Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
105 років тому, 16 липня 1917 року, Українська Центральна Рада проголосила свій Другий Універсал. Він став вислідом відкритого протистояння й жорстких переговорів українських революційних органів влади — Центральної Ради як революційного парламенту та Генерального секретаріату як вищого органу виконавчої влади, з одного боку, і російського тимчасового уряду, з другого.
Навесні та влітку 1917 року українська національно-демократична революція впевнено творила нову легітимність. Селянські, військові, робітничий зʼїзди не лише дозволили трансформувати Центральну Раду зі зібрання кількадесят відірваних від широких народних мас інтелігентів на загальнонаціональний представницький орган. Вони, особливо II Всеукраїнський військовий з’їзд, дозволили проголосити І Універсал Центральної Ради і сформувати перший у модерній історії український національний уряд – Генеральний секретаріат.
Підтримка військових, засвідчена II Всеукраїнським військовим з’їздом, озброювала Центральну Раду надійним і потужним інструментом впливу, з яким доводилось рахуватися будь-кому, зокрема і тимчасовому уряду росії. Це дозволило Центральній Раді в односторонньому порядку проголосити автономію України, не питаючи ні в кого дозволу на цей крок.
Самолегітимізація Центральної Ради шляхом проголошення фактичної автономії України, а потому і створення українського уряду були рішучими і кардинальними кроками. Це нам із понад столітньої перспективи можуть вони видатися нерішучими і половинчастими, сучасники ж дивилися на них зовсім іншими очима. Там, де ми бачимо твердження про збереження звʼязку з росією, сучасники насамперед відчитували наголос на праві українського народу самостійно порядкувати власним життям, обираючи власний законодавчий орган, який єдиний матиме право видавати загальнообовʼязкові для всіх українців закони.
Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори. (з тексту Першого Універсалу Української Центральної Ради).
За великим рахунком, слова про «невідділення» від росії та «нерозривання» з російською державою мали суто декоративний характер, адже Центральна Рада прямо заявляла, що ладна (а завдяки підтримці українських військових і спроможна) робити на українській землі все, що вважатиме за потрібне. І жоден тимчасовий уряд їй тут не указ.
Щоб стало зрозуміліше, вдамося до одного порівняння. Комусь воно може видатися надто інтимним і навіть блюзнірським, але заради наочності підемо на такий ризик. Отже, уявімо собі подружжя, де чоловіка звати «Тимчасовий Уряд», а дружину — «Центральна Рада». Побралися вони нещодавно, власне у березні 1917 року, і до літа вже встигли добряче попсувати одне одному нерви.
Тож в один прекрасний момент чарівна «Центральна Рада», якій набрид підстаркуватий і мало на що спроможний «Тимчасовий Уряд», заявляє, що буде жити власним життям в окремій кімнаті чи навіть квартирі. При цьому з чоловіком поривати вона не збирається, але і слухатися його теж не буде й робитиме все, що їй самій заманеться. Наприклад, заведе собі коханця й житиме з ним, але, так би мовити, «не одділяючись» і «не розриваючи» офіційно з обридлим чоловіком.
читайте також:
Як ви думаєте, якою буде реакція чоловіка на такі заяви? Правильно — «тянуть и не пущать!». Заборонити, приструнити, покарати! Однак є проблема: у «Центральної Ради», як у царівни з казки, раптом виявляються помічники і захисники — дужі й красиві брати-військові, які нікому не дозволять скривдити любу сестру. Сил протистояти таким оборонцям у «Тимчасового Уряду» немає — він може й хотів би побити дружину й змусити її коритися, та неспроможний. Тож «Тимчасовий Уряд» сичить, тупотить ніжками, лається і шле прокльони, але змушений не карати, а вмовляти дружину чи то повернутися, чи принаймні почекати якогось законного рішення щодо майбутнього розлучення.
Власне, щось приблизно таке й відбулося в реальності. Сичання, гарчання з тупанням ніжками здійнялись неймовірні — російська демократія та лібералізм Лютневої революції миттю випарувались, щойно було порушене «українське питання». Не знайдеться, мабуть, жодного тогочасного російського періодичного видання, в якому б не надрукували щонайменше одну публікацію, присвячену «зраді» та «сепаратизму» з боку українців.
Щоб якось залагодити питання, тимчасовий уряд росії змушений був піти на переговори з Українською Центральною Радою. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація, яка мала вмовити українську сторону якщо не відмовитись від свого рішення, то принаймні якось помʼякшити чи відтермінувати його втілення в життя. З російського боку участь у переговорах початково взяли міністр іноземних справ Михаїл Терещенко та міністр пошти й телеграфу Іраклій Церетелі, до яких згодом приєднався військовий та морський міністр Алєксандр Кєрєнській. З українського боку переговори вели голова Центральної Ради Михайло Грушевський, очільник Генерального Секретаріату Володимир Винниченко й генеральний секретар військових справ Симон Петлюра.
