У переліку повітряних мисливців, які можуть з’явитися в Україні, є також Dassault Mirage 2000 — багатоцільовий реактивний винищувач четвертого покоління. Розроблений у 1970-х роках компанією Dassault…
(Продовження, початок читайте тут)
На тиловій базі снайперів-десантників, розташованій за декілька кілометрів від лінії фронту, ми п’ємо міцну каву й теревенимо про все потрохи — про війну й мир і дотичні до них теми. Похідний побут на цій базі мало чим різниться від подібних місць, облаштованих танкістами чи піхотою. Єдина відмінність, що очевидно впадає в око, — специфічні снайперські «розмальовки». Здається, що в приміщенні кожен більш-менш придатний до малювання предмет використано для зображення схем і формул стрільби. Вони є на обгортках з-під «сухпаю», на шматках шпалер та коробках від посилок. Одне з таких креслень є предметом поточної дискусії — хлопці обговорюють технічні деталі й алгоритми здійснення влучного пострілу на якійсь конкретній, невідомій нам позиції.
— Тут, на Бахмутському напрямку, ми стали більше працювати саме за своїм, снайперським профілем, — випереджаючи моє запитання, пояснює снайпер Петро, одночасно дослухаючись до розмови своїх побратимів. — На нас іде дуже багато ворожої піхоти, а отже, маємо багато контактних боїв і потреба у нашому вогневому прикритті завжди актуальна, так само як і коригування артилерії. Якщо потрібно, ми завжди готові навести арту на пріоритетні цілі й скупчення противника, особливо коли противник застосовує тактику «м’ясних хвиль».
Про «одноразки» на Бахмутському напрямку
Петро зазначає, що попри безперестанні бої працювати на Донеччині не важко, і обґрунтовує свої міркування так:
— По-перше, з пошуком цілей тут немає проблем, «одноразки» (так самі росіяни називають мобілізованих до зс рф) чи не щодень ходять на штурми наших позицій, а ми їх знищуємо. По-друге, ми не йдемо в засідку, як сліпі кошенята, не знаючи, що нас буде очікувати, адже розуміємо, що в будь-який момент може бути близький контакт із противником і потрібно бути готовим до нього.
Він пояснює, що зазвичай снайпер не виходить на позиції сам-один, а в супроводі групи, й, окрім снайперських гвинтівок, на позиції завжди є автоматична зброя, а то й кулемет. «Загалом маємо все необхідне, щоб дати відсіч у ближньому бою, знищити противника, який може раптово вийти на нашу позицію», — каже Петро.
За кілька місяців боїв на Бахмутському напрямку подібні ситуації траплялися не раз, проте гарний вишкіл і готовність до боротьби завжди допомагали десантниками вийти переможцями бою.
Контактний бій у посадці
Банальна істина: кожна секунда війни сповнена смертоносних несподіванок, і хоч би де ти був, чи на «нулі», чи в умовному прифронтовому тилу, щоб зберегти життя, ти мусиш завжди бути готовим до дій.
Запитую в Петра, який бій найбільше запам’ятався.
— Контактний бій у посадках, — не роздумуючи, відповідає він. — В теорії снайпери не мають у них вступати, вони завжди працюють на дистанціях. Але теорія і практика — різні речі.
Якось командування поставило десантникам завдання невеличкою групою висунутися за кілометр до позицій противника й кілька діб спостерігати, що і як там відбувається. Потрібно було з’ясувати, чи не готується ворог до штурмових дій, виявити пріоритетні цілі, встановити наявність бронетехніки. Це були перші місяці війни, насиченість наших підрозділів дронами була не дуже високою, тому спостереження за ворогом велося у традиційний спосіб.
— І от я з декількома розвідниками прийшов на «точку», ми почали спостерігати за ворогом, все йшло просто прекрасно й чудово, аж раптом на нас вийшла розвідгрупа противника й ми дали їй бій. Він тривав хвилин 20. Ми зійшлися в сутичці на відстані 40–50 метрів. Пригадую, що в момент, коли все це почалося, я так собі сказав: «Ні, сьогодні не я, сьогодні ви».
Петро й дотепер дивується, як їм вдалося блискавично зреагувати на небезпеку й за лічені хвилини придушити противника вогнем! Потім хлопці відстріляли в посадці всі точки, де могли сховатися росіяни, й для гарантії навели на них нашу артилерію.
— Наші артилеристи добряче «причесали» посадку разом з тією розвідгрупою противника, чи що там ще від неї залишилося, — усміхається він.
А ще Петрові запам’яталося незнайоме до того часу відчуття ейфорії.
— Наступного дня після того бою, все ще перебуваючи у якомусь дивному піднесенні, я раптом побачив, що мій рюкзак і шолом прострілені кулями, — каже він. — І я такий собі думаю: от так історія, але я вижив! Тоді я просто радів цій обставині, але пізніше пригадав, що перед сутичкою в посадці я вів спостереження й шолом мені чимось заважав, я скинув його й поклав біля себе. Це мало вигляд, що він мимоволі виконав функцію приманки — противник по ньому відпрацював, а я своєю чергою відпрацював по ньому… Так, мені пощастило.
Сіверський Донець: друга Чорнобаївка
Уперше на Донбас підрозділ Петра перекинули наприкінці минулої весни. Тут теж воювалося по-різному, але найбільше запам’яталися бої під Сіверськом, де росіяни намагалися звести понтонну переправу через Сіверський Донець.
