Що ми вкладаємо в слова «державність», «держава», «державотворення»? Спробуймо розібратися. Початок державотворення Початок українському державотворенню поклали утворення, які сучасна наука трактує як протодержави. Це були…
— «Сорти» противника мене не цікавлять, мені все одно, хто перебуває з протилежної сторони лінії зіткнення — «кадирівці», «вагнера», зеки, «мобіки» чи «регуляри», — стверджує стрілець-навідник автоматичного гранатомета Дмитро Мазепа. — Якщо їм щось там пообіцяли у кремлі і вони прийшли на мою землю зі зброєю, щоб встановити тут свої порядки, це просто вороги, які будуть знищені… Така в мене зараз робота.
Після Бахмута
Його рота вийшла з-під Бахмута кілька ночей тому, залишивши в посадках під містом-фортецею чимало поту й крові. Похідний табір королівських піхотинців «фонить» гіркуватим димом від сирих дров та апетитним духом борщу. Застаріла втома і рудуватий пил, міцно, ніби друга шкіра, поприлипали до одягу і виснажених облич бійців. Рота дружно відсипається і виглядає так, що на цьому світі вже не існує жодної спонуки, здатної зрушити її з місця — ані перспектива гарячого обіду, начаклованого старшиною, ані боязкі промені промерзлого весняного сонця, що навиліт прострілюють темно-фіолетові хмари.
Відпружено вмостившись на ящиках з-під гранат й підперши спиною борт простріленого-побитого «корча», мій співрозмовник лаконічно переповідає події кількох попередніх тижнів. Для Дмитра Мазепи і його побратимів вони видались, м’яко кажучи, нелегкими: «Ворог ніби сказився, хвиля за хвилею запускав на наші позиції штурмовиків: піхота лізла і лізла вперед. А в „перервах“ росіяни крили по наших позиціях всім, що мали: від ракет до АГСів».
Ведучи мову про минулі бої, Дмитро спершу не вдається в подробиці, часто віджартовується, але згодом, зачепившись за якийсь так і не висловлений спогад, видає чимало фронтових історій.
«Сольний виступ» на гранатометі
Якось групі вогневої підтримки Дмитра доручили прикривати підрозділ, який змінював позиції на околиці Бахмута. Перед тим російська артилерія кілька днів поспіль ретельно «розбирала» займаний взводом «опорник», врешті-решт перетворивши його «на кашу». «Тут противник цілісінький день застосував свою стандартну тактику — лупив артою по «опорнику», розбиваючи «в нуль» кожну ямку, потім висувалась його піхота, отримувала належну порцію свинцю, відходила, і знову — мінометно-артилерійський обстріл!», — описує Дмитро динаміку боїв кількатижневої давності.
На той момент Дмитро та його побратими вже досконало вивчили алгоритм дій противника, наловчилися «хапати хвилі» атак-обстрілів, зрозуміли, як краще тримати оборону і давати відсіч противнику. «Був ще один важливий нюанс: щільний вогонь противника зазвичай мав на меті примусити нас втратити пильність і дати можливість ворожій піхоті зайти з флангів й закидати гранатами наших хлопців в окопах. Моя ж і кулеметників задача полягала в тому, щоб не підпустити піхоту противника до окопів, відсікти її вогнем», — розповідає про свій бойовий функціонал Дмитро Мазепа.
Якщо ж росіянам вдався б цей маневр і вони змогли б упритул наблизитися до наших укріплень, тоді б почалася найжорсткіша частина в роботі нашої піхоти. «У такій ситуації я б вже нічим не зміг допомогти своїм козакам: почався б контактний бій, а його результат залежить не стільки від вправності і сміливості побратимів, як від кількості орків, які змогли б добігти до наших позицій», — пояснює Дмитро.
Перебіг цього бою, власне, і розвивався приблизно за таким сценарієм: під час особливо щільного мінометно-артилерійського обстрілу дві групи російської піхоти висунулися на штурм нашого ВОПу, Дмитро помітив ці рухи в бінокль, вирахував на око координати та доповів командиру. Невдовзі з КСП підтвердили координати ворога та дали «плюс» на відкриття вогню.
— АГС-17 — доволі непогана зброя, це ніби кулемет, але стріляє гранатами, радіус ураження уламками — до семи метрів. Поки хтось зможе кинути одну гранату, я встигаю накидати штук 30 і на доволі хорошій відстані — до півтори тисячі метрів. Дістаю ворога і в самих окопах, і за окопами, прикриваю наших хлопців, не даю противнику підійти до наших позицій. Як то мовиться, придушуючи ворога психологічно і фізично, відбиваю в нього охоту наступати, — пояснює мій співрозмовник.
Власне, так сталося й у цьому випадку — він влучно накрив штурмові групи, свою долю досипали кулеметники і мінометники. Атака, не встигши розпочатись, стухла. Трохи згодом щільність вогню посилила наша артилерія, й під таким колективним прикриттям частина взводу королівських піхотинців успішно покинула вщент зруйнований ВОП.
