Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
«Цей вечір ніколи не зникне в мене з пам’яті. Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло», — такими словами згадував командувач Армії Української Народної Республіки генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко святкування українськими військовими Різдва під час Першого зимового походу 1919–1920 років. Саме тоді, згадував командарм, «опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси … також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом».
читайте також:
АрміяInform публікує фрагмент спогадів Михайла Омеляновича-Павленка про те, як українські військові святкували Свят-вечір під час збройного протистояння російській білогвардійській та більшовицькій агресії за доби Перших визвольних змагань.
У село вступили ми під самий вечір
Свят-вечір у 1919 p. Штабові Армії довелося провести в с. Роговому, що не належить до пишних сіл України, де посеред струнких рядків біленьких хаток можна було б бачити хати заможних, під залізними дахами, а громадські будинки — церква, школа, дім пан-отця, управа — побудовані на міський зразок. Рогове належало до типу сіл, що повстали шляхом виселення бідноти за межі великих сіл, — у даному разі міст. Перегонівки; в присілку хатки повитягувалися без особливої системи вздовж глибокого яру й у більшості скромненько притулилися до північного його боку, неначе шукаючи в нього захисту від непогоди.
У село вступили ми під самий вечір, коли вже в поодиноких вікнах в очерет закутаних хатинок де-не-де стало виблискувати світло.
Отець Павло … був одним із здобутків революції села Рогового
Квартирієр, що наблизився до колони, одрапортував, що мені, полковникові Долудові й старшинам ближчого штабу, за заведеним звичаєм, помешкання відведено в хаті пан-отця. Проте по не певному тону старшини було видно, що він сам із того не задоволений і, немов виправдуючись, додав далі: «дуже тут бідно, пане Отамане! от у Запорожців, у Перегонівці, добре: цукроварня та ще й із ґуральнею».
Обдивляюся обличчя конвойців і бачу на них тінь смутку.
Проїхали ще трохи й зупинилися біля звичайної селянської хатини, хіба трохи більшої від інших.
— «Добро пожалувати! Будьте добрими гостями», — зустрічає нас привітно роговецький пан-отець. — «Як бачите, хата в мене не красна, проте відпочити можна з дороги». У простому сірому підряснику пан-отець говорив мішаним жаргоном, так характерним для простого люду, ним він хотів надати своїй мові певну ознаку інтеліґентности.
Отець Павло, коли не помиляюся, так його звали, був одним із здобутків революції села Рогового. Старого пан-отця Роговичани за широкі апетити не любили і, як тільки вибухла революція, він поспішив сам залишити свою парафію, а натомість сходом обібрано на настоятеля — місцевого дяка, людину, хоч і просту та мало освічену, але смирну, добродійну й далеку від хабарницьких нахилів свого попередника.
Розвага нашого мандрівного життя в походах — самовар — був уже на столі й надавав цілому омеблюванню пан-отцевої світлиці теплу привабливість.
На запросини пан-отця ми засідаємо за стіл і ласо п’ємо гарячий напій із, так пам’ятним усім учасникам походу, поминальним калачем, запас якого в кожного пан-отця не вичерпаний.
У такі дні в добрій військовій частині
завжди виявляється відчуття особливої внутрішньої єдности
Вже шоста година. Отець Павло похапцем знайомив нас із своїми місцевими новинами, він поспішав, бо час був уже й до вечірні. Трохи осторонь полковник Долуд розмовляв зі старостою в справах постою Штабу: ординарці й джури снували з двору до хати й ізнов назад — ладнаються для довшого постою, бо вже всі знають, що Команда Армії заповіла тридобовий відпочинок. Бесіду перервав церковний староста, що прийшов до пан-отця по ключі.
Старшини й козаки наші не забували церкви, а особливо на великі свята: перший дзвін, що в цей вечір усіх надто вразив і здався близьким і рідним, пролунав по Роговому. Всі поспішали до церкви. На обличчі моєго джури, дуже чесного й порядного галицького стрільця, і ординарця з конвою бачу занепокоєння. Питаю: «Чого вам хлопці?» — «Та ми, пане Отамане, ми питаємося, чи не підете й Ви до церкви?»…
На Уманщині, а також на Поділлі й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У. Н. Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, де вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.
