Розпочавши службу Україні на посаді командира 1-го Волинського корпусу Армії УНР фаховий військовий зріс до служби у Генеральному штабі Дієвої Армії, а в підсумку обійняв посаду Військового…
…Він вранці встав, зібрав рюкзак, заскочив на роботу, щоб здати наступнику свої «начальницькі» справи, і поїхав на війну. За кілька діб, здолавши кількасот небезпечних кілометрів зі Львівщини до Миколаївщини, Петро вступив у перший бій з російськими окупантами. Був лютий 2022-го, коли талановитий журналіст, креативний керівник телеканалу перетворився на холоднокровного убивцю рашистів — снайпера.
По-перше: я вижив
Нормальна людина не вважає себе кіногероєм, ба більше, не втілює в реальність карколомні трюки суперменів або ж сюжетні шаленства, придумані сценаристами задля розваги знудженої публіки. «Утім, ми, українці, від лютого 2022 року порвали чимало шаблонів. Ми були змушені так зробити, інакше б просто не вижили», — стверджує мій співрозмовник Петро. З ним важко не погодитися, адже тисячі й тисячі українців зробили такий же вибір, як і він…
Вісім «міжвоєнних» років Петро присвятив улюбленій журналістиці й упевнено крокував кар’єрними сходинками, вирісши з кореспондента до головного редактора одного з регіональних телеканалів. Лише раз на тривалий час залишив улюблену роботу — задля строкової служби.
— Мені ніколи й на гадку не спадало, що стану снайпером, — розповідає Петро, пригадуючи недалеку ще юність. — Це, мабуть, була чи не найостанніша військова професія, яку б я намріяв. Мені, приміром, хотілося стати розвідником, іншим разом спецпризначенцем, а от снайпером — ні. Коли я вирішив іти на строкову службу, то висловив бажання потрапити до десантно-штурмових військ, але склалося так, що мене записали в «команду» Президентського полку. Там служити не дуже хотілося, оскільки було побоювання, що потраплю в батальйон почесної варти: було в мене якесь упередження до цього «замуштрованого» підрозділу. Але сталося як сталося. Проте під час так званого курсу молодого бійця у «Десні» командири, вивчивши результати моєї стрільби, вирішили за мене, сказали: служитимеш у роті снайперів. Я здивувався: у Президентському полку є рота снайперів? Виявилося — є.
— Завдяки строковій службі в роті «президентських» снайперів і здобутому там теоретичному й практичному досвіду я, по-перше, вижив у боях під час широкомасштабного вторгнення, по-друге — відмінно виконую свою роботу, — зауважує Петро.
Після завершення строкової служби він вступив до резерву першої черги, оскільки припускав з великою долею ймовірності подальшу ескалацію росією війни проти України:
— Для мене було очевидним, що війна триватиме й посилиться, й потрібно бути готовим взяти зброю до рук. Поясню свою точку зору: з огляду на професію я щодня моніторив інформаційний простір, зокрема російський, і там проскакувало чимало доволі характерної інформації, яка засвідчувала, що росія реально готується до чогось серйозного, і нам теж слід бути готовими до найгірших варіантів розвитку подій. Я був готовим, тому вранці 25 лютого я прийшов на КПП окремої десантно-штурмової бригади.
24 лютого 2022-го: персональний план дій
— Дуже добре пам’ятаю той день. Оскільки моя кохана — військова, їй зателефонували до світанку, сказали, що російська федерація розпочала широкомасштабне вторгнення, й наказали з’явитися в частину. Тоді я зрозумів, що ЦЕ почалося, — констатує Петро. — Це розуміння підтвердили телефонні дзвінки родичів з північних областей України, від друзів, які мешкали поблизу якихось важливих інфраструктурних об’єктів. В один голос вони казали, що на нас летять саме російські ракети.
Далі Петро діяв чітко за персональним планом дій на випадок війни, складеним і продуманим до найменшої деталі.
— Взяв свій наплічник, пішов на роботу, залагодив формальності з документами для здачі посади й поїхав до Львова, в десантно-штурмову бригаду. Там я просто прийшов під ворота військової частини, мені відчинили, перевірили військовий квиток, уточнили військову спеціальність, включили до складу частини, — якось беземоційно переповідає події річної давнини мій співрозмовник. — За кілька годин із таких, як я добровольців-резервістів, офіцери відібрали потрібних спеціалістів, сформували команду. В мене спитали: «Ви готові їхати на війну?». «Так, готовий!», відповідаю. Тоді хтось додав: «У вас буде багато роботи».
Далі хід подій розгортався дуже швидко.
Перші бої на півдні
Ввечері «збірна команда» виїхала на фронт, як виявилося — на південний. Мчали стрімко крізь ніч, а назустріч безперервним потоком рухалися автівки, у яких мирні люди рятувалися від озброєної до зубів російської орди. У пам’яті Петро зберіг дещо сюрреалістичні враження від нічного маршу розбурханою країною:
— Їдемо порожньою трасою в бік війни, по зустрічній смузі — тисячі машин, а всередині люди, домашні тварини, похапцем напхані речі… Якесь апокаліптичне видовище.
На той момент з’явилися чутки про ймовірність висадки російських десантів у наших тилах, на досить віддалених від зони ОСС територіях. Було тривожно.
