Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
102 роки тому на півночі шахтарського міста Юзівка відкрили шахту «Бутівка». Копальня давала роботу сотням людей, її промислова потужність сягала понад 600 тисяч тонн унікального вугілля на рік.
Згодом шахту перейменували на «Путилівську», а видобуток з року в рік скорочувався.
Тут і зараз копають – правда, вже не вугілля, а траншеї: в останні сім років це місце перетворилося на один із форпостів, який тримають українські військові. Стволи шахти давно впали, зруйновані російськими окупантами – ті систематично били з танка по металевих вежах, випустивши тонни снарядів і зрештою перетворивши вежі на кістяки.
«Новинарня» побувала на позиціях українських військових і поспілкувалася з «чорними запорожцями» – бійцями 72-ї окремої механізованої бригади, яка нині тримає тут оборону.
Владислав «Гаррош»
Владислав – новоспечений старший лейтенант, звання отримав пару тижнів тому. Командує взводом у бригаді «Чорних Запорожців». Прийшов у бригаду в 2019-му, коли випустився із Львівської академії сухопутних військ. Зараз йому 21.
Каже, російські окупанти «іноді просто прострілюють», а іноді – застосовують міномети, найчастіше – калібру 82 мм.
Владислав народився в колишньому Артемівську, нині Бахмуті. А відтак батько-військовий поїхав до Львова викладати тактику в «сухопутці» – і забрав із собою родину.
Молодий командир запевняє: керувати взводом не складно:
«Всі поважають, слухаються, працюють. Хлопці мотивовані, стараються. Є багато таких, хто тут за ідею, а не за гроші. Є ті, кому за сорок, а є й такі, хто підписав контракт у 18. Мені дуже подобається, що вони допомагають один одному, один в одного навчаються. Підрозділ дуже хороший».
При цьому командир він вимогливий. «Я вимагаю від хлопців багато працювати, багато копати, щоб вони повернулись живими і здоровими. Ті, кого це не влаштовує, закінчують свої піврічні контракти і йдуть деінде, ми таких не тримаємо», – наголошує Владислав.
Його псевдо – «Гаррош», на честь персонажа комп’ютерної гри. Однак війна – це не гра. І молодому офіцерові хотілося б, щоб у суспільстві більше поважали захисників.
«Довіра до армії висока. Але трапляється, що побачать одного нетверезого військового чи брудного – і думають, що всі такі. Це так само безглуздо, як складати враження про всіх суддів, поліцейських чи лікарів через одного не дуже хорошого суддю, поліцейського чи медика», – зауважує Гаррош.
Коли Росія напала на Україну, він саме закінчував школу.
«Це і вплинуло на моє бажання стати військовим.
ЦЕ МОЯ ЗЕМЛЯ, Я ТУТ НАРОДИВСЯ.
ЧОМУ ТУТ МАЮТЬ ХОДИТИ ВОРОГИ?!
Ми з рідними стежили за новинами, переживали. Але я тоді нічого не міг зробити. А потім уже вступив в академію».
Тим, хто тільки випустився з військових вишів, старший лейтенант радить використовувати знання, щоб здобути авторитет: чітко ставити завдання і пояснювати солдатам те, чого вони не розуміють.
«Ну, й не треба ставити себе вище від підлеглих, зазнаватися. Усі роблять одну роботу. А ті, хто багато років у бойових бригадах, ще й досвідом можуть поділитися. Тож варто часом питати пораду», – наголошує Владислав.
Руслан «Циган»
Руслан на псевдо «Циган» – високий і на вигляд трохи старший від своїх 32. Рік тому він підписав контракт із 72 омбр імені Чорних Запорожців. До цього служив у групі швидкого реагування поліції Київщини, був старшим сержантом і вже має досвід участі в ООС: стояли на блокпостах і затримували поплічників терористів – інформаторів, координаторів.
«Ми виконували силову підтримку. Тобто особу виявили, а вже ми приїхали і затримали та передали далі в кайданках. Одного разу в 2019 році на Луганщині, коли затримували, мене вразила кількість зброї: цілі схрони. Там була стрілецька зброя, багато боєприпасів, гранати, гранатомети. Вони серйозно готувалися, видно, щось планували. Але не пручались – просто не могли, бо ми якісно і швидко спрацювали», – розповідає Руслан.
Він не надто охоче говорить про ці завдання, адже таємницю слідства ніхто не скасовував. Та ділиться одним секретом вдалого затримання: вгадати час, коли людина найменше очікує на «гостей» із поліції.
Після таких завдань Руслан вирішив здобути бойовий досвід уже як піхотинець. Каже, пішов у 72-гу бригаду, бо це підрозділ із потужними історією та бойовим шляхом. Нині старший солдат виконує обов’язки оператора-навідника БМП-2. І так само копає траншеї та стоїть на постах, як і всі.