Коли всі пішли до церкви, я з полковником Долудом сідаю за черговий наказ, що сього дня повинен віднести козацтву моє поздоровлення зі Святом. У такі дні в добрій військовій частині завжди виявляється відчуття особливої внутрішньої єдности: обидві сторони — начальники й підлеглі, — забувають все лихо, всі чергові неприємності, буденні дрібні непорозуміння й тільки залишають у душі найкращі почуття, підкреслюють їх, їм віддають належне. В цей великий вечір, у таких виключних обставинах бойово-похідного життя, хотілося хоч у коротких висловах чергового наказу промовити до війська святочним привітом і висловити йому всю ту повагу, що Вища Команда мала до нього за його лицарські чини й героїчне поступування.
Як завжди, на перешкоді мені став брак ґрунтовного знання мови; полковник Долуд у цьому відношенню був сильніший за мене. Тому я лишав йому в цій справі вибір своєрідних форм і виразів.
По нашому прекрасному звичаю
збираються всі докупи, без різниці станів
До вечірні ми трохи спізнилися: народ великим натовпом оточував невеличку, недавно поновлену церкву; середина її на цей раз мала вигляд незвичайний — поміж селян було рясно вкраплене наше старшинство й козацтво; на хорах пізнаю старшин і козаків конвою. Хто міг би сказати, що це було в грудні 1919 р. на Великій Україні, на Київщині, коли вона була охоплена вся полум’ям революційної боротьби?
Вертаюся. Хату, приготовану до вечері, не можна було пізнати. Полковник Ткачук зробив усе, що було в його силах, аби виконати обрядову частину Свят-вечора, коли по нашому прекрасному звичаю збираються всі докупи, без різниці станів.
Це дуже добре вражає й так допомагає старшому начальникові надати святочній вечері цілком сімейний характер. Традиційна святочна тиша, думки кожного скеровані до своєї хати, родинних обставин. Під час вечері надійшли поздоровлення від дивізій: отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імені Запорожців вітали команду зі святом полковники Дубовий, Алмазів і бажали кращих днів Україні й нам.
Різдвяний гімн «Христос рождається»
змінив національний «Ще не вмерла Україна і слава, і воля»
Пізніш доповіли про прибуття хору під проводом місцевого вчителя — студента політехніки.
Різдвяний гімн «Христос рождається» змінив національний «Ще не вмерла Україна і слава, і воля», відспіваний усіма присутніми. Далі промовив студент-дириґент хору.
…старший стрілець промовив, хоч і не багато, проте чуло, красиво, вдумливо, за те, що в цю хвилю вони, стрільці, особливо відчувають той обов’язок, покладений на них Батьківщиною, і що вони розуміють, що не одним днем рішатиметься наша Справа — проте перший крок вже зроблений — і воля єдина, і віра незломна в національну міць мають завершити наше діло добрим кінцем.
Не пригадую собі слів, що тоді я промовив, проте певно пам’ятаю, що було висловлено думки й почуття, найдорожчі для тих, хто вже знайшов свою Батьківщину, для яких назва «малорос» стала ганьбою.
На Уманщині, а також на Поділлі й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У. Н. Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, де вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.
Правда велика закладена в наше діло
Стрільці «Начальної» запросили мене до себе: старший стрілець промовив, хоч і не багато, проте чуло, красиво, вдумливо, за те, що в цю хвилю вони, стрільці, особливо відчувають той обов’язок, покладений на них Батьківщиною, і що вони розуміють, що не одним днем рішатиметься наша Справа — проте перший крок вже зроблений — і воля єдина, і віра незломна в національну міць мають завершити наше діло добрим кінцем.
Довго ще співав хор: потроху в хату надійшли й козаки, а кому не вистачило місця в хаті, той притулявся знадвору до вікон.
Так хотілося в ту мить сказати нашим ворогам словами Тараса Шевченка —
«Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!»…
Цей вечір ніколи не зникне в мене з пам’яті. Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його й зневажати.
Фрагмент книги Михайла Омеляновича-Павленка «Зимовий похід» (Каліш, 1934. С. 23–26).
