18-20 травня 1944 року співробітники НКВС за наказом з Москви зігнали до залізничних вагонів майже все кримськотатарське населення Криму. Це примусове виселення стало однією з найшвидше проведених депортацій в історії людства.
У 1920-1930-х роках татари становили 25-30% усього населення Криму
Після створення СРСР у 1922 році Москва визнала кримських татар корінним населенням Кримської АРСР у межах політики коренізації. У 1920-х їм дозволяли розвивати свою культуру. В Криму були кримськотатарські газети, журнали, освітні заклади, працювали музеї, бібліотеки, театри. Кримськотатарська мова, разом із російською, була офіційною мовою автономії. Нею користувалися понад 140 сільських рад. У 1920-1930-х татари становили 25-30% усього населення Криму.
Однак, у 1930-х радянська політика щодо татар, як і інших національностей СРСР, стала репресивною. Спочатку було розкуркулення й виселення татар на північ Росії й за Урал. Потім насильницька колективізація і Голодомор 1932-1933 років. А тоді – чистки інтелігенції в 1937-1938-му. Це і налаштувало багатьох кримських татар проти радянської влади.
Основна фаза насильного переселення відбулася впродовж неповних трьох діб, почавшись удосвіта 18 травня 1944 року і закінчившись об 16:00 20 травня.
Що стало причиною насильницького переселення?
Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримських татар звинуватили у масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Наступного дня, 11 травня 1944 року, ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
Але історики називають інші, неофіційні причини переселення. Серед них – той факт, що кримські татари історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, яку СРСР у той час розглядав як потенційного суперника.
У планах Союзу Крим був стратегічним плацдармом на випадок можливого конфлікту з цією країною, і Сталін хотів перестрахуватися від можливих саботажників і зрадників, якими він уважав татар. На користь цієї теорії свідчить і те, що з прилеглих до Туреччини кавказьких районів переселяли й інші мусульманські етноси: чеченців, інгушів, карачаївців і балкарців.
Людей вантажівками відвозили до залізничних станцій
Службовці НКВС заходили до татарських помешкань і оголошували господарям, що через зраду батьківщини їх виселяють з Криму. Щоб зібрати речі, давали 15-20 хвилин. Офіційно кожна сім’я мала право взяти з собою до 500 кг багажу, однак реально дозволяли забрати значно менше, а іноді – взагалі нічого. Людей вантажівками відвозили до залізничних станцій. Звідти на схід відправили майже 70 ешелонів з наглухо зачиненими товарними вагонами, переповненими людьми.
Під час переїзду люди гинули, більшість з яких – діти й літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага й тиф. Деякі, не витримавши страждань, божеволіли.
Переважну більшість кримських татар перевезли до спецпоселень
Більшість татар відправили до Узбекистану і сусідні з ним райони Казахстану і Таджикистану. Невеликі групи людей потрапили в Марійську АРСР, на Урал і в Костромську область Росії.
Оточувались спецпоселення воєнізованою охороною, блокпостами і огорожею з колючого дроту. Ці терени скоріше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей. У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВС виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув’язнення.
Діти переселенців могли отримати освіту російською чи узбецькою мовами, але не кримськотатарською. До 1957-го заборонено будь-які публікації цією мовою. Цю національність також заборонили вписувати у паспорт.
Сувора заборона на повернення до Криму діяла аж до 1989 року
Режим спецпоселень для татар проіснував до другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді. Впродовж 1950-1960-х татари боролися за право повернутися на історичну Батьківщину, зокрема, за допомогою демонстрацій в узбецьких містах.
Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав, однак неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму діяла аж до 1989 року.
Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.
У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонили проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя.
Довідково. Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Підготувала Тетяна МОРОЗ
