Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
За мить обідню вересневу тишу розірвав вибух, за секунду ще один – більш потужніший. Снайпер-розвідник Сашко Мандибура не вижив. Відтоді минуло п’ять років: безкінечного болю, материнських сліз та страждань.
…Це був черговий вихід групи хмельницьких спецпризначенців. Для досвідчених бійців із більш як річним бойовим досвідом цілком звичне завдання. У так званій «сірій зоні» розвідники перевіряли лісосмуги, з яких піхотинців, що утримували лінію зіткнення з ворогом на Луганщині, періодично «кошмарили» ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Завданням було знайти підготовлені місця та при наявності там ворога – знищити його.
Після успішного виконання завдання розвідники вже планували повертатись на свою базу. Рухаючись вздовж посадки, одне підозріле місце насторожило їх. Командир розділив групу навпіл. Сашко Мандибура, снайпер-розвідник групи, потрапив до другої, якій випало перевірити підозрілий «гайок». Бійці зайняли позиції, троє висунулись вперед і короткими перебіжками проскочили через дорогу.
–Я швиденько перевірю, а ви прикрийте мене, –показав товаришам Сашко і непомітно прослизнув між кущами. За мить обідню вересневу тишу розірвав вибух, за секунду ще один – більш потужніший. Друзі кинулись до нього…
Він лежав і стогнав, закладена міна з «сюрпризом» зробила свою чорну справу. Медик групи на зранені ноги наклав джгути, вколов знеболювальне та поставив крапельницю. Але життя покидало молодого розвідника…
Олександр Мандибура був професійним військовим. Із вісімнадцяти років, у лютому 2013 року, він розпочав свою службу в полку спеціального призначення. Із раннього дитинства Сашко марив футболом, з другого класу тренувався у команді спортивної школи. Після восьмого класу вмовив батьків, щоб ті відпустили його до спортивного інтернату в Білій Церкві, де вже навчались його друзі. Він був класним футболістом, швидким, витривалим і технічним. Мав гарні перспективи, і лиш травма зірвала всі футбольні плани Сашка. Він повернувся додому, підлікувався і навчався у СПТУ. І як тільки його закінчив, уже точно знав, ким хоче бути. Він вибрав службу в армії, а саме у частині спеціального призначення.
Добре розвинутий фізично, Сашко швидко освоївся та адаптувався у колективі розвідників. І коли розпочалась війна, це вже був досвідчений, не дивлячись на вік, снайпер-розвідник.
– Якось ми зустрічали сина біля КПП аеродрому після трьохмісячного перебування на Сході держави. Саша за цей час змінився, подорослішав і змужнів, – ділиться мама Інна Анатоліївна. –Він не розповідав нам про війну. Лиш відмахувався та переводив тему на інше. Дуже любив меншого братика Артемчика, який тоді якраз збирався до школи. Нашу останню розмову по телефону, я не забуду ніколи. Саша весь час перепитував за братика, татка і бабусю. На моє запитання жартівливо відповідав усміхаючись – «не голодний і у шапці».
Після нетривалого відпочинку Сашко з групою щоразу повертався на Схід країни. У свою останню ротацію він відбув 23 серпня 2015 року і рівно за місяць молодий розвідник загинув під час виконання бойового завдання.
Минуло п’ять років… П’ять років безкінечного болю, материнських сліз та страждань…
– Ми разом були на останньому виході. Майже цілу ніч розмовляли з Сашком. Пригадували все – друзів, виходи, він розпитував про мою сім’ю, дітей. І вже під ранок сказав «Ти будеш у нас у місті, завжди приходь до мене», – пригадує побратим Віктор. – І як тільки я буваю в Старокостянтинові, завжди виконую його прохання, і приходжу…на могилу, де він мовчить.
Сьогодні, 23 вересня, у п’яті роковини загибелі наймолодшого зі своїх бійців Олександра Мандибури бойові товариші поклали квіти до Меморіалу полеглих розвідників у частині, а на місці поховання у рідному Старокостянтинові відбулась поминальна панахида. Друзі, побратими та родина зібрались і вшанували полеглого героя. Він назавжди залишився двадцятирічним, усміхненим, веселим і щирим…
А по обіді юні футболісти з Хмельницького і Старокостянтинова позмагаються за Кубок Олександра Мандибури, вихованця місцевої ДЮСШ.
Поки ми живемо – ми пам’ятаємо вас, наші герої!
