Смертельний інцидент стався над грецьким островом Карпатос в Егейському морі в контексті Егейської суперечки — конфлікту між двома державами-членкинями НАТО щодо суверенітету та суміжних…
Серед численної групи захисників, відзначених державою за сміливість і рішучість, проявлену в боях на Донбасі навесні 2022-го, є й ім’я нашого героя. Костянтин, командир танкової роти окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Державну відзнаку він заслужив дещо швидше, аніж чергове військове звання — «старший лейтенант», адже це трапилося лише за півтора року після закінчення Національної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. (Продовження публікації, початок читайте тут).
Ми ще курсантами готувалися до «війни по-дорослому»
Ще у шкільні роки, задовго до початку війни з росією, Костянтин мріяв стати професійним військовим. Напад рф на нашу країну не примусив його змінити життєві плани, радше навпаки, утвердив бажання стати офіцером і обов’язково — танкістом.
— Чому я обрав фах танкіста? Даруйте за банальність, але відповім гаслами, які мені дуже імпонують: танк — це міць армії, танкові війська — броньований кулак ЗСУ, — серйозно говорить Костянтин. — Ще дитиною я забажав стати таким «кулаком» і я ним став, про що зовсім не шкодую.
Власне, ми і розмовляємо під боком такого от «кулака», примостившись на ящиках з-під боєприпасів. Таке собі фізичне унаочнення юнацьких мрій теперішнього командира танкової роти.
— Не знаю, звідки в мене взялося таке бажання — у моїй родині я єдиний, хто обрав професію військового, — продовжує розповідь Костянтин й уточнює. – Мій батько звичайний шахтар, мама — приватний підприємець. Свій вибір я зробив сам, цілком свідомо, без жодної, так би мовити, зовнішньої спонуки. І таки здійснив заповітне.
Війна з рф вже тривала, коли він, слідуючи за своєї мрією, вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові. Звісно, що поміж однокурсниками не раз точилися розмови про війну (тоді ще у форматі АТО), про те чи доведеться їм, ще курсантам, «усерйоз» повоювати з російськими загарбниками. Однак, попри непевні прогнози на майбутні темпи і масштаби бойових дій, Костянтин та його товариші готувалися до «війни по-дорослому» — цілеспрямовано і наполегливо вивчали способи ефективного знищення ворогів. А хіба могло бути інакше в такі часи?
— Звісно, нас учили справжні «вовки» війни, готували до прийдешніх битв на реальних прикладах, демонстрували конкретні прийоми і способи ведення танкових боїв. Однак 2022 рік показав, що ми, як і багато хто у світі, не уявляли майбутніх масштабів воєнної агресії, яку готували для нас росіяни, — промовляє Костянтин постукуючи долонею по холодній броні командирського танка. — Утім, мені здається, що ми таки передчували те, з чим маємо справу нині. У своєму курсантському колі ми не раз, ніби жартома, говорили, що варто готуватися до Третьої світової. І ці слова, здається, майже справдилися. Але нас готували хороші вчителі, й коли почалося широкомасштабне вторгнення, ми були готові битися з росіянами професійно.
Оборона — до останнього набою
Фатальний ранок початку великої війни з росією. Командир танкового взводу Костянтин і його побратими прокинулися удосвіта, під акомпанемент потужних артобстрілів та авіаційних ударів. На той момент їх окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького обороняла ділянку фронту в зоні ОСС на Луганщині.
— Наша рота була в районах виконання бойових завдань поміж Старобільськом і Сватовим, неподалік від населеного пункту Містки. Ми одразу ж вивели свої машини з укриттів і незабаром висунулись на посилення піхоти, яка уже відбивала перші атаки росіян.
Мій співрозмовник надзвичайно детально розповідає про дії свого підрозділу 24 лютого, і в кожному його слові відчувається, що ця дуже довга доба добре йому запам’яталася.
Спочатку танкісти виїхали на знайомі рубежі із завданням влаштовувати засідки на колони противника, які сунули від українсько-російського кордону. Більшу частину маршруту вже було подолано, як до Костянтина якимось дивом додзвонився командир батальйону і наказав повертатися в район зосередження. Виявилося, що противник уже зайняв зазначену позицію, дізнався про рух його підрозділу і вже приготував для нього пастку.
— Засоби РЕБ противника «гасили» зв’язок, що не тільки ускладнювало роботу, а й призводило до трагічних ситуацій, — пригадує Костянтин одне із найяскравіших вражень того періоду.
Відступивши, танкісти зайняли оборону в районі населеного пункту Містки і чекали на війська противника, які, за даними розвідки, уже просувалася Старобільською трасою. Окрім них, на цій ділянці більш нікого не було.
— Це була дещо моторошна ніч, довкола лунали звуки запеклих боїв, десь неподалік брязкотіла невідомо чия бронетехніка, а просто перед нами в полі блискотіли ліхтарики, і хтось стріляв з автомата одиночними. У цілому була якась непевна обстановка, але хлопці трималися бадьоро, страху чи паніки не виказували, готувалися працювати як у штатному режимі, так і як піхота, — пригадує Костянтин.
