, як одного дня вони підійшли і запитали в мене, що за гроші їм надходять на карткові рахунки, а коли дізналися, що це їхня зарплата, здивувалися. Перепитують: «За це ще й гроші платять?».
Небагато, але були й ті, хто панікував після першого ворожого обстрілу, хтось намагався опинитися якомога далі від фронту — у шпиталі чи деінде. Але цей кістяк, про який сказав вище, цементував колектив. Вони — справжні чоловіки і безстрашні воїни. Серед усіх мобілізованих саме третя хвиля мене вразила вмотивованістю, рішучістю та відповідальністю.
З цими хлопцями у нас було кілька «других днів народження». Коли ми відкривали вогонь, то отримували інформацію про результати нашої стрільби: знищували піхоту, танки, «Гради». Гарно попрацюємо — і артилерія противника тиждень нас шукає за допомогою БПЛА, агентури, технічних засобів розвідки. Бувало, знаходили і відкривали щільний вогонь. Наприклад, 5 вересня ми втратили три тягачі й три гармати. Моя батарея, на щастя, вийшла без ушкоджень. 19 вересня накрили «Градами» і «Смерчами».
Ще один такий «другий день народження» у нас — 20 січня 2015-го. Тоді неподалік Павлополя ворожі снаряди лягли від нас на відстані 15–20 метрів, однак жоден осколок у машини не влучив.
У наступні ротації виконували завдання на Горлівському, Авдіївському напрямках, на Світлодарській дузі.
— Чи був дисонанс між теорією, яку вивчали у військовій академії, та реаліями поля бою?
— В академії ми вивчали вимоги старого Бойового статуту артилерії. 5 вересня наш дивізіон брав участь в артилерійській підготовці атаки, а потім у артилерійській підтримці військ, що атакують. Ми все хотіли зробити «за книгою», однак, коли виїжджаєш реально в район і потрапляєш під вогонь ворожої «арти», вже ні про яку книгу не думаєш. Теорія вимагає перебувати у визначеному місці, але ж неможливо сидіти під мінометним обстрілом або під «Градами».
Коли потрапили під ворожий вогонь, наш командир дивізіону сказав, що наразі книга нам ні до чого: вона призведе лише до втрат особового складу і техніки або й до загибелі підрозділу, тому від цього треба відходити. Багато маневрували, постійно змінювали вогневі позиції.
Минув час, вийшов новий Бойовий статут артилерії — у ньому вже йдеться про те, як воюють нині. І це дуже правильно: якби ми у 2014 році суворо дотримувалися старого статуту, то з моєї батареї залишилися б живими осіб 5–7, не більше. Ми не стоїмо на місці — вчимося, розвиваємось.
— Чого ви хотіли б побажати українцям і товаришам по зброї напередодні Дня Незалежності України?
— Українцям хочу побажати, щоб вірили в Україну, армію і не втрачали надії, а ми все зробимо, щоб наблизити нашу перемогу. Ми були, є і будемо сильними, незалежними й вільними.
Побратимам хочу побажати не розчаровуватися, насамперед, у собі. Щоб вони прагнули і набували нових знань, вмінь та ставали кращими й завжди були першими.
