Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
105 років тому, 5 березня 1918 року, Мала Рада Української Центральної Ради ухвалила закон про покарання зрадників і колаборантів, які воювали на боці росії проти України або допомагали ворогові, вчиняючи заколоти на українській території. Поряд із низкою інших законів і постанов цей нормативно-правовий акт засвідчив становлення Української Народної Республіки як модерної української держави.
Майже рік революційного державотворення й відсіч відкритої агресії радянської росії, яка пішла на Україну війною, знадобились діячам Центральної Ради для того, щоб наважитись на проголошення незалежної української держави. Революційна романтика й марні надії на встановлення демократичного ладу в майбутній федеральній росії не дозволяли їм побачити і правильно зрозуміти пряму безпосередню загрозу, яку становила для України російська держава, незалежно від форми її державного ладу.
Михайло Грушевський: …мотивом проголошення самостійної Української Республіки була потреба більшої і рішучої політики в боротьбі з походом Великоросії на Україну під проводом народних комисарів. Поки не було сказано се останнє слово української державності і Українська Республіка не була відмежована виразно і рішучо від інших областей російської держави, все ще знаходились охочі розглядати боротьбу України з большевицьким правительством Великоросії як боротьбу політичну, боротьбу партійну. В ній, мовляли, беруть участь прихильники українства з одної сторони, прихильники большевизму, з другої, а хто не хоче — може собі зіставатись невтральним. (зі статті «Українська самостійність і її історична необхідність» у газеті «Народня воля» (Субота, 2 березня (17 лютого) 1918 р. № 21. С. 1)).
Довгий час, підкреслює відомий історик Геннадій Єфіменко, «діячі Центральної Ради помилково наголошували, що вони воюють з більшовиками, тобто по суті з політичною партією, політичною силою. Натомість загарбники України та її столиці Києва були насамперед чужоземними інонаціональними окупантами… З огляду на це правильно буде стверджувати, що 1917-1918 року Україна воювала саме з росією — червоною, більшовицькою, але насамперед — росією. За своєю сутністю то була передусім міжнаціональна війна між росією та Україною, в якій українці відбивали зовнішню агресію чужинців».
Зрештою, лише після проголошення Четвертим Універсалом незалежності Української Народної Республіки було закріплене й почало набувати поширення розуміння того, що Україна як незалежна держава воює не з політичною силою більшовиків, а з радянською росією як чужоземною державою. Разом із цим визріло й усвідомлення, що декларування творення нової держави й проголошення її незалежності лише тоді чогось варте, коли ця держава спроможна себе захистити.
читайте також:
Найкраще його спромігся висловити голова Центральної Ради, знаменитий історик Михайло Грушевський у статті «Українська самостійність і її історична необхідність», опублікованій у газеті «Народня воля» 2 березня 1918 року, відразу після визволення Києва від радянських російських окупантів:
Після проголошення самостійності Української Республіки ніхто вже не може ховатись в хащі невтралітету, бо тепер це боротьба двох держав України і Великоросії, в котрій всі громадяне Української Республіки, всі жителі без ріжниці поглядів і переконання обов’язані підтримувати Українське Правительство. Хто від того ухиляється — нарушує свій обов’язок перед державою, а хто заступає по стороні ворогів Української Республіки, будучи жителем України, той являється зрадником і бунтівником свого законного Правительства. (зі статті «Українська самостійність і її історична необхідність» у газеті «Народня воля» (Субота, 2 березня (17 лютого) 1918 р. № 21. С. 1)).
Невдовзі, 5 березня 1918 року, Мала Рада ухвалила «Закон про покарання всіх учасників війни і повстання проти Української Держави». Згідно з ним усі, хто після проголошення Четвертим Універсалом незалежності України і його оприлюднення 25 січня (12 січня за старим стилем) 1918 року «брали участь або допомагали в війні Росії з Україною і повстанні проти Української Народної Республіки, тратять право на громадянство Української Народної Республіки і караються висилкою за межі її». У разі самовільного повернення такі особи каралися тюремним ув’язненням терміном на 5 років.