На ранок виявилося, що частина батальйону опинилася в оточенні. Противник, щоправда, не виявляв активності, ніби не помічав наше угруповання у своєму тилу. Тому танкісти швиденько, без метушні, «перефеншуїли» займані позиції під кругову оборону і приготувалися до баталії, як мовиться, «до останнього набою». Проте розвідка знайшла досить широку дірку в бойових порядках окупантів, і комбат віддав наказ на вихід з кільця.
Вони зібралися спокійно, без паніки, і вийшли з оточення до визначеного району зосередження, що поблизу Рубіжного. Там піхота уже організовувала нормальну оборону — облаштовувала позиції, виставляла спостережні пости тощо. Взвод Костянтина зайняв визначений рубіж для підтримки піхоти, після рекогносцировки танкісти визначили ймовірні підходи колон противника, налагодили взаємодію з сусідніми підрозділами і ґрунтовно «закопались».
— Працювали, як термінатори, й у досить стислі терміни організували повноцінний «класичний» оборонний рубіж, включно із запасними районами розташування та резервними позиціями, — розповідає Костянтин. — Місцевість була хороша, ніби створена для того, щоб стримати наступ противника, і ми нею доволі успішно скористалися.
Але спочатку ворог не пішов на зближення, а зосередився на артилерійсько-мінометних обстрілах. На той момент саме артою він переважав наші сили й лише закидавши снарядами позиції ЗСУ, кидав у бій піхотні підрозділи.
Під час особливо потужного артнальоту декілька снарядів вибухнуло неподалік від Костянтинової «шістдесятчетвірки», навідник «зловив» кілька уламків. Він дістав серйозне поранення, його евакуйовували на танку до стабпункту, де йому довелося ампутувати руку.
А потім почалися «нормальні» атаки ворожої піхоти і бронетехніки. Спершу росіяни безжально кидали на штурм «ленеерівців». Уже тоді наших воїнів вразило їхнє екіпірування — якесь злидарське дрантя плюс радянська амуніція зразка 80-х років минулого сторіччя.
— Фактично їх цинічно кидали на смерть лиш заради того, щоб «вскрити» наші позиції, — говорить Костянтин. — У наступні «хвилі» на нас йшли вже «регуляри», добре оснащені й озброєні. У ті дні разом з нашою піхотою ми добряче прорідили армію росіян.
Про любов і танчики
У травні, після того як противник прорвав нашу оборону під Попасною і посунув на Бахмут, підрозділ Костянтина перекинули в район міста-фортеці. Там якраз «на сцену» вийшли «вагнери» зі своєю тактикою дрібних штурмових груп.
читайте також:
— Буквально в перші ж дні боїв на Бахмутському напрямку ми помітили відмінності в тактиці ворога. Якщо на Харківщині та Луганщині противник під час штурмових дій частіше застосовував техніку, зокрема, артилерію, то тут переважно піхоту. Нам, танкістам, тут воювалося простіше, а от піхоті стало набагато важче, вона майже не виходила з контактних боїв, — відзначає Костянтин.
Проте й танкістам тут велося не з «холодочком», у щоденних боях вони зазнавали втрат і у людях, і в техніці.
— Я, до речі, за час широкомасштабного вторгнення змінив багато танків, — якось побіжно зауважує офіцер. — Один танк згорів, другий зламався, іншого разу в підрозділі відбулася заміна машин на танки одного типу. Тоді внаслідок контрнаступу на Харківщині піхота захопила багато ворожої техніки як трофеїв, а у нас утворилися «ваканти», то щоб у підрозділі танчики були одного типу (задля покращення логістики. — Ред.), відбувся такий собі взаємообмін з колегами з інших батальйонів. У підсумку в нас було укомплектовано трофейними Т-72 цілу роту.
Про що, окрім миру, на війні розмовляють воїни? Звісно ж, про свою улюблену зброю! Коли мова заходить про танчики, Костянтин не шкодує компліментів для своєї улюбленої машини — Т-64 БВ.
— Машина старенька, але вона показує себе на всі «сто»! Звісно, є у неї свої плюси і мінуси, але це найкраща машина, — говорить він і наводить наступні аргументи. — Так, у неї дещо менші швидкість і маневреність, двигун слабкіший, але, наприклад, башта в експлуатації набагато простіша, ніж у російських Т-72, а ще — краща прохідність і надійніша механіка. Перевірено особисто. Я б ніколи не поміняв «шістдесятчетвірку» на «сімдесятдвійку»!
Протягом нашої розмови раз у раз зауважую, що попри доволі тривалий термін перебування на фронті, Костянтинне виглядає ані втомленим фізично, ані морально спустошеним, як це, на жаль, буває. Відчувається в ньому якийсь вогник, який перетворює простого хлопця на стійкого воїна. Не втримуюся, запитую, що тримає його в тонусі на війні, що мотивує воювати далі, до перемоги.
— У кожному моменті життя і, особливо, війни, мене підтримує моя сім’я і моя кохана дівчина. Я їм дуже за це вдячний, — твердо каже офіцер. — Що мене мотивує до боротьби? Тут все просто, насамперед — мій обов’язок офіцера і чоловіка! Я повинен захищати свою країну і свою родину! Ми маємо бити ворога якомога сильніше, щоб він більш ніколи носа не пхав у наші справи!
Фото автора