До точки збору добровольці дісталися затемна, отримали штатне спорядження і зброю, дооформили документи й почали готувалися до боїв.
— Це був такий собі конвеєр, відправна точка для багатьох резервістів. Звідти ми мали висуватися на Вознесенськ, але буквально в момент завантажування в машини прийшла інформація, що росіяни розпочали штурм міста. Щоб не потрапити в хаос бою чи під дружній вогонь, виїзд відклали, довелося ночувати в якомусь пристосованому приміщенні.
Наступної доби десантників підняли ще затемна й відправили до Вознесенська: штурм противника було відбито, російські війська відігнали від міста.
— Я так розумію, на той момент обстановка складалася така: росіяни дійшли до певних населених пунктів, але зіткнулися з жорстким опором (ми таки добряче їх били) і почали помалу відступати, — розмірковує Петро. — Ми ж, резервісти, приєднавшись до інших підрозділів бригади, взялися до виконання бойових завдань. Зокрема наш підрозділ спочатку бив окупантів південніше від Вознесенська, потім ми звільнили Кіровоградську трасу й витиснули їх аж до Снігурівського району.
На пікапах проти танків
Навесні 2022-го південний фронт був однією з найгарячіших точок російсько-української війни. Вороги зосередили тут значні сили, які налічували сотні одиниць бронетехніки та артилерійських установок. В інтересах цього угруповання працювала бойова авіація, дислокована у Криму, й чорноморський флот зс рф.
— Ми пробували вийти до Херсона, ідучи з Миколаївської області, але вперлися в стійку оборону ворога, — продовжує розповідь Петро. — Потрібно розуміти, що наші Сили оборони хоч і примусили росіян відступали в бік Херсона, але вони зуміли закріпитися на вигідних для оборони рубежах. Тут треба було трохи попітніти.
Окрім того, на цій ділянці фронту українські війська стикнулися з двома критично важливими обставинами: по-перше, противник встиг ґрунтовно облаштувати свої позиції в інженерному плані, попросту кажучи, добре окопався, по-друге, наситити окуповані території величезною кількістю важкої бронетехніки. Якщо додати перевагу в авіації та артилерії, не важко уявити складнощі боїв на цій ділянці фронту. Крім того, слід врахувати, що на той час Силам оборони України доводилось вести бойові дії на досить широкому фронті, через що вони були розпорошені.
читайте також:
— Я думаю, що за тих умов ми досягли максимально можливого успіху: звільнили й зачистили значну кількість населених пунктів, — вважає Петро.
А далі почався період позиційної війни. Проте підрозділи десантно-штурмових військ, з огляду на своє призначення, не довго сиділи в окопах, адже їх функція — проводити штурмові дії, які повинні закінчуватися ефективно.
— Ми почали заходити в Херсонську область з боку Дніпропетровщини. Там теж вдалося відбити декілька сіл, а потім ми кілька тижнів обороняли їх. Так буває, якщо немає можливості замінити нас механізованим піхотним підрозділом, тоді ми повноцінно стаємо в оборону, окопуємося і тримаємо позиції, як піхота, — пояснює Петро.
Цей часовий відтинок боїв на півдні точно увійде в аннали історії цієї війни. На цьому напрямку відбувалося багато відчайдушно сміливих боїв, наші хлопці воювали відважно, по-козацьки. «Наприклад, ми примудрялися з мінімальними втратами відбивати села й штурмувати російських десантників, „запакованих“ по вінця штатною бронетехнікою, йдучи на них в атаку на цивільних пікапах, посилених лиш АГС і кулеметами», — з усмішкою пригадує ті дні Петро.
«Неробочі» дистанції
З того, що особливо чітко запам’яталося Петрові в боях на півдні, — степовий рельєф, його широкий простір і рідкі посадки, між якими відстань сягала 2-3 кілометрів.
— Це взагалі «неробочі» дистанції для снайперів, на таку відстань штатні гвинтівки не б’ють, — пояснює він. — Плюс сильний вітер, найголовніший ворог снайпера. Він заважає або взагалі не дає зробити влучного пострілу, який від тебе завжди очікують.
Власне, через такі от природні умови снайпери переважно займалися розвідкою і спостереженням, а в разі потреби підтримували штурми населених пунктів — і снайперським вогнем, і коригуванням вогню артилерії.
Щоб коригувати арту, висувалися затемна на розвідані рубежі, максимально близько до позицій противника. В такі моменти в Петра з’являлася якась дражливо-дивна емоція, не жаль, а відчуття нереальності того, що відбувається: ось ти спостерігаєш за ще живими росіянами, дивишся, як вони там щось поробляють біля техніки, облаштовують свій побут, а ти вже передав координати й чекаєш на наш артналіт. Минає мить, і ти вже дивишся, як їм усім настає гаплик, але замість того, щоб якось ніби «по-журналістськи» зафіксувати і прожити цей момент, ти знову і знову коригуєш арту, бажаючи одного: щоб краще влучало і більше палало.
— Це було трошки не «по-снайперськи», але в таких ситуаціях зростала самооцінка, адже ми знищували особовий склад противника в артилерійських масштабах, — зазначає Петро.
(Продовження читайте тут)
Фото автора
