Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Певну ділянку лінії фронту на Луганщині захищає сім’я військовослужбовців із підрозділу однієї з мотопіхотних бригад, воїни якої виконують завдання в рамках операції Об’єднаних сил.
Голова сімейства — старший солдат Ігор, який служить воїном-протитанкістом. Його дружина Раїса в погонах сержанта керує колективом їдальні мотопіхотного батальйону.
Під девізом: «Приготуй їжу смачно і своєчасно!»
— Ми з чоловіком зустрілися в армії, — говорить сержант Раїса. — Нас поєднали боротьба із окупантами та спільні патріотичні погляди. Цікаво, що Ігор родом із Донеччини, а я є уродженкою Хмельниччини. Про нас можна сказати, що схід і захід України разом. Від попередніх шлюбів у нас четверо дітей, яких однаково любимо і турбуємося про них.
Вона додала, що в армію пішла у 2018-му і нині вже в четвертій ротації. Спочатку була рядовим кухарем. Поступово ж доросла до начальника їдальні.
— У мене чотири підлеглих і всі вони — хлопці різного віку. Від них насамперед вимагаю доброго виконання своїх обов’язків. Наш неформальний девіз: «Приготуй їжу смачно і своєчасно!», — розповіла жінка-військовослужбовець.
Товариші по службі називають її поважно «Василівна» і завжди дякують за гастрономічне різноманіття на столі.
— Якесь свято та день народження ми традиційно зустрічаємо із холодцем чи салатами на рибній основі. Саме ці страви, як на мене, готуємо найкраще за наших колег у районі ООС. Також побратими та посестри дуже дякують за український борщ, солянку і плов по-узбецьки. А ось із випічкою чи фруктами я постійно імпровізую, — каже вона.
Жахіття війни, побачені в ДАПі, забути неможливо
Водночас у 54-річного старшого солдата Ігоря послужний список більш вагомий.
— Я нащадок славного роду запорізьких козаків і завжди любив Україну. Колись відслужив строкову у прикордонних військах. Потім у 1990-х був контрактником у Національній гвардії України. До російсько-української війни працював у Маріупольській приватній охоронній агенції. Із російськими окупантами та зрадниками я почав боротися ще під час Євромайдану у складі добровольців одного із підрозділів УНА−УНСО, — пригадав воїн Об’єднаних сил.
За його словами, на його рідній Донеччині вже наприкінці 2013-го було чимало громадян Росії, які керували антимайданом і буквально нищили все українське. Приміром, погрожували фізичною розправою парафіянам Української православної церкви Київського патріархату в селі Кам’янка Тельманівського району.
— Тиск на нашу церкву відбувся у січні 2014-го і ми із товаришами відреагували на це. Можна сказати, що це стало моїм першим бойовим хрещенням. За лічені години зібралися і висунулися із Маріуполя на Північ. Протягом двох діб пройшли десь 50 кілометрів. Пересувалися здебільшого вночі, бо сепаратистів на дорогах було чимало. На підступах до селища Кам’янка знешкодили блокпост антимайданіців та захопили їхній мікроавтобус. Обвішавши трофейну автівку ворожими триколорами, доїхали до української церкви, де взяли на борт понад два десятки вірян із панотцем і швидко назад, — розповів Ігор.
За дану евакуаційну операцію Ігоря та його побратимів пізніше нагородили відзнакою Української православної церкви Київського патріархату «Орден архистратига Михаїла». Ця нагорода для нього стала найціннішою за всі інші заохочення.
Дуже болючими для Ігоря й досі залишаються спогади про його чотири відрядження до Донецького аеропорту наприкінці 2014-го — початку 2015-го років.
— Там у ДАПі я втратив чимало своїх друзів по добробату та з числа воїнів різних частин Збройних Сил України. Дещо про тамтешні події намагаюся забути, але це неможливо. Вважаю, що в терміналах ДАПу народилося нове Українське військо, яке ніколи не зламати. Також пишаюся тим, що був присутній на цій визначній подій, — зазначив армієць.
Додому війну не беруть
Пізніше підрозділ Ігоря брав участь у звільненні приморського селища Широкине. Згодом уже в лавах окремої мотопіхотної бригади чоловік побував ще в декількох ротаціях на сході України.
Так одного разу, захищаючи Трьохізбенку у вересні 2021-го, Ігор прийняв бій, але внаслідок артобстрілу противника дістав контузію. Довелося лікуватися в Харківському госпіталі. Там він зустрівся із сином Олександром, який пішов по стопах батьків і минулого року став курсантом першого курсу Харківського національного університету Повітряних Сил. Побачення з Сашком стало найкращими ліками для воїна. І скоро він знову повернувся на передову.
До речі, в цій сім’ї військовослужбовців є певне неписане правило: не брати війну додому.
— Як жінка всіляко стараюся, щоб Ігор приховав у пам’яті жахіття війни, що побачив у ДАПі та на інших ділянках лінії фронту. Тому ввечері після важкої служби здебільшого обговорюємо успіхи дітей, пригадуємо кумедні випадки зі своєї служби тощо. Також у вільний час полюбляю вишивати бісером, а чоловік захоплюється книжками з історії України та Запорізького козацтва, — повідомила сержант Раїса.
— Ми із дружиною дуже пишаємося нашою патріотичною сім’єю та дітьми зокрема. Так, один із нащадків доріс до майора-прикордонника, інший син — відслужив три роки у хмельницькому полку спецпризначення. Донька виховує дітей в дитсадку, а наймолодший представник нашої сім’ї поки ще курсант-авіатор. Тож нам на зміну прийдуть гідні захисники та захисниці України, — зауважив насамкінець старший солдат Ігор.
Фото автора
