У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Він трішки соромиться камери, питань журналістів, які прийшли на пункт спостереження… Та й взагалі, як він сказав, «я ж нічого не роблю героїчного. Це ж звичайна чоловіча робота». От саме те, що наш герой назвав роботою – життя у невеликому бліндажі разом із товаришами, їжа з військового раціону… й постійна готовність дати відсіч противникові.
Влітку – комарі, восени – оси, взимку й навесні – миші, які, здається, вже навчились шити парашути і гризуть навіть те, що завбачливо прив’язане до стелі на шнурках. Постійний брак звичного для нас, насиченого подіями інформпростору: немає телевізора, Інтернет досягає так само, як і мобільний зв’язок, десь через раз, і то за умов хорошої погоди, тобто, коли хмари та дощ. А дощ – то окрема тема. Варто хоч трішки випасти небесній воді, як усе навколо перетворюється на величезну всеохопну калюжу й багнюку. А втім, і це не головне.
Головне, що Микола кожних кілька годин виходить на спостережник, аби замінити там побратима. Його автомат завжди готовий до бою. Адже кожне перемир’я за всі шість років війни закінчувалось агресією з «того боку». А от від його спостережника до «того боку» – всього кількадесят метрів. Якщо уважно прислухатись, то можна почути розмови окупантів, які лише й чекають миті, аби завдати нам удару. Іноді чутно, як вони копають укріплення, іще глибше вгризаючись у святу українську землю.
Так, Микола звичайний солдат, яких тисячі на фронті. І як справжній нащадок козаків, він не бачить нічого героїчного у своїй щоденній, кропіткій, монотонній, виснажливій душу й сили роботі. Та завдяки йому ми живемо своїм життям, маємо буденні клопоти, ходимо на роботу, виховуємо дітей і радіємо щоденним дрібничкам. А ще всі ми вдячні Миколі за те, що він, залишивши мирну професію, став оборонцем України.
