Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Анатолію Федоровичу відносно небагато років — шістдесят вісім. Саме відносно, бо до «великої» війни він про свій вік взагалі не згадував. Здоров’я дозволяло вести повноцінне активне життя людини, яка живе в селі та годується, як то кажуть, від землі. Прокидався з першими півнями, порався по чималому господарству. Роботи вистачало до глибокої ночі. І так — день у день.
Але спокійне пенсійне буття Федоровича закінчилося в перші дні широкомасштабної навали росіян. Навіщо окупантам було бити з артилерії по селу, в якому взагалі не могло бути військових, старий не розуміє.
Снаряд буквально зніс його літню кухню, мов картонну, практично поховавши чоловіка живцем під руїнами. Він мало що про те пам’ятає. Опритомнів, коли турботливий приятель Володя з паралельної вулиці діставав його з-під каменюччя. Руки й ноги Федоровича не слухалися, були, як чужі, контужені очі реагували тільки на темряву та світло.
Найяскравішим спогадом про окупацію для пенсіонера залишився «наліт» на його садибу орків. Якраз наліт — як кримінальний термін. До виходу на пенсію пан Анатолій служив у поліції, тому й кваліфікує їхні дії професійним терміном.
Попри безліч травм і фактично немічний стан чоловіка, виповзні з росії спочатку його довго лупцювали. Випотрошили всю садибу від льоху до горищ і сараїв. Знайшли нагородний пістолет, мисливську рушницю. Знову взялися бити, а потім вимели всі харчі з полиць погребу та подалися геть. Всі інші згадки — про вибухи, розбомблені хати, втечу сусідів із Вільхівки таємними стежками, про які не могли знати росіяни.
Після звільнення перетвореної на руїни Вільхівки Анатолій Федорович став чи не єдиним господарем – мешканцем села. По ньому ходять дивом уціліли собаки та коти, свійська птиця, недоєні кози, блискавками пробігають здичавілі вівці. Куди поділася більшість голів великої худоби, ніхто не знає.
До війни в селі жило понад вісім тисяч людей. Скільки тут їх тепер, практично незрячий старий сказати не може. В гості до нього постійно заходить його друг Володя. Йому Федорович каже, що треба робити з худобою, коли треба подоїти кіз, двері чиїх частково уцілілих хат треба чимось заслонити від бродячої скотини та собак. Сам допомагає Володимиру, чим може. «Мов пан у маєтку живу, – з гіркотою мовить мені Федорович. — От тільки людей у ньому немає. Чекаю, коли повернеться хоча б хтось із хазяїв по моїй вулиці. Бо важко одному…»
Фото автора
