Таку думку висловив правник, військовослужбовець Сил ТрО ЗСУ Олександр Мусієнко, спілкуючись із кореспонденткою АрміяInform. «Росія не може існувати без зовнішніх експансіоністських…
6 грудня 1919 року почався славнозвісний Перший Зимовий похід Армії Української Народної Республіки тилами білих та червоних російських окупантів. Він припав на сувору зиму 1919–1920 років, тривав п’ять місяців і завершився аж 6 травня 1920 року. Нині, коли у Великій Визвольній війні України проти агресії російської федерації вже почалась зимова кампанія, доречно згадати досвід українських зимових звитяг, який переконливо засвідчує вміння українці воювати і перемагати взимку.
Трикутник смерті
Становище Армії УНР наприкінці осені 1919 року було таким важким, що на його позначення використовують історичне поняття «трикутник смерті» або навіть «чотирикутник смерті». Українське військо опинилось затиснутим на клаптику території між Мирополем, Чарториєю та Любаром у протистоянні з більшовицькою червоною і білогвардійською добровольчою арміями та хиткому замиренні з поляками. Болюче давалися взнаки нестача продовольства, зимового одягу, зброї та набоїв, катастрофічною загрозою стала епідемія тифу.
Про трагедію, що стрінула тоді нашу армію, можна, на мою думку, сказати менше чи більше слів, але вони ніколи не передадуть і сотої часті того, що уявляла собою дійсність. Бо чотирикутник смерти вмістив у собі стільки трагедій, скільки було в ньому людей ідейних, готових до найбільших посвят для своєї безталанної батьківщини. (Мирон Тарнавський. Спогади. (Львів, 1992. С. 103)).
Найбільшою ж трагедією під той час став розкол між збройними силами Сходу і Заходу України. Перебуваючи у надскрутній ситуації, українці Наддніпрянщини вважали за можливе піти на переговори з Польщею, що в перспективі означало визнання за нею прав на територію Східної Галичини. Це було неприйнятним для галичан, які вважали натомість за можливе домовитись про припинення бойових дій із білогвардійцями. Внаслідок цього УГА зрештою перейшла на бік Добровольчої армії під командуванням Антона Денікіна, а Дієва армія УНР, уклавши перемир’я з поляками, змушена була відмовитися від утримання фронту проти білих і червоних росіян та перейти до партизанської боротьби – масштабного рейду ворожими тилами. Командувати армією під час походу Головний Отаман Симон Петлюра призначив генерал-хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка.
У ворожому запіллі
Перший Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки розпочався 6 грудня 1919 року з прориву у тили білогвардійської добровольчої армії. Українське військо було нечисленним і налічувало назагал близько 5 тисяч вояків, з яких майже половину становили небойові частини, обози та штаби. Піхота налічувала близько 2 тисяч багнетів, кіннота – тисячу шабель, артилерія – 14 гармат. Цей особовий склад було розділено на чотири боєздатні формування – Київську, Запорізьку та Волинську збірні групи і 3-тю стрілецьку дивізію. Кожне з’єднання нараховувало понад тисячу бійців, яким до того ж бракувало зброї та набоїв.
Армія Української Народної Республіки мусіла перейти від фронтової війни до партизанської боротьби і 5 місяців вела бої з військовими силами «білої» та «червоної» росії. (П. Самовидець. Зимовий похід. Тридцяті роковини 1919–1949. Політичний огляд. (Б. м., 1949. С. 3)).
За п’ять місяців походу Армія УНР пройшла понад 2,5 тисяч кілометрів по ворожих тилах на території сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Вінницької областей. Попри нечисленність на тлі переважаючого ворога, українські військові спромоглися провести майже пів сотні переможних боїв і захопити численні трофеї.
Найголовнішим же було те, що, продовжуючи збройну боротьбу, українська армія засвідчувала існування і дієвість української держави на території України і сприяла зміцненню позицій української делегації на переговорах з поляками у Варшаві. Консолідуючи розрізнені загони українських повстанців і надихаючи місцеве українське населення, лицарі Зимового Походу перекидали місток до подальшої боротьби за утвердження незалежної української держави.
