З 6 по 14 липня в Азовському морі було уражено 116 суден так званого тіньового флоту рф, розповів командувач СБС…
Британська погода в другій половині травня примхлива й мінлива. В Україні в цей час вже тепло, часом навіть спекотно, натомість північний острівний клімат непередбачуваний. Пекуче сонце можуть миттєво затягнути нагнані морським вітром хмари, з яких поллє крижаний дощ. Про нічну мряку й ранкову імлу не випадає навіть згадувати — Туманний Альбіон здобув свою поетичну назву невипадково.
Вранці, перед польовим виходом, нас зустрічають уже звична зимна волога погода, що прагне промочити і застудити кожного, та піднесено бадьорі інструктори з явною метою показати, що таке бути піхотинцем уже не на звичних тренувальних майданчиках рідного кемпу, а в суворих польових умовах.
Нашорошені кролі розбігаються, коли ми наближаємося, набридливі вівці бродять довкруж отарами, раз-по-раз бекають і нещадно «мінують місцевість» — невдовзі ми будемо вперто повзати по розставлених ними «мінах» у наскрізь мокрій папороті та траві, схожій на просочені водою та бридкі на доторк водорості.
Доки ми три доби стоїмо табором у лісі, безперестанку січе холодний дощ. Дощовики рятують від вологи ззовні, в них мало б бути сухо — однак вони не пропускають вологу в обидва боки, тому доводиться ходити мокрими від поту всередині.
Пітніти при цьому доводиться добряче — ми безупинно бігаємо, повзаємо, копаємо. Папороть б’є по обличчю, а окуляри пітніють так, що за сизим туманом, який висить навколо обличчя, не видно навіть власних рук з автоматом.
Побратимам із цим трохи легше — вони в одних окулярах, я ж мушу носити двоє, вдягнувши видані тактичні зверху на власні медичні. Через це видимість майже нульова, якби довелось стріляти бойовими по мішенях, то не влучив би і з 10-метрової відстані.
Зараз, утім, видали лише холості, стрільби бойовими будуть ближче до завершення навчання, ми ж поки що лише на самому початку. Під час пострілів холостими з-під жовтих дульних насадок виривається полум’я — вдень воно малопомітне, проте в сутінках його видно добре.
Саме тому вимога носити тактичні окуляри жорстка — вони мають захистити очі від потрапляння розпечених часточок порохового гару. Інструктори пильно за цим стежать, і, зрештою, я розумію, чому.
Якось під час відпрацювання нічної тривоги я не встигаю надягнути тактичні окуляри і мушу відкривати вогонь по умовному ворогу лише в медичних. Захопити їх я встигаю, однак тактичні губляться під час переміщення на позицію.
Натягуючи на ходу бронежилет і шолом, встигаю лише зауважити, як другі окуляри випадають і лишаються десь позаду. Точніше, вдягати спорягу доводиться «на повзу», бо до вогневої позиції слід дістатися якнайшвидше й у найнепомітніший спосіб, а отже, у найнижчому профілі.
Дощ періщить по спині, в окопі стоїть сантиметрів 15 води, на поверхні якої спалахує відблиск від першого пострілу побратима, який дістався на сусідню позицію на секунду раніше за мене.
Повзком влітаю у воду, навіть не відчуваючи якихось змін, як порівняти із землею, по якій щойно повз, — така ж мокра й холодна, але на адреналіні того не помічаєш. В одних окулярах бачу суттєво краще, тому швидко прицілююсь, зриваючи в процесі запобіжник, і роблю перший постріл.
Зараз важлива не так влучність, як навальний вогонь у бік умовного ворога, щоб не дати йому висунутись. Ми справляємось — вже перший залп був навальним, бо, подібно до мене, на позиції припізнилися одиниці. Другий же — взагалі мав би викосити попереду все живе, якби стріляли бойовими.
З-під ствольної насадки автомата побратима, який стріляє ліворуч від мене, виривається вогонь, і щось обпікає мені око — на частку секунди сліпну. «А сподівався ж, що медичні окуляри захистять», — тільки і встигаю подумати, стріляючи далі.
Нарешті з-за спини чую: «Стоп вогонь!» Повторюю команду і чую, як її повторюють побратими. Брудні й мокрі ми видираємось нагору і йдемо вислуховувати критичні зауваження інструкторів. Схема традиційна: «Ви молодці, це і це непогано, але…»
… але далі йде довгенький перелік того, на що необхідно звернути увагу, що і як саме слід покращити та вдосконалити. Бачимо, що інструктори загалом задоволені, але немає межі досконалості, тим більше, що ми і справді наробили помилок.
Помилки, на щастя, некритичні. Нас не захопили зненацька — «тиху тривогу» оголосили правильно і вчасно. Ніхто не заспав, і хоча були серед нас швидші й повільніші, мало хто надто забарився. Всі були в спорязі, а втрату моїх окулярів ніхто, крім мене, не зауважив.
«Ви відбили напад, всі вижили, легкопоранених мало або немає», — таким є загальний висновок інструкторів. Це добрий результат, особливо якщо врахувати, що для переважної більшості з нас це взагалі найперша імітація відбиття атаки в житті.
Нам дозволяють повернутися до індивідуальних укриттів. Хоч якось просушитися тепер не вдасться до ранку, але головне занепокоєння викликає не це — я з острахом передчуваю, як важко доведеться чистити автомат після нічної стрілянини.
Нагар від холостих набоїв жирний та в’їдливий, відчищати його марудно навіть в ідеальних умовах сухого приміщення. Як робити це під дощем, я навіть не уявляю, тому коли нам дозволять почистити зброю за спрощеною процедурою, це буде явною поблажкою.
До ранку автомат вже вкривається іржею до того стану, що запобіжник прикипає намертво так, що зрушити його зусиллям пальців неможливо — доводиться збивати ударом. Але загалом репліка АК справна і до стрільби придатна.
Зранку дощ продовжує періщити немилосердно, тому вилазити з намету, де вдалося якось зігрітися, м’яко кажучи, не хочеться. Однак о п’ятій підйом, і я видираюсь зі сну хвилин за 15 до побудки, щоб розпочати новий день занять.
Як і вчорашній, він обіцяє бути довгим і суворим. Ліс просочений важкою дощовою водою настільки, що, здається, навіть з розкиданих поміж соснами крем’яхів можна вичавити якусь вологу. Вкотре здіймається вітер — Британія сьогодні також штормова.
«Сорокєт» у шанцях: на що ти насправді спроможний в армії у 40 років
Навчання в межах багатонаціональної навчальної місії Interflex тривають.
