Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Віктор Волосевич, позивний «Вікстон» — інструктор з інженерної підготовки навчального табору одного з підрозділів бригади Сил територіальної оборони на Київщині.
Чоловік брав участь в обороні аеродрому у Василькові, нині разом із сином та невісткою несе службу в підрозділі Сил ТрО ЗСУ. АрміяInform дізналася у воїна про події перших тижнів після повномасштабного російського вторгнення на аеродромі у Василькові, особливості інженерної справи в підрозділах ТрО, а також про вподобання представників військової династії Волосевичів.
З перших днів повномасштабного вторгнення рф Віктор долучився до Сил ТрО ЗСУ. Вже 25 лютого разом із групою чисельністю близько 20 військових він виконував завдання з оборони військового аеродрому на Київщині. Чоловік пригадує, що в перші дні безпосередньо спілкувався з ворожими ДРГ.
— Я був одним зі старших у нашій групі, тому взяв на себе обов’язок прочесати місцеву школу. Коли зайшов у підвальне приміщення — побачив чоловіків віком 25-35 років, одягнених у спортивні костюми. Вони сказали, що ховаються від бомб. Розмова в нас не зав’язалася, до того ж підозрював, що вони можуть бути озброєними. Вийшов наверх, наказав закрити вхід, поставили охорону. Спостерігали за ними, але ближче до вечора по нас відкрили вогонь із боку цвинтаря. Тоді з’ясувалося, що людей у підвалі вже немає, — згадує Віктор.
Воїн пригадує, що в перші дні на аеродромі велися обстріли зі стрілецької зброї та здійснювалися масовані ракетні удари.
— По нас велася хаотична стрільба, думаю, що ворожі ДРГ або самі панікували, або недосвідчені були чи просто не розуміли куди рухатись. Васильків постійно піддавався ракетним обстрілам. Ми бачили, як ракети пролітали через нас, імовірно, були спрямовані в бік міста Ірпінь. Дивилися траєкторію польоту — у бік Ірпеня й Бучі ракети вилітали з Криму, до нас — із білорусі й десь з-під Сум, — говорить військовий.
«…По нас випустили 6 ракет…»
Найпотужніший ракетний обстріл Віктор пам’ятає детально, адже саме тоді ніс чергування на посту.
— О 7 ранку заступив на пост, приготував чай, гадав, що спокійно спостерігатиму, адже у противника був своєрідний графік обстрілів. Але 12 березня вони порушили його — випустили по нас 6 ракет. Коли почув перший приліт — думав, що неподалік електричка проїхала, такий свист був. Тоді вони влучили в наш головний склад боєприпасів, який здетонував, і ми ще близько кількох годин приборкували пожежу. Пощастило, що напередодні отримали команду винести максимум ракет із будівлі. Пам’ятаю, тягли їх, розкладали біля літаків, не розуміли навіщо. Якби тоді цього не зробили — залишися б узагалі без боєприпасів, — говорить Віктор.
Чоловік зауважує, що вдячний товаришам, які були поряд. Вони допомагали в усьому, приходили на пост на 10-15 хвилин раніше своєї зміни та постійно спостерігали за обстановкою.
«…Не очікував побачити сина, невістку та онука у військовому підрозділі…»
Групу військових Сил ТрО змінив інший підрозділ 15 березня. Тоді чоловік долучився до місцевого підрозділу тероборони неподалік рідного міста Українка й почав навчати інших військових інженерної справи.
— Коли повернувся в Українку, гадав, що діти виїхали, адже просив їх евакуюватися з Київщини. Уявіть моє здивування, коли я побачив сина та невістку у військовому підрозділі, ще й з онуком, — говорить чоловік.
Нині Віктор навчає військових Сил ТрО Київщини інженерної справи — помічати розтяжки, розрізняти різні види мін і вибухонебезпечних приладів. Чоловік упевнений, що інженерно-саперна підготовка — обов’язкова складова. Чоловік також виїжджає в інші підрозділи на Київщині, де проводить заняття.
Син Віктора — заступник командира одного з підрозділів, невістка Марина — розвідниця-телефоніст, а онук Лев у віці 10 років свідомо опановує військову справу.
— Мрію стати військовим медиком. Вже гарно орієнтуюся в медицині, знаю вміст аптечки та те, як правильно накладати джгут. А дідусь розповідає про вибухівки. Особливим для мене був день, коли командир батальйону подарував мені військову форму, я був дуже щасливим, — говорить Лев.
«…Розвиваю вейкбординг в Україні…»
Щодо позивного «Вікстон» — чоловік говорить, що з цим все просто, адже з ним пов’язана робота, яка є і його хобі.
— У мирному житті, між іншим, представляю громадську організацію водноспортивного клубу вейкбордингу «Вікстон», розвиваю воднолижний спорт в Україні. В Українці, до речі, створив канатну дорогу завдовжки 280 метрів, на якій можна проводити змагання з цього виду спорту, — говорить військовий.
Фото: Дмитро Юрченко
