Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
Звідси він ішов на фронт у березні 2022 року і сюди ж повернувся на військову службу кілька місяців тому. Солдат Олександр Балта мужньо витримав важкі випробування долі. Пройшов через обпалену війною Херсонщину, тримав оборону Олександрівки та визволяв село Мирне. Там же 29 серпня минулого року він дістав важке поранення, ставши інвалідом. Так, Сашко залишився без руки, але, попри все, продовжує нести службу в лавах збройних захисників України. Щоправда, відтепер він не на передовій, а обіймає посаду помічника гранатометника роти охорони одного з відділів районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Одещини. Олександр залишився при справі. При своїй військовій справі, до якої, напевно, ніколи не мав би стосунку, якби не розв’язана російськими загарбниками триклята, підступна війна.
Хотів стати електромонтером, а взяв до рук зброю
Сашко взагалі досяг у житті чималих успіхів. Йому виповнилося тільки 29, а він уже виховує п’ятьох дітей: чотирьох дівчаток і хлопчика Тимура — спадкоємця та майбутнього захисника України.
Колись, 15-річним юнаком, він мріяв стати електромонтером, упродовж чотирьох років навчаючись за відповідним фахом в Одеському залізничному технікумі. А згодом вирішив все інакше та спробував свої сили у будівельній справі. В Олександра все вийшло. А чому б і ні? Він виріс у сільській місцевості та з дитинства звик до важкої фізичної праці. А тому й робота будівельника йому була до снаги. За майже 10 років він встиг стати справжнім майстром своєї справи: побудував чимало приватних будинків, ремонтував житлові приміщення, штукатурив, шпаклював, здійснював заливку фундаменту. Тобто робив все своїми мозолистими та працьовитими руками.
А в березні 2022-го, попри законні підстави, що надають йому право на відстрочку від мобілізації як багатодітному батькові, Олександр взяв повістку і пішов на фронт. Пішов, бо не міг не піти: виховання та совість не дозволяли.
Треба було знов навчатися: як це було у школі, технікумі або тоді, коли він опанував спеціальність будівельника. І Сашко зі зброєю в руках завзято навчався, упродовж місяця вбираючи в себе полігонний пил в ході практичних занять зі загальновійськової підготовки.
А вже за місяць, у квітні, його відправили на Херсонщину, де у складі одного з підрозділів окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу він упродовж місяця тримав оборону сумнозвісного та багатостраждального села Олександрівка, де саме навесні минулого року точилися дуже важкі й кровопролитні бої з російськими загарбниками.
— Ми утримали доручену нам ділянку оборони, хоча було дуже важко. Ворог гатив по селу зі всього: танків, артилерії, мінометів… Гатив щодня, а ми відповідали, вчепившись у цей важливий клаптик рідної землі на березі Дніпровсько-Бузького лиману. На превеликий жаль, з нашого боку були втрати, але й багато рашистів нам вдалося «задвухсотити», — розповів солдат Балта.
Згодом механізований підрозділ, де на посаді командира відділення воював Олександр, повернули в тил і воїни знов вирушили на полігон. Десь близько двох місяців під керівництвом досвідчених інструкторів відточували там свою майстерність вже загартовані в боях воїни бригади Лицарів Зимового Походу. А влітку їх знову передислокували на південний фронт.
Відірвало руку в бою
Цього разу Олександр ніс службу в районі политої кров’ю Снігурівки. А вночі проти 29 серпня «лицарі» дістали довгоочікуваний наказ про початок контрнаступу з визволення правобережжя Херсонщини. Пішов того дня у свою атаку й тоді вже заступник командира бойової машини піхоти солдат Балта.
Він і досі достеменно не знає, з якого саме ворожого озброєння він дістав те злощасне та підступне поранення. Усе сталося миттєво: Сашко почув якийсь звук, легкий свист та одразу відчув нестерпний біль разом із усвідомленням того, що він залишився без руки. У тому бою Сашкові відірвало руку, осколком зачепило ногу та лівий бік живота.
