Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
— З укриття не висовуватися, якщо нас «спалять» — зафільмуйте російські «прильоти», а не наші польоти! — з відчутною долею чорного гумору попереджають «дронщики». За штатом вони входять до складу одного з підрозділів піхоти Королівської бригади, а за фактом працюють в інтересах усіх військових, які обороняють конкретний фрагмент лінії фронту на Бахмутському напрямку.
Точка вильоту
Долаючи шлях на одну з потаємних позицій цієї групи аеророзвідки, ми постійно «фіксили» небо. Ще напередодні, обговорюючи виїзд до їхньої точки вильотів, раз у раз чули нагадування, що на цій ділянці фронту росіяни теж активно застосовують безпілотники, тому кожне пересування має бути максимально прихованим.
Побажання цілком обґрунтоване, але не просте у виконанні. Маршрут до їхньої позиції являв собою не те щоб складний, але дуже «брудний» квест.
Уночі донецький степ щедро зволожила дощова завірюха, перетворивши чорні діри ковбань на небезпечні лискучі озера. Долати їх, навіть позашляховиками, ще те задоволення, а що вже говорити про звичайні цивільні «корчі»! Обережно прокрадаємося крізь густі кущі та посічені гарячим металом посадки, споглядаємо десятки зруйнованих ворожою «мінометкою» та «артою» будиночків й обвуглених легковиків. Звуковим фоном до цього — безугавне гримотіння великих калібрів і ляскотіння кулеметно-автоматної стрілянини. Одразу й не добереш — це вже фронт чи лишень його околиці.
Проминаємо потрощену лісосмугу з пригорілим скелетом легковика та глибокою вирвою від снаряда. Тут уже сумніви остаточно зникають: авто зупиняється поблизу позиції-сховища аеророзвідників, старший їхньої групи віддає команду сховати автомобіль у поблизьких кущах і мчати до їхнього укриття.
— Швидше, тут російські квадріки літають! — чомусь стишеним голосом нагадує він.
Знайомимося з екіпажем вже у сховку. «Татар», «Торез», «Зомбі» — називають свої позивні хлопці. Раніше вони мали інші піхотні спеціальності, але воєнні колізії року 2022-го звели їх в один екіпаж. Усі троє воювали з 2014-го, а коли минула найгостріша фаза боїв, себто у 2015-2016 роках, — вони повернулися до мирної праці. Широкомасштабне вторгнення зс рф висмикнуло їх з домівок і змусило знову взятися за зброю — з позаминулого лютого вони вдруге за війну у лавах в ЗСУ.
Аеророзвідники довго не розкачуються — «Татар» зв’язується по радіостанції з сьогоднішнім «замовником» їхньої роботи, йому надиктовують координати позицій противника, які потрібно «підсвітити» з повітря, «Торез» вносить їх у планшет, «Зомбі» готує «пташку» до вильоту. Команда працює злагоджено і швидко. Підготовчі маніпуляції забирають лічені хвилини і ось — сердитими джмеликами загуділи пропелери, «дрончик» здіймається в повітря й за мить зникає у сіруватому дощовому повітрі.
«Торез» і «Зомбі» залипли у гаджетах, які оперують «пташкою» та підтримують зв’язок із КП підрозділу.
— Наразі на цій ділянці фронту наші основні цілі — піхота противника, — стиха пояснює «Татар». — Противник перейшов на так звану м’ясну тактику. В зону нашої досяжності свою техніку росіяни рідко підтягують, бережуть, а наші позиції штурмують виключно піхотною масою.
Безперервні «м’ясні штурми» їхній підрозділ зупиняє вже понад три місяці. Тактика відверто самогубна, зауважує «Татар», але в тривалому застосуванні помітно впливає на нашу оборону.
— Засипати нашу передню лінію суто піхотою вони почали десь з Нового року, — каже він. — В принципі відбивати їх просто — навалюй усім, що є під рукою. Але такий метод атак дуже ускладнює нашу роботу, навіть озброєння не витримує надінтенсивного використання, та й БК ледве встигаємо підвозити. Але й ми також переходимо на нові рівні війни, наприклад, пришвидшуємо забезпечення передових підрозділів, придумуємо і застосовуємо нові елементи тактики, щоб максимально ефективно і швидко нищити ворогів.