Як бачимо, однією з трьох фігур переговорного процесу з обох боків стали голови військових відомств, що було цілком закономірним. Росіяни боялися не лише дезорганізації та розвалу російсько-німецького фронту, але і переобрання вищими органами української революційної влади повного й беззаперечного контролю над українізованими військовими частинами. Українська сторона, зі свого боку, чудово розуміла, що лише наявність вірних їй українізованих військових частин взагалі уможливила як видання Першого Універсалу, так і самі переговори, бо російський тимчасовий уряд ніколи б не став рахуватися з якимись крайовими органами, що не мали опертя на реальну військову силу.
Переговори були гострими і тривали два дні, аж доки не вдалося досягти сякого-такого компромісу: тимчасовий уряд не виступатиме проти автономії України, однак остаточно питання щодо її надання відтерміновується до проведення всеросійських установчих зборів, які мають вирішити долю майбутнього державного устрою росії в цілому й питання щодо української автономії зокрема. Якщо вдатися до запропонованого раніше порівняння, чоловік погоджувався розглянути вимогу дружини жити окремо і навіть, можливо, погодитись на це, але не зараз, а колись у майбутньому, після скликання наради всіх сусідів, які й вирішать долю подружжя.
Розрахунок тимчасового уряду був простий і зрозумілий: якщо повністю загасити пожежу непокори зараз неможливо, то слід зробити так, щоб багаття тліло контрольовано. А з часом чи то підтримка дружини з боку її братів ослабне, чи сам чоловік у качалку побігає і друзів назбирає — і тоді вже подивимось, як з тією непокірною красунею можна буде поговорити жорстко. Поки що ж домовлялися виопрацювати певні взаємоприйнятні положення, які мали оприлюднити одночасно в один і той само день Центральна Рада у вигляді Універсалу, тимчасовий уряд росії у вигляді декларації.
Однак навіть такі доволі цинічні міркування не відразу переконали частину російських шовіністів, які сприймали будь-яку поступку українцям як особисту поразку. Члени тимчасового уряду росії неоднозначно сприйняли досягнуті у Києві домовленості, і лише після бурхливих дебатів більшість міністрів все ж підтримали запропонований компромісний варіант. 16 липня згоду на розробку Центральною Радою проєкту української автономії і на визнання Генерального Секретаріату органом крайової влади в Україні телеграфували Володимирові Винниченку.
Єдиним питанням, щодо якого тимчасовий уряд не погоджувався йти на жодні поступки, була українізація війська. російські міністри виступили категорично проти того, щоб Центральна Рада здійснювала якісь особливі заходи у цьому плані:
«Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «тимчасовий уряд… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією».
Протидія українізації армії з боку тимчасового уряду була цілком зрозумілою — чоловік з нашого порівняння хотів позбавити красуню-дружину братів, готових і спроможних її захистити. Це робилося для того щоби згодом, за слушних обставин, відкликати усі погоджені раніше дозволи на втілення автономії і силою змусити беззбройних українців коритися російській владі.
* * *
Таким був загальний контекст появи Другого Універсалу Української Центральної Ради, який мав неоднозначну природу й таке саме амбівалентне сприйняття у суспільстві. Тимчасовий уряд визнавав легітимність Центральної Ради і Генерального Секретаріату, однак сприймав їх як власні регіональні (крайові) представництва. Декларувалась можливість надання Україні автономії, втім зробити це планували лише після проведення всеросійських установчих зборів. Допускалось створення українських військових частин, однак на загальних засадах у складі російської армії під єдиним централізованим російським командуванням.
Водночас слід звернути увагу на одну важливу відмінність між Першим та Другим Універсалами, яка беззаперечно стала важливим здобутком української сторони. Йдеться про трансформацію Центральної Ради зі суто українського національного представницького органу на наднаціональний орган усіх мешканців українських етнічних земель. Саме з цією метою Другий Універсал опублікували, окрім української, також польською, російською та єврейською мовами. Планувалося поповнити склад Центральної Ради представниками національних меншин.
Показовим є вже порівняння заголовків Першого і Другого Універсалів: якщо у першому документі Центральна Рада звертається «до українського народу, на Україні й поза Україною сущого», то у другому — до «громадян землі Української». Це наочно засвідчує намір українського революційного парламенту стати «єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людности нашого краю».
Про українізацію ж війська у Другому Універсалі сказано таке:
Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії.
Отже, Другий Універсал у поєднанні з декларацією тимчасового уряду реалізовував компромісне і, мабуть, чи не єдино можливе мирне рішення щодо формату тогочасних українсько-російських політичних відносин. Будь-який інший варіант, який схилявся би чи то на українську, чи то на російську користь, можна було реалізувати лише силовим шляхом. У політиці як мистецтві можливого обидві сторони зробили все прийнятне, і під цим кутом зору Другий Універсал справді став полем для компромісу. Однак, як це завжди буває за компромісних рішень, обидві сторони лишилися незадоволеними. Українці вважали, що надто мало отримали, росіяни — що забагато дали.
За таких умов подальше наростання протистояння між Україною і росією було неуникненним, що засвідчили події найближчих днів. Українські військові взяли у них активну участь.
