Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
«Страшний, чорний воістину тиждень перетерпів наш Київ!» — писав про події кінця січня — початку лютого 1918 року* український громадсько-політичний діяч і публіцист Сергій Єфремов. Про те, що відбувалось в Україні 105 років тому під час збройної агресії з боку більшовицької росії і які паралелі можливі між сучасністю і тогочасними подіями, говоримо з істориком, учасником проєкту «Likбез. Історичний фронт», співробітником Інституту історії України Геннадієм Єфіменком.
— Вже від грудня 1917 року новопостала українська держава — проголошена Третім Універсалом Українська Народна Республіка — стикнулась з агресією з боку більшовицької Росії. Як розгортались в той час події?
— Більшовики вдавалися до різних способів захопити владу в Україні. Однак при цьому існувала важлива відмінність більшовиків від усіх загальноросійських партій — вони формально визнавали і проголошували право націй на самовизначення задовго до Жовтневого перевороту. А в Декларації прав народів росії від 15 листопада 1917 року право на відокремлення було закріплене на урядовому рівні. Тобто формально, після того як 20 листопада Третім Універсалом Центральної Ради була утворена Українська Народна Республіка, більшовики не мали формальних підстав заперечити український національний рух. Звичайно, вони не хотіли допускати відокремлення України і шукали для цього обхідних шляхів.
Першим таким шляхом стала спроба скликання в Києві Всеукраїнського з’їзду рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, щоб переобрати Центральну Раду і зробити її пробільшовицькою. 17 грудня 1917 року такий з’їзд справді вдалось скликати, однак більшовики зазнали на ньому катастрофічної поразки — діячі Центральної Ради вчасно виявили махінації, до яких спробували вдатися організатори, і закликали до участі у з’їзді численних представників селянства. Завдяки цьому чинна Центральна Рада здобула на з’їзді в Києві беззастережну підтримку.
— Яку роль відіграв у цьому сумнозвісний «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради», який було видано саме в день відкриття з’їзду рад у Києві — 17 грудня 1917 року?
— Цей ультиматум Українській Центральній Раді з боку петроградського Раднаркому за підписом Леніна і Троцького остаточно знищив будь-які сумніви щодо справжніх намірів більшовиків. В Україні його було пред’явлено саме під час з’їзду. У цьому документі формально не заперечувалось право на самовизначення, однак по суті йшлося про знищення Української Народної Республіки. Це тоді об’єднало українців, і більшовики змушені були відступи та почали маневрувати. На певний час вони відмовились від прямої збройної агресії й почали працювати в інший спосіб.
Тоді в більшовиків було два можливих шляхи. Перший із них полягав у тому, щоб захопити владу в Центральній Раді. Попри те, що на скликаному 17 грудня з’їзді вони не отримали бажаного результату, лишались все ж інші способи здобути владу зсередини. У цьому більшовицькими союзниками виступали радикально ліво налаштовані українські парламентарі — перш за все українські соціалісти-революціонери (Шумський, Полоз та інші ), а також ліві українські соціал-демократи (група Євгена Нероновича).
Другим же шляхом захоплення влади більшовики обрали скликання окремого повністю підконтрольного їм з’їзду, який провели в Харкові. Туди з Києва переїхали пробільшовицьки налаштовані депутати, об’єдналися з депутатами третього з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну і за сприяння з петроградського центру проголосили так звану совітську (радянську) УНР для того, щоб видавати її за єдино легітимну Українську Народну Республіку. З позиції більшовиків саме це утворення мало представляти інтереси українського народу, зокрема і брати участь в переговорах у Бересті.
— У такий спосіб більшовикам вдалося замаскувати зовнішню агресію проти України з боку більшовицької росії?
— Ситуація була складнішою. В той час навіть Центральна Рада не проголосила ще незалежності Української Народної Республіки, визначаючи її як республіку у складі федеративної росії. За більшовиками ж визначали лише право на великоросію. Тобто росія була в уявленні діячів ЦР не більшовицькою державою, а федерацією різних народів, серед яких більшовики представляли винятково великоросів і не мали права говорити від імені, наприклад, білорусів чи донських козаків.
Коли в Харкові проголошували совітську (радянську) УНР, то робили це не з метою відокремити якусь частину України і приєднати її до росії або зробити частину України окремою державою, а з метою зробити всю Україну радянською. Це був продукт, орієнтований на українську ідентичність — він враховував надзвичайне, хоча і поверхове, піднесення в той час українського національного руху. Харківський уряд видавав україномовні газети, залучав до роботи етнічних українців, і навіть коли велася агітація, то робити це більшовикам було значно легше саме українською мовою. Володимир Затонський згадував, що для того, щоб заволодіти увагою натовпу на різного роду зборах та мітингах, треба було спочатку вигукнути кілька речень українською мовою, а потім уже можна було переходити на російську. Так чинив, наприклад, Леонід Пятаков, який не знав української мови, але вивчив кілька фраз, вигукував їх, а потім — формально з дозволу слухачів — уже переходив на російську.
— Тобто більшовики намагались зіграти на національних почуттях українців, щоб здобути підтримку. Чи немає тут суттєвої відмінності від сучасної агресії росії проти України?