— Саме тут ми вперше відчули на собі масовані російські артилерійські обстріли всією наявною номенклатурою боєприпасів, навчилися виживати та тримати оборону під таким безжальним вогнем, — пригадує Петро. — А ще на власні очі побачили, як росіяни просто стирають з лиця землі цілі села.
Оборона Сіверська та систематична ліквідація спроб росіян форсувати Сіверський Донець, як відомо, стали увертюрою до Харківського контрнаступу, в ході якого українські війська проломили лінію оборони противника й звільнили більше як 500 окупованих населених пунктів, включно з містами Ізюм, Лиман, Балаклія. Однак до цієї переможної операції ще було кілька місяців і на цій ділянці фронту ЗСУ «просто» тримали оборону, перешкоджаючи противнику встановлювати понтонні переправи й перекидати бронетехніку на інший бік Сіверського Донця.
— Ми і спостерігали, і працювали по цілях, — каже Петро. — На Білогорівці противник великими групами дуже близько підходив до наших позицій, доводилося стріляти в доволі інтенсивному темпі, щоб швидко знищувати цілі, і нам це вдавалося — роботу наших снайперських пар не раз відзначало і наше командування, і представники інших частин.
Тут чи не вперше десантники зауважили неадекватну поведінку російських солдатів: «Коли вони скручували і встановлювали понтони, їх узагалі не хвилювали ані артилерійські обстріли, ані снайперський чи кулеметний вогонь. Попри небезпеку росіяни сліпо йшли вперед і доки стояли на ногах, доти робили свою роботу. Єдиним варіантом зупинити їх було лише фізичне знищення».
Під Білогорівкою наші бійці влаштували противнику справжній вогневий терор — і артилерійський, і стрілецький. Не даремно розгром військ зс рф поблизу цього населеного пункту, а саме під час зведення переправи через Сіверський Донець, у ЗМІ назвали другою Чорнобаївкою.
Уроки війни
Рік широкомасштабного вторгнення зс рф збагатив українських захисників новим життєвим і військовим досвідом (часом дуже гірким), а також спеціальними професійними знаннями й навичками. Про набуте за рік війни Петро каже таке:
— Ще в перші тижні широкомасштабного вторгнення зс рф усі, хто брав участь у боях, зрозуміли дуже просту, але дуже важливу річ — ми можемо й уміємо воювати, що росіян можна й треба нищити. І нам це вдавалося навіть в умовах значної переваги противника в артилерії, бронетехніці, авіації, у живій силі. Наші воїни — винахідливі, вмотивовані, відважні люди, готові навчитися нового та знищувати противника.
Він пригадує час, коли в зону бойових дій тільки почало надходити новітнє озброєння, надане Україні західними партнерами.
— Наприкінці минулого червня у смузі нашої відповідальності з’явилася закордонна артилерія й буквально в один день ми всі відчули якщо й не перевагу, то щось близьке до паритету з противником. Відтоді ми вже не «терпіли» російську арту, пересиджуючи обстріли в окопах, а повноцінно відповідали противнику.
Найкраща нагорода
За рік війни практично кожен із побратимів Петра був відзначений командуванням за особисту відвагу й військову вправність. Але найголовнішою нагородою Петро вважає те, що є найважчим на війні, — він і його побратими змогли вижити в найзапекліших боях.
— Це найперша нагорода для нас і вона ж є чудовим доказом професіоналізму, доводячи, що ми навчилися воювати, зрозуміли, як працює війна, — розмірковує Петро й упевнено обіцяє: — А далі — буде набагато краще.
Наприкінці розмови запитую, що саме спонукало його покинути роботу журналіста й узяти зброю до рук.
— По-перше, 24 лютого 2022 року я чітко знав, що робитиму на війні, водночас розумів, що є багато людей, для яких військова служба буде чимось новим, і вони наразі не готові до неї, щонайменше психологічно. Звісно, на той момент у мене не було досвіду участі в бойових діях, але практика строкової служби давала упевненість, що я зможу воювати.
По-друге, мене переповнювало обурення. Не було ніякої люті, ненависті чи злості на росіян, а саме — обурення! Насамперед тим, що у XXI столітті на країну, яка сама обирає свій шлях розвитку, у якій живуть чудові миролюбні люди, нападає агресор і своїми пріоритетними цілями обирає цивільне населення й цивільну інфраструктуру, провадить політику геноциду.
— Те, що росіяни винищуватимуть українців саме у фізичному розумінні, було зрозуміло навіть із відкритих джерел, адже кремлівці цього не приховували, — продовжує Петро доволі розлогу відповідь на моє коротке запитання. –– Якщо пам’ятаєте, ще за пів року до вторгнення в російському інформпросторі з’явилося декілька цікавих повідомлень, зокрема про законодавчі рішення щодо облаштування масових поховань та про закупівлю 50 чи 60 тисяч мішків для трупів. Уже через декілька тижнів війни всім притомним людям стало зрозуміло, що все це готувалося для нас. Нині їхні плани щодо українців теж дуже добре відомі — Україна мала стати територією росії, де б діяли їхні закони й правила, частину громадян України вони планували вивезти в Сибір, частину винищити або вигнати з країни, а решту — примусити жити за своїми кровожерливими правилами й законами. На жаль, це не фантастика, а цілком реальне, хоч і збочене путінське бажання. Але ми обрали шлях спротиву і змогли зарадити цьому. А якби не зарадили, то ми мали б хоч спробувати боротися, аби померти не на колінах, а зі зброєю в руках. Утім, ми змогли порвати шаблони, тепер мусить померти російська недоімепрія.
Фото автора
