Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Державним Гімном України є пісня «Ще не вмерла України і слава, і воля» на слова Павла Чубинського і музику Михайла Вербицького. Офіційно його музична редакція ухвалена Верховною Радою України 15 січня 1992 року.
А 6 березня 2003-го парламент ухвалив Закон України «Про Державний Гімн України». Народні обранці, зваживши на пропозицію тодішнього Президента України Леоніда Кучми, слова Чубинського «Ще не вмерла Україна» замінили на «Ще не вмерла України і слава, і воля». Нововведення підтримали 334 народні депутати (проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування). Не брали участі в голосуванні фракції «Соцпартії» і «Компартії».
Довідково. Гімн у перекладі з грецької мови означає святкова пісня і є одним із символів будь-якої держави, ідентифікуючи її на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях.
Витоки його створення сягають у 1862 рік, коли на одній з вечірок у Павла Чубинського – етнографа, фольклориста і поета – сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню. Чубинському вона дуже сподобалася. Він раптом подався в іншу кімнату, а через пів години вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив.
Пісня вмить стала популярною в українофільських гуртках, щойно об’єднаних у Громаду. Тож незабаром, 20 жовтня 1862-го, шеф жандармів князь Долгоруков розпорядився вислати Чубинського в Архангельську губернію «за шкідливий вплив на простолюдинів». Але навіть попри це у листопадовому номері львівського журналу «Мета» вірш опубліковано.
Отримавши поширення на Західній Україні, він не пройшов повз уваги релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький) – знаний композитор свого часу, написав музику до нього.
Перше публічне виконання відбулось 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. Починаючи з середини 1860-их пісня «Ще не вмерла Україна» стала поширюватись спочатку на західноукраїнських землях, а згодом і на Наддніпрянщині й у місцях компактного проживання українців – у Канаді та США.
Новий імпульс гімну і широке його вживання було за часів УНР і ЗУНР. Слова і музика пісні почали з’являтися у багатьох виданнях: у Львові, Києві, Відні, Берліні – українською мовою та в перекладі англійською, німецькою й іншими мовами. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри. А 15 березня 1939-го пісня отримала статус офіційного гімну Карпатської України, яка проіснувала недовго. У Наддніпрянській Україні її забороняло російське самодержавство, запроторивши Павла Чубинського до Архангельщини…
Її нещадно знищували і білогвардійці – затяті прихильники Російської імперії. Восени 1919-го, окупувавши Київ, денікінці спалили всі наявні примірники «Ще не вмерла Україна», випущені 1917 року. Однак такої лютої ненависті, якою палав до неї більшовицький режим, пісня не знала ніколи. Її оголосили буржуазно-націоналістичною, суворо заборонили, жорстоко переслідували, а за її виконання можна було поплатитися не лише свободою, а й життям. Головна причина заборони – текст, який не давав забути українцям, що вони українці, що не вмерла Україна, що ми козацького роду.
Наприкінці 1980-их– початку 1990-их пісня почала набирати широкого розголосу серед українців. У липні 1991-го після урочистих зборів, присвячених першій річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет України, у палаці «Україна» відбувся концерт, завершальним акордом якого стало виконання всіма присутніми у залі пісні «Ще не вмерла Україна».