За кілька днів перед цим, 1918 року, Центральна Рада ухвалила «Закон про громадянство Української Народної Республіки», надавши громадянам УНР усю повноту політичних прав і свобод та поклавши на них обов’язок «підтримувати державу всіма силами і засобами, коритись її законам, боронити від ворогів і піддержувати добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість».
Важливим завданням у цьому плані було протистояти ворожій російській агітації й пропаганді. Для цього того таки 5 березня 1918 року Міністерство пошт і телеграфів УНР видало наказ про заборону розповсюдження на території України російських газет, журналів та друкованих відозв.
Вириваючи Україну з російського інформаційного поля, державна влада одночасно зробила акцент на поширення й закріплення серед громадян найважливішої офіційної інформації Української Народної Республіки. Зокрема 7 березня 1918 року Рада Народних Міністрів розіслала губернським і повітовим комісарам циркуляр з вимогою прибрати з офіційного простору будь-які постанови, розпорядження, оголошення чи накази російських тимчасового та радянського урядів.
Натомість слід було максимально широко оприлюднювати Третій та Четвертий Універсали Української Центральної Ради та сприяти запровадженню української мови в урядових і громадських інституціях. Наприклад, ті з постанов російського тимчасового уряду, які Рада Народних Міністрів УНР не скасувала, слід було перекласти на українську мову.
читайте також:
Невдовзі, 25 березня 1918 року, в офіційному виданні «Вістник Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки» оприлюднили обіжник про збереження законної сили кількох постанов тимчасового уряду, які стосувались дотримання інтересів державної безпеки:
· від 2 серпня 1917 року «Про прийняття засобів проти осіб, які загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці і завойованій революцією свободі»
· від 4 серпня 1917 року «Про зміну 100 і 101 статті Кримінального Уложення»
· від 5 серпня 1917 року «Про відповідальність за образу дипломатичних представників іноземних дружніх держав»
· від 6 липня 1917 року «Про підрив державної влади»
Згідно з обіжником термін «росія» у зазначених нормативно-правових актах слід було замінити на «УНР», після чого вони зберігали свою силу як закони Української Народної Республіки. Наприклад, статті 100 і 101 «Кримінального Уложення» слід було викласти так:
Стаття 100: Винний у насильницькому посяганні на зміну існуючого державного ладу в Українській Народній Республіці або на відторгнення від УНР будь-якої її частини, або на зміщення органів верховної в державі влади, або на позбавлення їх можливості здійснювати таку карається: каторгою без терміну або терміновою. Зазіханням визнається як скоєння цього тяжкого злочину, і замах на нього.
Стаття 101: Винний у приготуванні до тяжкого злочину, передбаченого статтею 100, карається: ув’язненням у виправному будинку або ув’язненням у фортеці. Якщо для цього винний мав у своєму розпорядженні засоби для вибуху чи склад зброї, то він карається: каторгою на строк до восьми років.
Згодом було оприлюднено також обіжник, що передбачав правове переслідування і покарання осіб, які здійснювали ворожу агітацію проти Української Народної Республіки. Згідно з ним проросійські агітатори мали притягатися до суду відповідно до «Закону про покарання всіх учасників війни і повстання проти Української Держави» від 5 березня 1918 року і постанов тимчасового уряду від 2 та 4 серпня 1917 року.
Видавати постанови про взяття під варту осіб, діяльність яких загрожувала безпеці держави, її обороноздатності та завойованій революцією свободі, могли за взаємною згодою військовий міністр та міністр внутрішніх справ. Такі особи мали покинути у визначений термін територію УНР, а у разі відмови або самовільного повернення їх слід було затримати.
Як бачимо, завдяки ухваленим упродовж березня — квітня 1918 року нормативно-правовим актам Україна набувала дедалі виразніших ознак повноцінного державного організму, спроможного не лише декларувати своє існування, а й дієво захищати себе.
