Не таємниця, що росіяни почали дуже серйозну роботу з повернення власної техніки з країн третього світу «Українці показують просто феноменальні успіхи в частині винищення…
Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті (ГДА УІНП) або Архів національної пам’яті, створений у червні 2019 року на виконання Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». Про те, як працює архів у час широкомасштабної війни, в ексклюзивному інтерв’ю АрміяInform з його директором Ігорем Куликом.
Довідково. Головне завдання інституції — забезпечити вільний доступ до цієї інформації, сконцентрувати в собі близько 4 млн справ та історичних даних радянського періоду з архівів силових органів, які ще досі їх зберігають: Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, органів прокуратури та судів.
— Як широкомасштабне вторгнення вплинуло на роботу Архіву?
— 24 лютого 2022 року кожна людина мусила ухвалювати якесь рішення. Навіть якщо до того вона могла себе якось убезпечити від подій, що відбувалися з 2014 року. Тож і нам, як архіву, потрібен був деякий час, щоб зрозуміти, як працювати в нових реаліях, чим ми можемо бути корисні. Ми розуміли, що історія — це важливо, а для нас ще й цікаво. Як цікаво показати невідворотність війни? І як після перемоги показувати цю війну так, щоб нічого подібного в майбутньому не повторилося? Ми вирішили провести історичні паралелі з ХХ століттям, хоча, зрозуміло, що такі паралелі за бажання можна було проводити й глибше — з ХІХ, XVIII століттям, періодом Козаччини, але оскільки наше завдання як архіву зберігати документи репресивних органів комуністичного режиму, то вибір був очевидним. Ми вирішили виготовити наочний матеріал, повозити його по Україні й світу і показати людям, що непокаране зло зростає, що ми ще не до кінця усвідомили, що таке комунізм. Хтось досі намагається довести, що в комунізмі було щось хороше. Саме тому, щоб розвіяти будь-які сумніви в тому, що комунізм — це не менше зло для минулого століття, ніж нацизм, і окреслити чіткі паралелі з сучасністю, ми зробили фотодокументальну виставку «комунізм = рашизм».
читайте також:
Виставка «комунізм = рашизм» від Архіву національної пам’яті — це 8 стендів, 13 історій про українців ХХ та ХХІ століть, які постраждали від радянської та російської влади. Історії вибрані не випадково — вони проводять паралель між злочинами комунізму та рашизму. На кожному стенді один герой, який став жертвою комунізму, а інший — жертва 2022 року. Ці люди пов’язані між собою професією чи родом діяльності.
На восьми стендах можна побачити архівні документи про репресованих українців у ХХ столітті, а також свідчення про сучасні злочини російської армії. Ми свідомо не ставили на стенди військових, завданням яких є оборона держави, натомість обирали цивільних. Адже убезпеченим від дій росії не може бути ніхто й, зокрема, цивільні.
Як і у ХХ столітті, так і тепер, уже у столітті ХХІ, триває війна на суцільне фізичне знищення українців. Українці знову — у «розстрільних» списках, проходять через фільтраційні табори, примусову депортацію, масові розстріли, зазнають катувань і мародерства. Обидва режими — комуністичний та рашистський — знищують все українське: людей, культуру, мову, історію. Геноцид проти українців триває.
До роковин початку широкомасштабної війни ми готуємося показати цю виставку в кількох містах Німеччини. Для цього завдяки партнерам виготовлені стенди німецькою мовою, щоб із розміщеною інформацією мали можливість ознайомитися якомога більше місцевих жителів. Ми прагнемо розбити ілюзію, що росія ХХІ століття — це така сама європейська країна, як і всі інші, що живе за тими самими демократичними правилами. Насправді це геть інша країна — з іншою історією, іншими цінностями, що спираються на так зване право сили.
Окрім німецької, виставка перекладена англійською, латвійською, литовською, естонською мовами. На фінальній стадії переклад на шведську. Ми шукаємо людей та інституції, які допоможуть перекласти виставку мовами інших європейських країн і відкрити її в їхніх столицях.
— Ви допомагаєте людям шукати репресованих родичів. Що спонукає нащадків дізнаватися правду про пращурів?
— Часто, щоб достукатися до людей, потрібно, щоб вони відчули весь жах тоталітаризму на власній шкірі. Тобто, щоб вони змогли провести чіткі паралелі із собою, своїми рідними і близькими. Пошук інформації про репресованих — це саме та річ, що може допомогти людині дізнатися та зрозуміти історичну правду. Від 2014 року в нас значно зросли запити від людей, пов’язаних із Донецькою і Луганськими областями. Вони хочуть зрозуміти зв’язок між сталінськими репресіями, коли їхніх родичів невідомо куди вивозили та їхнім вимушеним переселенням внаслідок російської агресії. У багатьох українців з тимчасово окупованих територій був сумний вибір — або виїхати на підконтрольну Уряду України територію, або, як у 1930-ті, зникнути невідомо куди.