І гвинтівкою, і словом
Надзвичайно важливим завданням Зимового походу стала інформаційна боротьба за підтримку української держави і проти ворожої пропаганди. Повсюдно старшина і козаки агітували місцеве населення, зверталися до нього з промовами, «кожний по своїй силі й розумінню, – згадував Михайло Омелянович-Павленко, – провадили інформаційно-агітаційну діяльність». У визволеній в січні Умані вдалося також налагодити друк газети «Україна» і видати великим накладом агітаційні листівки «До інтелігенції України», «Селяне», «Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчої армії».
Усі частини армії розповсюджували листівки поміж населенням і ворогами. Зміст листівок складався так, щоби вибити ґрунт з-під ворожої агітації, котру провадили білі і червоні росіяни. Всього в Умані видрукувано листівок коло 200 тисяч примірників. Їх передавали з рук до рук, вони діставалися в повстанчі організації, котрі передруковували їх по всій Україні. Ціле населення України знало, що українська армія живе і бореться. Воно готовилося до нової боротьби з червоними росіянами. (Юрко Тютюнник. Зимовий похід 1919–1920 рр. (Ню Йорк, 1966. С. 35)).
Пропаганда падала на плідний ґрунт підтримки української ідеї й усюди загони армії УНР зустрічали розуміння та підтримку. Михайло Омелянович-Павленко згадував, що селяни радо приймали, розміщували на постій та безоплатно годували козаків по три-чотири доби, і лише після цього починали цікавитись, чи скоро військові рушать далі. А до березня вдалося налагодити стійкі контакти з переважною більшістю українських повстанських загонів, готових виступити єдиним фронтом і підняти широкомасштабне спільне повстання за незалежну українську державність.
Звитяга Вознесенська: «бій під аплодисменти»
Найяскравішою бойовою сторінкою Першого Зимового походу став бій 16 квітня 1920 року за вузлову залізничну станцію Вознесенськ на Миколаївщині. Здобути цей пункт було життєво важливим завданням для Армії УНР, оскільки там розташовувались величезні склади зі зброєю ще російської царської армії часів Першої світової війни. Підійшовши до Вознесенська майже без зброї і набоїв, українські з’єднання змушені були під час бою вдаватися до військових хитрощів – щоб створити у ворога враження щільного рушничного вогню, українські бійці лунко плескали в долоні, імітуючи звуки пострілів.
Вознесенський бій мав не тільки високе моральне значіння для армії УНР, але, завдяки захопленню бази, наша армія озброїлася на першорядний зразок. (Ген. М. Омелянович-Павленко. Зимовий похід. (Каліш, 1934. С. 128))
Попри колосальну перевагу червоноармійських загонів в озброєнні, вдала тактика бою дозволила українцям дати переможний бій, знищивши кількасот ворожих вояків і змусивши тікати інших. Захопити Вознесенськ вдалося з мінімальними втратами, які становили двох убитих і п’ятьох поранених козаків. Натомість ворог втратив щонайменше понад 300 бійців, а полковник Ткачук у розвідці про бій під Вознесенськом узагалі наводить цифру в 648 порубаних у шабельному бою комуністів. Затрофеєний більшовицький «ленд-ліз» був настільки значним, що дозволив наново озброїти всю армію.
6 травня 1920 року, прорвавши більшовицький фронт у районі Тульчина-Ямполя, Армія УНР вийшла на з’єднання з іншими українськими частинами, які разом із польськими союзниками визволяли Україну від більшовицьких російських загарбників. Уже за два дні – 8 травня 1920 року – українські військові, зокрема й учасники Першого Зимового походу, пройшли парадом по центральній вулиці визволеної української столиці Хрещатику.
Спадкоємці славетних традицій
Нині почесне найменування імені Лицарів Зимового Походу має 28-ма окрема механізована бригада Збройних Сил України. З 2014 року її воїни беруть участь у відсічі російської збройної агресії на Донбасі, а 6 травня 2022 року з нагоди Дня піхоти бригаду нагороджено почесною відзнакою Президента України «За мужність та відвагу».