— Це сталося близько 16-ї години 29 серпня 2022 року під час визволення села Мирне. Зав’язався ближній бій з окупантами, які гатили по нас з 120-мм мінометів, танків та БМП. І раптом я почув ворожий «приліт», після чого вже все відбувалося немов в тумані. Наші підрозділи почали рухатися далі, розвиваючи свій контрнаступ, а кілька моїх побратимів накладали мені джгут і потім під ворожим шквалом вогню тягнули мене на собі ще близько двох кілометрів, аби своєчасно евакуювати з поля бою та зробити все можливе, аби я залишився живий, — пронизливо розповів про свою історію Олександр.
Усім смертям на зло
Але саме завдяки своїм побратимам та лікарям він усім смертям на зло вижив і досі перебуває у лавах збройних захисників України.
Лікування, три хірургічні операції, реабілітація, проходження військово-лікарської комісії з приводу визначення ступеня придатності до військової служби, знов лікування… У фізичному та психологічному сенсі це був дуже складний фізичний і психологічний етап у його житті, який мужній воїн долав стиснувши зуби та намагаючись не скаржитися на важкі примхи долі. А поруч із ним завжди були турботливі лікарі, медсестри та вона — кохана дружина Наталія, яка днювала та ночувала біля свого чоловіка.
— Я дуже дякую Наталії та моїм діткам, які також дуже часто відвідували у лікарні свого тата. Близько пів року тривав мій лікувально-реабілітаційний період. А дружина й діти дуже мене підтримували та вселяли віру в те, що я впораюсь зі своїм фізичним болем і не залишуся на самоті. І врешті-решт так і сталося, — поділився своїми спогадами та думками наш герой.
Утім і не міг Сашко засумніватися у своїх силах. Характер в нього не той — бойовий. Йому навіть ще не зняли накладені після операції шви, а він уже сідав за кермо машини та однією рукою керував власним автомобілем.
Він сам себе обслуговує, керує авто та збирає й розбирає автомат однією рукою
Так, попри інвалідність, Олександр продовжує жити нормальним життям. А життя розпорядилося так, що він залишився на військовій службі.
Спочатку заступник командира БМП ще якийсь час залишався у складі своєї бригади. Звісно, він уже не був на передовій, де й нині ведуть важкі бої з російськими загарбниками його побратими, а перебував у тилу, виконуючи певні завдання з організації повсякденної життєдіяльності частини. А згодом, замислившись, солдат вирішив змінити місце служби. Тим паче що законні підстави на це в нього були переконливі.
— Я вирушив до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем проживання, порозмовляв з його начальником полковником Олегом Номеровським. Офіцер мене уважно вислухав та погодився зарахувати до складу своєї установи, видавши на руки відповідне відношення. Ще якийсь термін тривав етап мого переведення до іншого місця служби, і ось уже третій місяць я є помічником гранатометника роти охорони територіального центру комплектування, з якого і був призваний на військову службу в березні минулого року, — сказав солдат Балта.
Нині Сашко несе службу в тилу, де, на щастя, не треба вести вогонь по ненависному ворогу. А тому переважно воїн виконує завдання, пов’язані із документообігом. Приміром, перевіряє дані з облікових карток призовників та військовозобов’язаних, які потім заносить в електронну базу даних, надсилає повістки громадянам України за їхнім місцем проживання й роботи та виконує інші покладені на нього завдання.
Але якщо треба дати бій противнику або навчити військової справи новоприбулих солдатів роти охорони, то Сашко завжди готовий до цього. Навіть з однією рукою колишній заступник командира бойової машини піхоти може дати фору будь-кому. Він не лише керує авто, а й здатний вести вогонь зі стрілецької зброї, може спокійно та швидко розібрати та зібрати автомат. А вдома, як і раніше, вміло працює косою, пилою та лопатою. Він сам себе обслуговує та намагається жити звичайним життям.
