Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Сьогодні день державної служби України. Напередодні кореспондент АрміяInform поспілкувався із її представницею Світланою Розовик – головним спеціалістом відділу по роботі з громадянами та доступу до публічної інформації Департаменту інформаційно-організаційної роботи та контролю Міністерства оборони України.
Поговорили про те, хто врятував героїню нашого матеріалу від кулі снайпера в секторі «М», які риси характеру потрібні для справжнього держслужбовця, і як треба триматись, коли спілкуєшся з тисячною аудиторією мам та дружин військових, як було в страшне літо 2014-го.
«У ті дні міг зателефонувати командир частини з Криму і уточнити, чи дійсний наказ, який йому посеред ночі принесли…»
– У Міністерстві оборони більше 20 років служу. Як у Сухомлинського, пам`ятаєте? «Серце віддаю дітям», а я – людям… Коли почалися події на Майдані, то ми тут багато пережили (відділ Світлани розташований в Будинку офіцерів ЗСУ, біля Маріїнського парку. – Ред.) – у 2014-му разом із медиками-майданівцями надавали допомогу протестувальникам, бо в мене є ще і медична освіта. Після цього в Департаменті кадрової політики МОУ нас навіть стали напівжартома називати «учасниками бойових дій, – розповідає жінка.
За її словами, після подій на Майдані, коли розпочалася анексія Криму, Світлана керувала роботою регіональних приймалень Міністра оборони України.
‒ Одна з них була в Севастополі. Боляче було дізнатись, коли її захопили. Ми в цей час тут у відділі чергували. З усіх держслужбовців-жінок я перша, хто брав участь у цих чергуваннях. Бо у нас тільки двоє чоловіків працювало, і їм через добу дуже важко було змінювати один одного. Тому я визвалася третьою. У ті дні міг зателефонувати командир частини з Криму і уточнити, чи дійсний наказ, який йому посеред ночі принесли, про те, що його підрозділ має залишити військову частину, зброю. Доводилося перевіряти. Потім давати команду, щоб подібних документів не приймали в Криму. Доводити, що такі накази тільки Міноборони надає, а не хтось інший, – ділиться спогадами держслужбовиця.
«У 2014-му відправили до Адміністрації президента, де всю площу перед будівлею заповнили матері й дружини військових…»
Світлана каже, що ще важче стало, відколи розпочалися бойові дії на сході України.
– Почали приїжджати матері, дружини тих, кого призвали. Були в мене особисті прийоми, коли доводилося водночас приймати по 200-300 осіб. Пам`ятаю, як мене в 2014 році відправили до Адміністрації президента, де всю площу перед будівлею заповнили матері, дружини військових, які тоді воювали на Сході. Довелося вийти до них. Уявіть, наскільки я себе мобілізувала, щоб спілкуватись з такою кількістю людей, які спочатку були налаштовані геть не позитивно. Таких навичок я не мала й звикла з іншою кількістю людей працювати – проводила заняття з різними структурними підрозділами, але не з тисячею людей… У таких великих натовпах можуть бути й провокатори, яких я виявляла, викликала телефоном на допомогу колег, і ми владновували ситуацію. Частину людей запросили до себе у відділ для спілкування… Взагалі, 2014 рік був найважчим…
Держслужбовиця розповідає, що з деякими людьми, з котрими перетиналась по службі, зав`язались дружні стосунки.
– З однією жіночкою спілкуємося досі. І не тільки з нею, а й з її сином. Він одноліток моєї доньки. Називаю його синочком. Він не ображається. Навпаки каже, що я йому, як друга мама. У 2014 році він зазнав важкого поранення в руку. Спочатку йому надали допомогу в мобільному госпіталі. А потім перевели до Харкова, де знайшли хороших хірургів, які цьому хлопцю «склали» кінцівку… Потім він знов у бою дістав поранення, і подання на нього… зникло. Тоді я дійшла аж до оперативного командування, де зажадала, щоб ті документи знайшли. Врешті-решт це зробили, і хлопець отримав два ордени «За мужність» – спочатку третього, а потім і другого ступеню.
Домовичок-рятувальник
– У 2016 році вже не могла в Києві сидіти, бо приходили до нас хлопці поранені й мені соромно було їм в очі дивитись, бо я здорова… Почала добиватись відправки на курси «сіміків» (Цивільно-військове співробітництво. – Ред.). Отримала сертифікат. Потім – відрядження в район АТО до сектору «М», – згадує Світлана Розовик.
За її словами, була там із вересня по грудень 2016-го. Отримала позивний «Роза».
– Із населенням працювали, поранених забирали, «двохсотих» обмінювали… Якось ворожий снайпер влучив у нашу машину. Я везла мішки з дитячими іграшками. Звідти випав «домовичок», почав скакати по салону машини (бо авто рухалось. – Ред.). Я зігнулась, не можу його спіймати. Кажу колезі: «Васю, допоможи!» Ми удвох нахилились, і давай його ловити. І тут – постріл. Скло на нас посипалося, але залишилися живі… Цей домовичок тепер у мене вдома, бо врятував нам життя… – додає жінка.
Держслужбовиця каже, що в АТО не шукала легкої долі.
«Коли люди тобі кажуть «дякую», це насправді дуже багато»
– Перш ніж йти на державну службу, потрібно спитати себе: що ти можеш дати людям? Бажання віддавати повинно бути в твоєму серці. Якщо є – це вже половина справи. І коли тобі люди кажуть «дякую», це насправді дуже багато, – підкреслює героїня нашого матеріалу.
Нині вона займається електронними зверненнями громадян до Міністерства оборони України. Каже, що спочатку було важкувато, бо звикла до живого спілкування. Але тепер уже з усіх звернень до відомства на третину з них відповідає саме Світлана.