На рахунку цієї групи аеророзвідників чимало успішних пошуків. За їхнім наведенням було знищено багато ворожої піхоти, завдано влучних ударів по мінометних й артилерійських позиціях, спалено декілька одиниць російської бронетехніки. Але їхня робота не обмежується суто пошуком цілей. Не даремно їх називають «очі війська».
Кожен виліт — результативний
Просто і цікаво, як майстерний вчитель на уроці в школі, «Татар» розповідає про специфіку роботи аеророзвідника, описує стандартні алгоритми дій при виявленні тих чи інших цілей противника, пріоритети й небезпеки роботи їхньої «пташки».
— Практично кожен наш виліт є результативним, навіть у разі відсутності нагальної цілі для вогню на ураження, ми даємо командуванню «картинку» поточної обстановки на певній ділянці фронту, — пояснює Татар. — Кожен виліт забезпечує штаби і підрозділи розвідданими, які аналізуються і опрацьовуються. Таких груп, як наша, є немало, і за роботою кожної з них в командування складається бачення загальної картини досить великої ділянки фронту. Приміром, під час штурмових дій на якійсь певній ділянці ми всі разом даємо цілісну картинку, з якої видно не тільки фрагмент, де точаться бої, а й тили і фланги. Ширша панорама дає розуміння: звідки під’їжджає підкріплення противника, місця зосередження його живої сили, звідки доставляють засоби ураження, де знаходяться їхні склади БК, місця відпочинку особового складу, маршрути під’їзду, відходу, заїзду, логістика, місця проживання тощо, тобто повний цикл бойової роботи ворога. Це все — важлива інформація, яка фіксується, опрацьовується і враховується при наступних діях підрозділів. Отже, ми знаємо, що, коли і як відбувається в бойових порядках противника.
Ми знаємо, що, коли і як відбувається в бойових порядках противника.
З-за хмар визирає окраєць сонця, тоненький промінчик по-шпигунські не чутно прокрадається до нашого сховку і великою плямою розлягається біля ніг. Якось автоматично відступаємо від нього на крок, «Татар» витягає з розгрузки пачку цигарок, закурює. Дим здіймається у бліде небо і швидко розчиняється в ньому.
Розтинаючи нікотинову сивину до нас підходить «Зомбі». Він коротко доповідає про те, що наразі побачив їхній «дрончик»: пересування противника; якісь свіжі позиції; рух кількох авто у ближніх тилах ворога. Вочевидь, він чув нашу розмову і він має, що додати до неї.
— Працюємо щодня, часто — двома «бортами», щоб постійно «тримати картинку», — застудженим голосом каже він. — Дальності польоту наших «дронів» достатньо, щоб залітати в тил противнику, відеокамери у нас хороші, досить непогано бачать: фіксуємо кожен рух противника, тому вони не можуть непомітно підійти до наших позицій.
Але «Татар» уточнює — вони не часто і не надто далеко заглиблюються за лінію фронту, лише в разі дуже гострої потреби.
— Противник дуже активно застосовує засоби РЕБ, є ризик втратити дрона через перехоплення або знищення, — пояснює він, трохи помовчавши, додає: — Наше завдання — прикрити піхоту, як хлопцям потрібно допомогти — летимо, попри все. Краще 10 дронів втратити, але врятувати одного бійця. Тому «пташок» втрачаємо регулярно, доводиться підключати волонтерів, громаду, знайомих, щоб відновлювати свій авіапарк. Самих лише власних коштів — не вистачає.
Правду кажуть: гроші — кров війни. Розмова заходить про прозу життя — поточні ціни на «дрони».
— Простенький цивільний дрон нині на ринку коштує 2 тис. євро, досконаліший, скажімо так, військового зразка — від 10 тис. євро, — називає порядок цифр «Зомбі». — Звісно, дорожчі моделі й надійніші, і потужніші за низкою параметрів, але практика показує, що й вони на війні довго не живуть. Тому аеророзвідники-практики віддають перевагу дешевшим: п’ять «цивільних дронів», в цілому, живуть довше одного «військового».
Наразі у хлопців повний комплект літальних апаратів, але є потреба закупити до них «розхідні матеріали» — кабелі, батареї, лопаті до «пташок». Вони знову називають цифри — 10, 15, 40 тисяч гривень за той чи інший «ніштяк».