Наразі ми чи не єдина інституція, яка консультує і допомагає шукати репресованих родичів. Завдяки нашим ініціативам українці дізнаються, співчувають і роблять висновки, що дозволяють бачити джерело та наслідки російської гібридної війни. У 2022 році число запитів не зменшилося, навпаки людей цікавить більш конкретна інформація.
— Архів національної пам’яті — це європейська практика. Наскільки українська влада усвідомлює важливість повноцінного запуску роботи цієї інституції? Адже в час війни архіви можуть втратити тисячі безцінних документів, як от у Чернігові…
— Європейська практика полягає в тому, що, окрім законодавства, про доступ до документів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму має бути цивільна установа, що має ці документи зберігати. Саме такою цивільною установою і є Архів національної пам’яті. При всій повазі, але завданням Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства оборони України та інших силових структур, особливо в нинішній час, не має бути збереження чи дослідження документів, створених у неіснуючій нині державі. 25 лютого російські війська обстріляли будівлю СБУ в Чернігові. Під час пожежі, яка виникла внаслідок влучання, було втрачено тисячі документів радянських спецслужб. Але вороги били не по архіву, а по будівлі Служби Безпеки України. Якби українське декомунізаційне законодавство в частині архівів було виконано вчасно і в повному обсязі, ці документи не були б знищені.
Закон України, ухвалений у 2015 році, передбачав, що всі документи з усіх архівів мали бути передані до Архіву національної пам’яті за два роки. Але все вперлося у приміщення, пошук якого зайняв кілька років. Адже ми маємо найбільшу кількість таких документів у Європі — понад 100 погонних кілометрів (!). Навіть якщо їх просто насипати як цеглу, це буде повних два під’їзди класичної радянської дев’ятиповерхівки.
Коли 2019 року будівлю на Пухівській, 7 у Києві все-таки знайшли — було зареєстровано Архів як юридичну особу. Ми швидко розробили проєктну документацію. При достатньому і вчасному фінансуванні вже за два роки ми мали б 17000 кв. м загальної корисної площі з відповідно обладнаними робочими місцями для архівістів, обладнаним комп’ютерами читальним залом, архівосховищами зі стелажами та коробками для зберігання документів.
В очікуванні реконструкції будівлі наша команда провела на її базі сотні ознайомчих екскурсій. Суспільний резонанс та переконання великої частини українства у важливості створення Архіву національної пам’яті суттєво вплинули на рішення Уряду. Але перші виділені на реконструкцію кошти були перенаправлені на боротьбу з коронавірусом. Бюджет 2022 передбачав виділення на реконструкцію 100 мільйонів гривень, але на заваді стало розв’язання росією широкомасштабної війни…
— Окрім виставки «комунізм = рашизм», які ваші основні здобутки за цей рік, і які плани після Перемоги?
— Поки триває війна, лобіювати будівництво немає сенсу, але ми є у планах відновлення України. І я сподіваюся, що реконструкція нашого приміщення розпочнеться одразу після Перемоги. Тож Архів поки що не зберігає документи репресивних органів за 1917–1991 роки, але його команда ініціює та втілює актуальні проєкти. Серед них: створення алгоритму зручного доступу до інформації про репресованих, з єдиної точки доступу на ресурсі Архіву, створення порадника, що відповідає інтересам широкого кола зацікавлених у пошуку інформації про репресованих родичів в Україні, країнах Балтії та Молдови, створення освітніх роликів про особливості пошуку репресованих родичів в архівах закордонних інституцій (Литва, Латвія, Естонія, Молдова), у яких історично сконцентрована чимала кількість справ радянських спецслужб стосовно українців. Тож інституція поступово стає осердям, навколо якого формується культура національної пам’яті.
— Наше традиційне запитання: якою уявляєте Перемогу України?
— Я хотів би, щоб в Україні Перемоги були одна за одною. Ця Перемога, яку ми отримаємо на фронті, яку нам принесуть Збройні Сили України, — найбільш жадана, найбільш уявна і найбільш очевидна. Вірю, що вона настане дуже скоро. Але головне на цьому не зупинитися, щоб це не було останньою перемогою України. Адже ми маємо завершити свій рух в Європу. Поки що нам дали «карт-бланш», але «домашнє завдання» — боротьба з корупцією, незалежна судова гілка влади тощо — треба буде виконати, щоб стати повноправними членами європейської спільноти.
Фото Тетяни Головатюк
