Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
145 років тому, 20 грудня, народився Михайло Омелянович-Павленко — один із найвідоміших українських військовиків. Генерал-полковник Армії УНР, начальний командант Української Галицької армії, командувач Дієвою Армією УНР, який уславився командуванням під час Першого зимового походу — видатної військової виправи, яка засвідчила спроможність українських збройних сил воювати в суворих зимових умовах, впевнено перемагаючи численнішого і краще озброєного ворога.
Козацьке коріння і зразкова офіцерська кар’єра
Омелянович-Павленко — онук сотника Задунайського козацтва Омеляна Павленка і син російського генерала від артилерії Володимира Павленка. Він народився у Тбілісі і виріс за межами України. Слідуючи сімейній традиції служби у війську, юнак обрав кар’єру військового.
Навчався у кадетському корпусі в Хабаровську, згодом через переїзд родини перевівся і закінчив Сибірський кадетський корпус в Омську. Продовжив здобувати освіту у Павлівському військовому училищі у санкт-петербурзі, служив у лейб-гвардійському Волинському полку.
Під час російсько-японської війни 1904–1905 років пішов добровольцем на фронт, де воював у складі 58-го піхотного Модлинського полку. Взявши участь у боях під Сандепу, Мукденом та Ляояном молодий офіцер проявив себе найкращим чином, отримавши чин штабс-капітана і кілька орденів.
Під час Першої світової війни так само відзначився мужністю й героїзмом у бою 14 листопада 1914 року поблизу села Хелмно на території Польщі. Тоді його було важко поранено у праве плече, внаслідок чого права рука майже повністю втратила дієздатність.
Повернувшись після тривалого лікування на фронт у липні 1916 року захворів на тиф і після одужання був визнаний непридатним до фронтової служби. Відтак з листопада 1916 року очолив 2-гу Одеську школу прапорщиків, зустрівши революційний 1917 рік на посаді її начальника.
Не знав української і змінив прізвище
У молодому віці Павленко не знав української мови, він її вивчив пізніше, але військовик добре зберіг пам’ять про давнє козацьке коріння свого роду. 1912 року, бувши уже офіцером російської імператорської армії, він домігся зміни свого прізвища на Омелянович-Павленко (в російському написанні «Амельянович-Павленко» або «Емельянович-Павленко») на честь свого діда й у пам’ять про славетні часи й традиції української козаччини.
Ця позиція визначила його схвальне ставлення до українського національного руху під час революційних подій 1917 року, активну участь у творенні модерного українського війська і Перших визвольних змагань за творення української державності.
Початок року 1917 року був у моїм життю переломовим, — писав Михайло Омелянович-Павленко у спогадах. — Починаючи од цього часу, довелося мені зв’язати тісно мою долю з долею Українського Народу… Військово-політичні події у відродженій Батьківщини поставили мене на чоло молодої української армії, на яку випали історичні завдання. Протягом часу — з кінця 1918 року до кінця 1920 року, з малою перервою, обіймав я посаду Начального команданта української армії.
Уже навесні 1917 року Михайло Омелянович-Павленко став одним із засновників Одеської військової громади, брав участь в організації Вільного козацтва і Катеринославського гайдамацького куреня.
У січні 1918 року обійняв посаду українського військового комісара при штабі Одеського військового округу, з квітня служив начальником 11-ї пішої дивізії. За часів Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським був затверджений у званні генерала-хорунжого.
Виступив проти розбрату
З початком антигетьманського повстання під проводом Директорії Михайло Омелянович-Павленко намагався тримати нейтралітет, не бажаючи брати участі у братовбивчому протистоянні.
«Я особисто … не поділяв загальної радості — я ніколи не бачив спасіння у розбраті», — писав він у спогадах. З огляду на це генерал-хорунжий радо прийняв запрошення уряду Західноукраїнської Народної Республіки стати на чолі Української Галицької Армії, у складі якої гостро бракувало старших офіцерів.
Бути головнокомандувачем (начальним вождем) УГА Михайлу Омеляновичу-Павленку випало впродовж пів року — з середини грудня до початку червня 1919 року. За цей час він намагався реформувати військо за англійським зразком, командував наступами на Львів і Вовчухівською операцією.
Сучасники згадували, що командарму бракувало суворості й енергійної рішучості, однак зазначали також його беззаперечний авторитет і повагу серед вояків. «Кожний з нас підлеглих генералові Павленкові цінить високо його безперечний патріотизм та хрустальний характер і згадує його з повною шаною та вдячністю», — писав про головнокомандувача УГА Олег Ключенко.
Зима: зоряний час командира
З початку червня 1919 року Михайло Омелянович-Павленко вибув у розпорядження штабу Дієвої Армії УНР, командував Запорізькою групою, а згодом й усією Армією в боях проти більшовиків і білогвардійців.
Зоряним часом командарма став Перший Зимовий похід, коли впродовж п’яти місяців з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року українське військо пройшло 2,5 тис. кілометрів тилами білогвардійських і більшовицьких військ.
Тоді українські збройні сили здобули в боях близько пів сотні перемог, захопивши численні трофеї. Завдяки мужності, вишколу і дисципліні українських вояків, масовій підтримці з боку місцевих мешканців і вдалому командуванню Омеляновичу-Павленку вдалося тоді зберегти ядро Армії УНР.
«За цей час армія ні разу не схилила національного прапора. Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало й зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролась за інтереси народні», — таку високу оцінку Дієвій Армії УНР під час Першого Зимового походу дав Міністр внутрішніх справ Української Народної Республіки Ісаак Мазепа.
Відтоді Лицарі Зимового походу стали прикладом для наслідування, надихаючи своєю хоробрістю та самовідданістю.
Рух на захід та інтернування
Надалі Михайло Омелянович-Павленко так само командував Армією УНР під час війни українських і польських союзних військ проти більшовиків 1920 року. Головний отаман Симон Петлюра, з огляду на високий авторитет командарма у війську, залишив його на посаді командувача Армії УНР. 31 травня 1920 року його підвищили до рангу генерал-поручника, що відповідає сучасному званню генерал-лейтенанта.
Після інтернування української армії у Польщі виконував у березні-травні 1921 року обов’язки військового міністра УНР. Згодом з 1924 року мешкав у Празі, очолював Союз українських ветеранських організацій, приділяв багато уваги збереженню історичної пам’яті про революційне творення української державності та українське військо.
Зокрема, створив і очолив Музей визвольної боротьби України, написав і видав кілька книг спогадів про збройну боротьбу доби Перших визвольних змагань.
Спроби відновити державу
Також Омелянович-Павленко не полишав спроб відродити втрачену українську державу, контактував і співпрацював на цьому ґрунті з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів.
Під час Другої світової війни спочатку покладав надію на співробітництво з німцями і навіть звернувся разом з іншими відомими українськими політичними діячами з вимогою до Гітлера про визнання і поваги прав українського народу та права України «на незалежне існування».
Втім, пересвідчившись, що нацисти не збираються підтримати ідею відновлення незалежної української держави, Омелянович-Павленко тримався надалі осторонь співпраці з ними.
Після Другої світової війни Михайло Омелянович-Павленко жив у Німеччині та Франції, 1945 року став одним із засновників і першим головою Товариства (Союзу) українських вояків. Того таки 1945 року був Головою військової ради, а у 1947–1948 роках — військовим міністром Державного центру УНР в екзилі. Помер Михайло Омелянович-Павленко 29 травня 1952 року, похований на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі.