— Потрохи звикаю. А що робити? Хто виконає мою роботу замість мене? Спочатку, особливо у психологічному сенсі, було важкувато. Траплялося й таке, що, побачивши особливості мого нинішнього фізичного становища, маленькі дітки здивовано показували на мене пальцем. Але я все розумію — це ж діти, які багато чого не розуміють та заради яких ми воюємо. А ось щодо дорослих чоловіків, то вважаю, що їм варто служити та раджу їм це робити. Я спілкувався з деякими знайомими, які пережили жахіття російської окупації. Їхні розповіді жахають… Тому не варто боятися повістки з військкомату, а варто боятися «русского міра», який несе на нашу землю смерть та людські страждання, — замислено висловився мій співрозмовник.
Війна, важке поранення, звісно, його змінили, але не зламали. Він залишився таким самим добрим та турботливим багатодітним батьком, люблячим чоловіком та справжнім бойовим товаришем. Сьогодні, як і рік тому, багато хто з його побратимів перебувають на передньому краї боротьби з російськими агресорами. А він, як може, намагається допомагати їм у тилу. Приміром, перебуваючи на довготривалому лікуванні, він познайомився з турботливими волонтерами, які надавали воїну всіляку допомогу. А нині, на його прохання, ті самі волонтери вже піклуються про його побратимів з механізованої бригади, доставляючи їм на «передок» маскувальні сітки, костюми, продуктові набори та інші необхідні солдату на фронті речі. А сам Олександр Балта продовжує нести свою важку армійську службу. Він хоче залишатися в строю збройних захисників України до нашої повної Перемоги, до того часу, поки останній російський окупант живим або мертвим не перетне українсько-російський кордон. І в цьому сенсі й сьогодні, перебуваючи у складі Сил оборони України, Олександр продовжує робити свій вагомий внесок у Перемогу!
Держава має дбати про фізично обмежених воїнів
— Ви чули, що нещодавно на важливості призначення поранених та контужених військовослужбовців на тилові посади наголошував і Президент України Володимир Зеленський. І це, звісно, дуже правильно. Особисто я такий принцип комплектування реалізую вже давно. І, приміром, нині в роті охорони відділу районного центру комплектування та соціальної підтримки, де я є начальником, приблизно 60 відсотків особового складу становить саме ця категорія військовиків. Добре пам’ятаю, як до мене прийшов на співбесіду той же солдат Балта. Самі розумієте… Хлопець залишився без руки. Але чому б його не, так би мовити, працевлаштувати у війську, якщо така можливість є й він бажає служити? Не міг я йому відмовити. Тим паче що призивали Олександра на службу саме ми. І нині він перебуває на своєму місці, добросовісно виконуючи всі покладені на нього завдання. У бою з однією рукою він вже не в змозі виконувати обов’язки того же заступника командира бойової машини, але, повірте, і в тилу у нас багато роботи. І Олександр із цим добре справляється, — висловив свої думки полковник Олег Номеровський.
На його переконання, залишаючи поранених військовослужбовців у строю, крім зміцнення своєї обороноздатності, держава вирішує й інше досить чутливе й важливе в соціальному аспекті завдання. Адже завдяки цьому людина продовжує отримувати гідне грошове забезпечення та в такий спосіб більш безболісно адаптується до нових реалій свого життя. А відтак вона не відчуває себе забутою або покинутою, а її сім’я не відчуває себе соціально незахищеною. І це надає людям сил жити далі та впевненості у завтрашньому дні.
— Погодьтеся, що далеко не кожний покалічений війною воїн через фізичні обмеження сьогодні здатний знайти собі гідне місце роботи та гідний його статусу заробіток у цивільному житті. А у війську нині така можливість є. І ми маємо й надалі докладати всіх зусиль, аби реалізовувати таку концепцію в життя. Концепцію, яка спрямована як на зміцнення обороноздатності держави, так і на поліпшення соціального захисту людей, які власним здоров’ям заплатили за можливість жити у вільній країні, — підсумував офіцер.
Фото Володимира Вівата
