Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
28 червня 1917 року було сформовано Генеральний секретаріат — виконавчий орган Української Центральної Ради, «вищий революційний орган українського народу». Це стало важливим кроком на шляху інституціоналізації модерної української держави, закладаючи підмурівок для проголошення «незалежної, вільної суверенної держави українського народу».
Генеральний секретаріат став вищим виконавчим органом при українському революційному парламенті, яким була Центральна Рада. Отже, не буде жодним перебільшенням назвати його першим українським національним урядом у модерній історії України.
Формування Генерального секретаріату стало можливим завдяки попередній діяльності Центральної Ради і проведенню низки представницьких зібрань українців. Саме ці зібрання своєю позицією та ухваленими документами легітимізували Центральну Раду як вищий національний законодавчий орган, уповноважений діяти від імені й задля реалізації інтересів усієї української політичної нації. Провідну роль у цьому процесі відіграли українські військові, які рішуче підтримали Центральну Раду під час ІІ Всеукраїнського військового з’їзду.
Законодавчий орган, яким остаточно стала Центральна Рада після ухвалення І Універсалу, гостро потребував виконавчої структури, якою і став Генеральний секретаріат. Його було сформовано у складі 8 генеральних секретарств і генерального писаря. Очолив уряд Володимир Винниченко, який став одночасно головою секретаріату та генеральним секретарем внутрішніх справ.
Очільниками інших секретарств стали особи, імена яких добре відомі кожному українцеві зі шкільного курсу історії. Зокрема, генеральним секретарем військових справ став Симон Петлюра, генеральне секретарство фінансів очолив Христофор Барановський, а генеральне секретарство міжнаціональних справ — Сергій Єфремов.
Не менш важливими, особливо за тодішніх умов, були генеральні секретарства земельних справ і харчових справ, на чолі яких стали, відповідно, Борис Мартос і Микола Стасюк. Генеральним секретарем судових справ призначили Валентина Садовського, а освітнє відомство очолив Іван Стешенко. Генеральним писарем першого модерного українського уряду став Павло Христюк.
Очільники Генерального секретаріату представляли різні політичні сили соціалістичного табору, що було обумовлено загальною революційною ситуацією і масовою підтримкою саме цих політичних сил серед революційно налаштованих українців. Суспільство гостро потребувало справедливого вирішення низки соціальних питань і чекало від Центральної Ради і створеного нею уряду рішучих заходів щодо їх вирішення.
Усі відповідні повноваження щодо цього було надано ухвалою Центральної Ради про створення Генерального секретаріату від 28 червня 1917 р. У документі чітко стверджувалось, що новостворений орган має «завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної ради, які цих справ торкаються».
Першочерговою, утім, була проблема формалізації діяльності Генерального секретаріату і його подальшої легітимізації, особливо в контексті непростих взаємовідносин Української Центральної Ради і Тимчасового уряду росії. З цією метою в перші ж дні після створення український уряд розпочав переговори з російською стороною, одночасно зосередившись на розробці документа, який би чітко визначив статус, повноваження, права та обов’язки Генерального секретаріату.
Переговори і розробка документів забирали дорогоцінний час, однак були не просто вкрай необхідними кроками — це був єдино можливий демократичний шлях української революції за тих умов. А якщо врахувати інерцію досвіду дореволюційного суспільства, то не буде жодним перебільшенням твердження, що інституціоналізація модерної української держави відбувалась неймовірно стрімко й у цілому продумано та послідовно.