Фінальну ж фазу бою АГС Дмитра відпрацював соло: якийсь час він вів інтенсивну стрільбу із гранатомета, прикриваючи відхід двох побратимів, котрі зі свого боку теж прикривали вихід підрозділу з позиції. Завдяки ювелірно акуратному і влучному кулеметно-гранатометному вогню двійко сміливців зуміли неушкодженими відійти на запасні позиції.
— Проте росіяни таки засікли нас, і хоч ми теж швиденько побігли на іншу позицію, ще пару мін таки отримали навздогін. Але дарма — минулося без втрат, — зауважує Дмитро.
Запитую про його особисту реакцію на обстріли ворогів, чи не страшно під ними?
— Страх — це нормально, він завжди є, я ж не термінатор, не робокоп, — каже він у відповідь. — Звісно, не хочеться, щоб у тебе влучили, але під вогнем важливо контролювати свої емоції. Головне — щоб паніка не прихопила, потрібно зберігати спокій, тоді можна ефективно боротися і зберегти життя — своє і побратимів.
Знищених ворогів не рахую, але…
Побратими кличуть Дмитра до столу, сідати за обід, але він відмовляється, каже, що не зголоднів і продовжує розповідь, побіжно зауважуючи, що «на нулях» продуктів було вдосталь, лиш бракувало часу поїсти.
Він згадує про інші буденні речі війни: і про те, як перегрівається зброя, а із розжарених стволів вилітають кулі, сповільнений політ яких видно неозброєним оком; як окупанти безжально кидають під наш вогонь своїх «мобіків»; і як ріже слух, звиклий до вибухів снарядів, несподівана тиша.
Багато про що розповідає Дмитро…
— Мене ж не часто інформують про те, скільки я поклав рашистів. Загалом така інформація не важлива, а зайвий раз «забивати» ефір не варто, люди все ж таки працюють, — говорить Дмитро. — Але працюємо результативно, хоч і зрідка, але дізнаємося про свої трудові здобутки.
читайте також:
Якось у серйозну халепу втрапив піхотний підрозділ із сусіднього батальйону. Вночі противник кинув в атаку на його позиції неочікувано багаточисельну групу штурмовиків. Ворог пробував зайти з флангів і виглядало на те, що йому це може вдатися. Командир Дмитрової роти віддав наказ відкрити вогонь по піхоті противника, не пустити її до позицій сусідів.
Нічна робота з АГСом відрізняється від денної, адже безмісячної темної ночі, коли не бачиш простягнутої вперед руки, майже неможливо вести прицільний вогонь.
— Плюс — вночі небезпечніше працювати, адже спалахи від пострілів розкривають наші позиції, і по них частіше прилітає, — пояснює Дмитро. — Щоб хоч якось зменшити фактор демаскування, я годинником підсвічував приціл, аби виставити потрібну дальність.
Утім, лайфхак з годинником виявився не надто помічним, щоб виставити приціл за наукою. Рахунок йшов на хвилини, тоді Дмитро Мазепа вирішив покластися на власний досвід і «чуйку»:
— Врахувавши інформацію командира про дальність до цілей, визначивши на око силу і напрямок вітру, далі працював без приборів, накинувши поправки на око.
Пакет гранат ліг влучно, відкоригувавши координати за інформацією спостерігачів з КСП, Дмитро й далі стріляв і стріляв, влупивши по ворогу половину наявного БК. Піхота противника прилягла в полі, сусіди теж не дрімали, додали перцю зі стрілкотні та з інших наявних вогневих засобів. Атаку було зірвано.
— Вранці сусіди зв’язалися зі мною, подякували з влучність, сказали «можеш собі десяток засічок поставити», — усміхається Дмитро, пригадуючи ту розмову.
Хочу, щоб мій син жив у вільній і незалежній Україні!
Учасник АТО Дмитро Мазепа початок війни з росією відраховує від 2014 року. Напередодні широкомасштабного вторгнення зс рф він тривалий час працював у Києві, лиш вихідними навідуючись до своєї сім’ї, що мешкає на Рівненщині. У четвер, 24 лютого 2022 року, мусив змінити звичний графік, виїхавши із столиці додому. 25-го Дмитро прийшов у військкомат і без зайвих формальностей повернувся до лав ЗСУ.
Запитую у Дмитра про те, що мотивувало його знову взятися за зброю. У відповідь почув історію дещо автобіографічно-історичного плану.
— А ви знаєте, я ж народився у росії, ось так мені «фортануло»! — раптом заявляє Дмитро і щиро сміється над цією обставиною, вочевидь не вперше. — Тут мушу «завдячувати» стандартам, як там його — совєцького союзу. У ті часи українцям — випускникам вишів, влада завжди давала «розподіл» на роботу десь на російському сєвєрє. Мої батьки не стали виключенням, тож своє раннє дитинство я провів саме там. Однак нам вдалося повернутися в Україну, на Батьківщину, до свого коріння, ще в моєму дошкільництві… Я не хочу, щоб у мого сина був такий досвід, тому зараз я тут і роблю все, щоб він не знав війни, жив у вільній і незалежній Україні!
Фото автора