«Тут хороші хлопці, хороший колектив. Тут я відчуваю, що займаюся потрібною справою. Із хлопцями подружився».
Розповідає: російські окупанти часто відкривають вогонь із протитанкових гранатометів, провокують зі стрілецької зброї.
«Роблять декілька пострілів. А ми ж маємо спостерігати. І це виходить як наживка для снайпера. Вони розраховують на те, що на постріли хтось визирне – і снайпер спрацює. Тож винятково через прилади спостереження дивимось».
Періодично літають ворожі безпілотники. Однак обережно: намагаються не залітати на позиції українських вояків, а працюють у «сірій» зоні.
«Часто з безпілотників щось скидають. Тому, коли його засікаємо, намагаємось сховатися в укриття. Вони гранату можуть скинути. Якщо залетить у траншею, може наробити горя», – каже армієць.
Буває, що кремлівські найманці кидають із коптерів саморобні вибухові пристрої. Руслан стежить за подіями на всій лінії фронту, тож розповідає, що в зоні відповідальності іншого підрозділу окупанти скинули яскраву коробку. Військові до неї наблизилися – і двоє з них зазнали поранень.
А кілька місяців тому вночі на позиції, не криючись, стовбичив терорист, якого було добре в тепловізор.
«Думаю, вони хотіли нас спровокувати, щоб ми відкрили вогонь. Може, там снайпер чатував. Або хотіли зафіксувати, що ми порушуємо перемир’я, перші стріляємо», – припускає Циган.
Але не виключає й іншого варіанту: «А можливо, просто п’яний був. Бо судячи з голосів, які звідти лунають, там це явище постійне».
«Буває, нам кричать всякі матюки, як дурні, їй-Богу. Я бачив ролик в інтернеті, де вони розповідали, що навпроти них стоїть дивізія СС «Мертва голова», яка їх щоранку закликає здаватися в гучномовець. Добре, що листівки не кидаємо», – сміється.
Циган іде по траншеї, де все ще болото, і стає в калюжу. Каже, що це «вже сухо». Коли на фронті лило, як із відра, то плавали “по коліна у воді” в прямому сенсі слова.
Владислав «Швед»
Кремезний, із довгою русявою бородою, Владислав носить у лівому вусі сережку. За бороду, що робить його схожим на вікінга, чоловіка називають «Шведом». Він флегматичний і не надто говіркий. А ще майже однаково несерйозно говорить фактично про все.
Владиславу – 26. Він з-під Сум, за фахом – слюсар. Нині – старший сержант, він виріс від солдата: був стрільцем, потім навідником, командиром відділення, виконував обов’язки командира взводу, головним сержантом взводу, знову командиром відділення.
«Восьмий рік уже в цій бригаді. У 2013 році прийшов на строкову службу, в кінці 2014-го підписав контракт. Ну, і понеслась. Волноваха, потім Авдіївка, Світлодарка. Потім звільнився. А як бригада закінчила стояти на ППД, прийшов на Попасну, підписав піврічний контракт. Потім подумав, що мало – підписав іще на рік. А в березні – ще, коли ми вже знову в Авдіївці були», – каже Швед.
Одна з ротацій подарувала йому дружину Вікторію – її ім’я витатуював на ребрі долоні.
«Приїхали ми на Світлодарську дугу в 2018-му, там у крамниці була молода симпатична продавчиня. Ну, і все. Вже три місяці одружені. Донька Мирослава ось недавно народилась. Виходить, що армія дала мені дружину», – розповідає Владислав.
Каже, ворог поводиться неочікувано.
«Буває, день іде, другий, третій – все тихенько, ніяких підозр, що може бути стрільба. І тут – бац! Мінометний обстріл. Думаю, причина в політиці. Ось плануються якісь чергові мирні перемовини між Україною та Росією – і вони, щоб натиснути на наших дипломатів і політиків, щоб диктувати свої правила, беруть і стріляють. А буває, що провокують. Ось недавно так було. Зі стрілецької зброї били незрозуміло звідки незрозуміло куди, таким віялом. Вичікують, коли хтось дасть відповідь, щоб потім застосувати більший калібр», – розмірковує Швед.
Каже, російські окупанти почали застосовувати якесь нове озброєння. Зауважили це під час останнього мінометного обстрілу.