— А ще плануємо придбати виносну антену для управління дроном, — говорить «Зомбі». — З нею можна керувати «пташкою» з укриття, не підставляючись під обстріли чи «очі» противника.
Неподалік негучно бахкає поодинокий «прильот», аеророзвідники навіть вухом не ведуть — звикли. Якщо відфільтрувати звуки війни, можна почути, що довкола панує стандартна березнева ідилія — щебетання пташок помережане муканням худоби та нявчанням котів. Раптом «Торез» кличе до себе побратимів. Вони вдивляються в екрани гаджетів, про щось стиха перемовляються.
«М’ясні штурми» відбивати просто — навалюй усім, що є під рукою
Здається знайшлася цікавіша ціль, аніж група піхоти. «Торез» вказує пальцем на екран — ніби з лісосмуги виглядає ніс якоїсь російської ББМ.
— Зараз зробимо воріженькам трохи «бавовни»! — каже «Торез», акуратно витягаючи з чохла на броніку радіостанцію, щоб передати координати. Він звіряється з даними, вже занесеними у планшет, і надиктовує повідомлення. «Татар» перехоплює пульт керування й спрямовує «пташку» «додому».
Мовчки очікуємо на повернення малюка-розвідника, вдивляємося у небо крізь гущавину гілок, куримо. Врешті-решт долинає знайоме дзижчання квадрокоптера, оператор вмілими рухами спрямовує його політ просто в середину укриття.
З капшука, причепленого до ерпеески «Татара», пищить радіостанція. Він висмикує її одним порухом й вступає в розмову з КП. За тим він командує:
— Швидко збираємося і вшиваємося звідси!
— Що сталося? — питає «Торез».
— Біс його зна, забираємося з позиції.
Швидко чалапаємо до машин багнюкою, набираючи повні берці води. Заскакуємо до автівок і, як сказано вище — вшиваємося з позиції.
Про арту і воєнну хвацькість
На заправці, в умовному тилу, несмачною каву розбавляємо швидкоплинну розмову. Запитую в «Татара», чому так раптово знялися з позиції. Конкретної причини він не називає, каже, може бути всяке, але скоріш за все їхні «очі» потрібні на іншій ділянці фронту, оскільки їм поставили завдання переміститися на іншу точку вильоту. Цікавлюся, чи не повідомили їм про результати роботи з виявленої ними цілі.
— За ураженням цілей є кому спостерігати, нам пізніше скажуть, влучили чи ні, — каже він.
«Зомбі» вихваляє бригадну арту, каже, що за точними координатами цілей — працюють понад усяку хвалу.
— Позавчора наводили їх на штурмову групу противника. Хлопці відпрацювали просто ідеально: один постріл — одне влучання. За три постріли знищили усіх окупантів. Наша арта — сила!
Як і багато інших фронтовиків, він відзначає чисельну перевагу росіян у артилерії. Не раз було таке, що вони просто засипали снарядами наші позиції.
— Особливо гостро ця перевага відчувалася минулими весною-літом, — розвиває він свою думку. — Приміром, коли ми обороняли Луганщину, росіяни завалили снарядами Рубіжне. Ми тоді хвацько повоювали, декілька разів під Рубіжним розбили рашистів, вони так тікали, що купу техніки залишили. Було б у нас більше артилерії, місто б і досі було наше…
Зомбі розповідає, як в боях на Луганщині він з побратимами захопив російський міномет. На підтвердження своїх слів витягає смартфон та показує коротке відео із записом цієї зухвалої витівки. Цікаво, що я вже бачив це відео і воно не здалося мені епічно-переможним. На його прикінцевих кадрах зафіксовано «прильот» російської міни й момент поранення (або й загибелі) українського воїна. Кажу про це «Зомбі», а він у відповідь сміється і показує пальцем в екран:
— Це в мене «прилетіло», он тут було три осколки, — хлопає він себе по нозі. — Нічого, підлікувався і знову в бій…
«Татар» стурбовано поглядає на годинник, ми розуміємо, що аеророзвідникам час вирушати. По черзі кулачкуємося, тиснемо руки, бажаємо один одному удачі.
— І вам — удачі! Без неї на війні — ніяк! — гукає вже з авто «Татар».
Фото автора