— Українську національну ідентичність більшовики справді використовували повною мірою, спирались на неї. Вони мали вигляд політичної сили, яка визнає всі права українців, а на додаток до цього ще й проголошують привабливі для робітників і селян соціальні гасла. Зараз же росія повністю заперечує існування окремої української національної ідентичності. Тому можна сказати, що ідеологічно більшовики діяли більш тонко, однак все одно були змушені розпочати військову агресію, використовуючи загони, які прибули з більшовицької росії. У цьому, до речі, є певна паралель з подіями 2014 року на Донбасі, де розпалити протистояння росії вдалося лише завдяки прямому збройному втручанню. Втім, 2014–2015 року далі окремих частин Донбасу це не пішло, бо ідеологічно базувалось на відкиданні і запереченні української ідентичності. Більшовики ж 1917 року змогли частково розпропагувати українські війська, в тому числі значною мірою завдяки проукраїнським гаслам, і це значно полегшило їм захоплення території України аж до Києва включно. Однак зробити це вдалось винятково завдяки використанню більшовицьких загонів, які прибули з росії. Зараз же росія від самого початку зробила ставку на заперечення української національної ідентичності й отримала у відповідь потужний загальнонаціональний спротив.
— Чи не було в подіях 1917–1918 років певної суперечності: з одного боку в українському суспільстві існувала підтримка більшовиків, частково завдяки проголошуваним ними українським гаслам, з другого — захопити владу вони спромоглися лише завдяки прямій агресії з боку росії, яка, до того ж, супроводжувалась терором проти українців за національною ознакою?
— На рівні гасел Народний секретаріат — уряд совітської України говорив одне, а російські військові, які захоплювали Україну, думали зовсім інше і діяли відповідно — вони в українцях бачили ворогів. Війська під командуванням михайла муравйова, які вторглись з росії, українців ненавиділи. Навіть керівники тодішньої совітської (радянської) України Микола Скрипник і Володимир Затонський згадували, що коли у лютому 1918-го вони приїхали до Києва, то їх ледве не розстріляли через те, що в них знайшли посвідки, виписані українською мовою. Врятувала наявність паралельних мандатів, виписаних російською і від російської влади. Прихильного до більшовиків члена уряду УНР Богдана-Олександра Зарудного й узагалі розстріляли за таке.
Не пощадили муравйовці й саму українську столицю, здійснивши перед захопленням Києва жорстокий варварський гарматний обстріл міста. Саме тоді згорів будинок Михайла Грушевського на вулиці Паньківській з безцінними колекціями документів, зібраних істориком. Нещадне знищення столиці мало суттєвий деморалізуючий вплив на нечисленні українські загони, тому в ніч з 8 на 9 лютого (а урядові структури виїхали днем раніше) вони остаточно відступили. Ми зараз знаємо, як діють росіяни, знищуючи цілі міста на напрямках свого наступу. Щось подібне муравйовці робили на початку лютого 1918 р. з Києвом. Це настільки вразило оборонців, що вони вирішили відійти. Наступного 1919 року Київ війська УНР збройно вже взагалі не обороняли, а відступили, коли не вдалося втримати більшовиків аж на підступах до столиці.
— А хто саме захищав тоді Київ, на які сили спиралась Центральна Рада?
— Чимало обставин заважали організувати українську армію. Тривалий час керівництво Української Центральної Ради було неготове до створення регулярного війська і віддавало перевагу народній міліції. Це стало причиною серйозного конфлікту між Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою вже у грудні 1917 року, внаслідок якого останній 31 грудня 1917 року подав у відставку з посади генерального секретаря військових справ. Крім того, багато хто у Центральній Раді був прихильником більшовиків, і вони до останніх днів готували переворот, аж поки їх не заарештували. Зрештою, коли почався наступ муравйовців, було підняте повстання на Арсеналі, яке було придушене буквально за день чи за два до захоплення Києва військами більшовицької росії.
Захищати столицю були готові заледве кілька збройних формувань, чисельність яких була явно недостатньою для того, щоб утримати таке велике місто. Це добровольчий Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, Перший курінь січових стрільців полковника Євгена Коновальця, Вільні козаки отамана Михайла Ковенка тощо.
— Як повелися більшовики в захопленому ними Києві?
— Це був класичний приклад поведінки іноземних загарбників, які захопили столицю чужої для них ворожої країни — терор, мародерство, плюндрування. Більшовики контролювали Київ близько трьох тижнів, до кінця лютого 1918 року. На вулицях, особливо впродовж першого тижня, виловлювали і розстрілювали представників буржуазії та українців. Варварська поведінка муравйовців зрештою вразила навіть самих більшовиків, які відсторонили його від командування, а згодом навіть провели суд над ним, однак виправити ситуацію вже було неможливо. Вчинки окупантів підірвали віру в слова більшовицьких агітаторів у те, що вони представляють українську владу.
Через це більшовики були змушені зрештою відступити з Києва, коли в напрямку міста рушили українські війська, підтримані після укладання Берестейського миру німецькими союзниками. Євгенія Бош писала у спогадах, що українці «стріляли совітським війська в спину», тобто не підтримували червоних. Можна сказати, що до кінця лютого більшовики мали значно меншу підтримку мешканців столиці, ніж Центральна Рада напередодні захоплення міста. Тобто саме муравйовці своїми діями як завойовники з півночі підірвали будь-яку прихильність до більшовиків. На початку березня 1917 року кияни вітали українські війська як визволителів.
Слід зауважити один важливий момент — діячі Центральної Ради помилково, як на мене, нерідко наголошували, що вони воюють з більшовиками, тобто по суті з політичною партією, політичною силою. Натомість загарбники України та її столиці Києва були насамперед чужоземними інонаціональними окупантами, що особливо яскраво унаочнилось у варварському терорі проти киян, влаштованому муравйовцями. З огляду на це правильно буде стверджувати, що 1917–1918 року Україна воювала саме з росією — червоною, більшовицькою, але насамперед — росією. За своєю сутністю то була передусім міжнаціональна війна між росією та Україною, в якій українці відбивали зовнішню агресію чужинців.
* Дати в тексті наведено за чинним нині новим стилем (григоріанським календарем). Ілюстрації з відкритих джерел.