«Зазвичай міни залишають на землі сліди цікавого характеру, – знову говорить жартома про серйозне. – Цього разу ямок не було. По виходах чутно, що працювало кілька мінометів калібру 120 мм. Але підривачі їхні розірвалися у повітрі. Для мене це нове. Раніше такого не було. Прилетить міна – ти одразу бачиш, де вона впала. А зараз навіть осколків нема. Вона розірвалась одразу за габіонами. Добре, що поруч нікого не було. Але якщо добре вкопатися, такі дощі з осколків – як п’яному море по коліна. Та все одно потрібно бути обережними».
Траншеї на Бутівці глибокі, добротні.
«Але сенс? У 2014-1015 роках ми йшли займати території з боєм. У 16-му – намагались зайняти сіру» зону з боєм. Зараз відходимо назад, як у Станиці, Трудовому. Чому відходимо? Треба потроху забирати територію. Є явні місця, де можна непогано просунутися. Наприклад, біля Волновахи, я знаю, там сепари вже в кільці фактично, тут можна покращити тактичне положення, на Світлодарці теж. Якщо робити це дрібними кроками, думаю, за пару років могли б і Крим забирати», – вважає Швед.
Ці його слова суперечать нинішньому курсу на численні перемир’я та розведення військ. І за такі слова зазвичай «прилітає по шапці» і командиру бригади, і пресофіцеру, і командирам батальйону, роти та взводу, а вже від них – і самому військовому.
На спостережнику, де ми говоримо зі старшим сержантом, стоїть АСТ – артилерійська стереотруба. Швед пояснює: російські окупанти трохи далі, ніж за сто метрів. Втім, у зоні відповідальності є й коротші дистанції. Крім того, часто працюють ворожі снайпери.
«Був у нас випадок. Військовий трохи висунув обличчя [з укриття] і дивився в тепловізор. І потрапив у шпиталь, бо снайпер влучив у «тепляк». Слава Богу, що тільки пальці відірвало. Ну й тепловізор уже не відновити. Тому вдень ми дивимось в АСТ, а вночі – в «тепляк», підключений до ґаджетів».
В АСТ не призвичаєній людині видно хіба що лісосмугу, густу, наче жива стіна. Владислав поміж дерев розрізняє ще й вогневі точки.
Коли ми йдемо до іншого спостережника, у чоловіка закінчується зміна. Він звітує дружині, що добре відчергував, і що розповів журналістам: познайомилися з нею саме завдяки війні, і його Вікторія – найкраща.
Сергій «Льотчик»
Сергій – невисокий, із зовсім дитячим обличчям, дуже сором’язливий і мовчазний. У січні солдатові з Житомирщини виповнилося 19, він один із наймолодших у підрозділі. Контракт підписав у 18. Має псевдо «Льотчик», однак випитати, чому саме таке, так і не вдалося.
«Підписав контракт, бо хотів служити. Дядя воював. Я живу з бабусею, то їй сказав, що йду просто служити – це вже потім вона дізналась, де саме. Із нею ще мій 13-річний брат залишився», – розповідає хлопець.
Він тимчасово виконує обов’язки командира відділення. Зізнається: складно, бо велика відповідальність.
«Але підлеглі слухають», – говорить сором’язливо.
Ми розмовляємо в будівлі, частково зруйнованій війною. Однак армійці облаштували тут імпровізований спортзал із підручних матеріалів. Сергій тут також займається, адже «потрібно тримати себе в тонусі».
Над одним зі снарядів – свіжа дірка від влучання міни. «Тут загалом не дуже безпечно. У бліндажі безпечніше», – визнає Льотчик.
Він – гранатометник, стріляє з РПГ. Зброю свою любить: «У гранатомета – великий розліт осколків. Це дуже добре в умовах окопної війни».
Для Сергія це перша ротація. Спершу, зізнається, боявся заїжджати – лякала невідомість. Зараз уже трохи звик. Головне – слухати командирів і носити бронежилет та каску.
«Мені стало не так страшно після першого мінометного обстрілу. Я тоді на посту стояв, як вони почали стріляти. Світало. Я собі спокійно чергував, як почалось. І не спав, а прокинувся», – посміхається.
Боєць помітно нервує: спішить на чергування. Переживає, що якщо прийде невчасно, хлопці вважатимуть його безвідповідальним. Старші побратими заспокоюють.
У будівлі на стіні – напис російською: «Про*бал – убило!». Він з’явився тут бозна-коли. Льотчик посміхається: «Грубо, але справедливо. Військовим потрібно бути уважним і не ловити ґав».
Бутівка мало нагадує велику шахту: скрізь руїни, побита цегла, іржавими кістяками стирчать стволи копальні. Собаки, яких військові годують тушонкою і кашею, гавкають на всіх, хто не носить однострій. Коти ліниво лежать на кріслах і паках із водою.
Один із форпостів оборони Авдіївки на самому півночі Донецька…
Анастасія Федченко, Новинарня
Фото автора
