Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Часом, коли слухаєш вислови найвищих російських чиновників і впливових політиків, створюється враження, що ці люди несповна розуму або просто божевільні. І найстрашніше у цій ситуації те, що вони керують багатомільйонним народом, а держава, на чолі якої перебувають ці керманичі, має величезну армію та ядерну зброю. Ці російські лідери визначають геополітичні інтереси власної держави, формують зовнішні відносини Росії зі світом. Заяви ж кремлівських топчиновників часто звучать, як оголошення нової війни.
Зокрема заступник голови російської Держдуми Петро Толстой під час участі в одному з телешоу озвучив нові геополітичні амбіції Москви: взяття під контроль… турецького Стамбула й силове завоювання проходу до протоків у Середземне море…
І це не жарт, бо в російській спільноті останнім часом популярні рухи різних експертів-псевдоісториків, які вишукують певні факти про події давнини, коли Росія мала більш-менш якісь перемоги. Ці факти росіяни традиційно трактують як «славні перемоги» й «великі здобуття та досягнення предків». А далі формується ґрунт до розв’язання чергової війни з сусідами на кшталт «повернення Криму в рідну гавань».
Подібні загарбницькі війни для Росії вже стали національною політикою, й не дивно, що керівник найвищого рангу — заступник голови Державної думи Федеральних зборів РФ Петро Толстой відкрито заявив, що є прихильником «повернення» турецького міста Стамбул. Зрозуміло, що таке «повернення» можна здійснити лише силою.
— Ми в турецької армії з 10 разів 10 виграли. І в принципі питання протоків (зокрема Босфору) не закрите. І Константинополя не закрите. Тому не треба нас лякати турецькою армією! Азербайджанською армією. Я за те, щоб повернути Константинополь… — це заява російського топчиновника… в ефірі одного з центральних російських каналів. Вона звучить як заклик до перегляду подій середини ХІХ століття й захоплення колись підконтрольних об’єктів, міст і територій.
Контролюючи протоки, які сполучають Чорне море із Середземним, Туреччина, в якої відверто зіпсувалися стосунки з Росією, вмить може відрізати для російських кораблів і суден зручний і короткий шлях. Альтернативних проходів у Чорне море фактично не існує.
Тож про взяття Босфору і Дарданелл під контроль росіяни неодноразово замислювались. Але Туреччина має одну з найсильніших у світі армію й потужний флот, до того ж у кількох сучасних збройних конфліктах на кшталт Сирії, Лівії та Нагірного Карабаху, де інтереси Москви й Анкари перетнулися, переконливіше виглядає Туреччина.
І хоча сторони поки що не були відвертими противниками і їхню участь у цих конфліктах можна охарактеризувати як «запеклі секунданти», які раз у раз поривалися розпочати бійку, до протистоянь справа не доходила. Турки навіть у 2015 році в Сирії збили російський Су-24, який провокаційно порушив турецький повітряний простір, і потім вибачались і виплачували компенсацію.
У тій же Сирії було кілька дрібніших інцидентів між російськими й турецькими військовими, є інформація і про неофіційні сутички між «їхтамнєтами» та «експедиційним корпусом з Анкари» в Лівії. Москва була готова й дуже очікувала, що турки ось-ось втрутяться в нагірнокарабаський конфлікт, проте поки Путін і Ердоган «тримають ножі за спиною», фальшиво посміхаючись один одному, і їхні країни офіційно не в стані війни. Чи надовго?
У Росії й Туреччини дуже складна історія стосунків. Вона почалась з XVI століття і за понад 500 років історики нарахували між ними аж 12 воєн. Розповідаючи про 10, в яких усі 10 росіяни «виграли», заступник голови Держдуми Толстой, як це притаманно росіянам, приховав, що більшість із цих перемог — відносні, і кожна зі сторін у тому конфлікті себе вважала переможцем, бо досягала певних позитивних результатів.
Крім того, Толстой не розповів і про дві нищівні поразки. Зокрема Прутський похід Петра І 1710–1713 років, коли 200-тисячне російське військо потрапило в оточення і Росії довелося віддавати весь південь імперії, руйнуючи фортеці, а також Кримська війна 1853–1855 років, коли Росія втратила Чорноморський флот, території по Дунаю й Південну Бессарабію.
Варто згадати й Першу світову війну, події на Кавказі, коли росіяни спочатку захопили східні райони Туреччини. Далі у Стамбулі мав висадитись великий десант, але цього не сталося через російську революцію. Цей десант мав не тільки поставити Туреччину остаточно на коліна, а й привести до перемоги над Центральними державами у Першій світовій. Але завдяки революції армія Росії просто розбіглася, а турки забрали величезні території й опинилися навіть у Баку. Це була найганебніша поразка Москви у війні з одвічними противниками.
Але інколи війни між Росією та Туреччиною змінювалися воєнними союзами, в ході яких, зокрема, росіяни воювали разом з турками проти французів. А одного разу в 1833 році навіть допомогли віковим ворогам у війні проти єгиптян, висадивши на прохання султана під Стамбулом цілу армію, яка й урятувала Туреччину. Саме тоді росіяни заодно ще й встановили на пів року контроль над Босфором і Дарданеллами.
Саме ці події, напевно, мав на увазі заступник голови Держдуми Толстой, роблячи заяву «Константинополь — наш і Босфор — наш». Так, Росія свого часу захоплювала не лише Стамбул (Константинополь), а й великі території південного Чорномор’я і Закавказзя. Толстой може додати, що і «Трабзон — наш, Ерзурум — наш, Сарикамиш і Карс — наш».
Подібні заяви лише вчергове підкреслюють загарбницьку зовнішню політику Росії, але проти Туреччини вона поводиться нерішуче, навіть дещо боязливо. Випадок зі збитим турками Су-24 це підтвердив. У Москві дуже й дуже не хотіли розпочинати «розбірки» з Анкарою й полегшено зітхнули, коли Ердоган хоч і неохоче та все ж вибачився.
Росія в кожному сучасному конфлікті, коли доводиться перетинатися інтересами з Туреччиною, нагадує зацькованого побитого собаку, який «підібгав хвоста й мовчки задкує якнайдалі», а вже звідти з безпечної відстані починає знову гавкати: «Босфор — наш!» «Стамбул — наш!»…
