Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Днями Україна вкотре перемогла агресію рф, поки що − на культурному та міжнародному фронті. Світова спільнота офіційно закрила питання із «російським супом», визнавши український борщ нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО, тобто таким, що є частиною саме української, а не російської чи чиєїсь іншої культури та історії. А руку до цієї перемоги доклав відомий український шеф-кухар Євген Клопотенко.
Євген Клопотенко − шеф-кухар, громадський активіст, який з початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну годує військових, тероборону та забезпечує роботою вимушених українських переселенців. Євген є співвласником київського ресторану «100 років тому вперед» та мережі «Інші» (Львів, Івано-Франківськ).
АрміяInform поспілкувалася з Євгеном Клопотенком про його внесок у перемогу України на міжнародному юридичному фронті, а також про допомогу армії та роботу в умовах війни.
Борщ у ЮНЕСКО – це в першу чергу юридична перемога
− Євгене, визнання борщу нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО − це колосальна робота. Як наважилися це все розпочати, та як взагалі виникла ідея?
− Ідея виникла, коли я побачив, як у Словенії в магазині продають консервований борщ і пишуть, що це російський суп. Я почав у цьому розбиратися і зрозумів, чому так відбувається. Багато вивчав цю проблематику та дійшов висновку, що ніде не було офіційно закріплено, що борщ − український. Мене це дуже обурило. Я захотів закріпити за борщем український статус та зробити його світовим культурним спадком. Наше завдання нині – щоби українська їжа інтегрувалася у світовий контекст. Щоби, до прикладу, коли в іноземців запитували, що їм відомо про Україну, вони казали не лише «Зеленський, Чорнобиль, війна», а й − «борщ». У нинішніх реаліях про Україну позитивного дуже мало, а їжа – це якраз таки про позитив. Наше завдання всіма інформаційними засобами зробити так, щоби смачна українська їжа сформувала позитивний імідж України і таким чином лишалася на віки асоціацією про Україну. Визнання борщу в ЮНЕСКО – це в першу чергу юридична перемога.
− Як почали реалізовувати задумане?
− Спочатку я відкрив ГО, зібрав команду, ми об’їхали всю Україну та зафільмували традицію варіння борщу за всіма правилами. На це пішло приблизно півтора року. Нарешті у 2020 році експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини внесла борщ до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Вже після цього Міністерство закордонних справ України переклало 700 сторінок заявки, вона пройшла усі бюрократичні процедури і потрапила на розгляд до ЮНЕСКО.
− Наскільки було відомо, засідання ЮНЕСКО стосовно борщу планувалося значно пізніше. Як сталося, що рішення ухвалене уже зараз?
− Так, планувалося, що за визнання борщу українською стравою ЮНЕСКО голосуватиме наприкінці наступного року. Але, на мій подив, усе відбулося раніше.
− Тобто визнання борщу й для вас було повною несподіванкою?
− Так. Лише за день до спеціального засідання я дізнався, що воно взагалі буде. Це відбулось вперше за всю історію ЮНЕСКО.
Українці − люди часом із різними поглядами, але всі ми їмо борщ
− Можливо, такому прискоренню справи сприяв «борщовий марафон» у Львові, до якого доєдналася світова спільнота українців та міжнародні представники?
− «Марафон єднання», який стартував у Львові, насправді мав неймовірний ефект. З нами варили борщ представники української діаспори з 13-ти країн світу. Ми в Україні, вони онлайн, але всі разом. Досить знаковим було те, що до варіння українського борщу долучилися українські дипломати та міжнародні представники, зокрема, президент Парламентської асамблеї Ради Європи Тіні Кох, народна депутатка України та голова Постійної делегації ВРУ у ПАРЄ Марія Мезенцева, Надзвичайний і Повноважний Посол Хорватії в Україні Аніца Джамич. Вони особисто нарізали та додавали інгредієнти до загальної страви. Тож вийшов український борщ єднання.
Щодо українців діаспори, то незважаючи на різні часові пояси та складність знайти в далеких екзотичних країнах традиційні українські продукти, борщ варили у Венесуелі, Люксембурзі, Німеччині, Іспанії та інших країнах світу. Кожен додавав до свого борщу досить екстравагантні екзотичні інгредієнти, такі як папайя, ананас тощо. Це було неймовірно і цікаво. Під час цього марафону нас запросили у «світове борщове турне». Ми їздили і в Польщу, і в Люксембург, і в Іспанію, Німеччину…
Я хочу, щоби всі розуміли, що серед українців є люди з різними поглядами, але всі ми їмо борщ. І насправді борщ уже нас об’єднує, і цей марафон єднання це і є, власне, марафон борщу. Я впевнений, що це також вагомий внесок у перемогу над ворогом, адже росія заявляла про «борщові утиски» та називала нашу національну страву проявом «ксенофобії, нацизму та екстремізму».
Ми ж просто об’єднали українців навколо української страви. Крім того, під час марафону ми влаштували волонтерський проєкт − збирали кошти на закупівлю повсякденних наборів сухих продуктів для українців, які наразі перебувають на територіях активних бойових дій.
− Волонтерство в Україні – особлива тема. Коли Ви почали свою діяльність?
− З початком широкомасштабного вторгнення рф в Україну я думав над тим, чим би зайнятися, аби бути корисним і нашому суспільству, і армії. Вирішив робите те, до чого маю хист, до чого лежить душа. Відкрив у Львові заклад «Інші», у якому можна замовити меню № 2 та безкоштовно поїсти. Наша команда налічує 25 кухарів. Ми забезпечуємо людей, які були вимушені залишити свої домівки через бойові дії, робочими місцями. Частина прибутку йде на закупівлю продуктів, а частина на виплату заробітної плати. Такий ось у нас вийшов соціальний проєкт. Також у Києві ресторан «100 років тому вперед» до початку червня готував для наших захисників із Сил ТрО та ЗСУ.
− «Коронною стравою» ваших закладів також є борщ?
− В цілому так. Ще дуже часто замовляють пампушки, салати, курку, десерт із шоколадом, сіллю та томатним конфітюром. Також у нас у меню є львівський сирник, але з насінням соняшника. Таке в нас меню…прикольне. Взагалі завдяки сміливим експериментам ми прагнемо створити зовсім іншу українську кухню. Традиційну, але несподівану, яка б і дивувала, і захоплювала одночасно.
