Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Лейтенант Максим Сенкевич був командиром взводу й служив в окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Шість років тому, 10 листопада 2014-го, він героїчно загинув у бою в районі села Березове на Донеччині.
Ввечері того дня поблизу нашого опорного пункту виявили диверсійно-розвідувальну групу противника. Вони підірвалися на мінній розтяжці. Українські захисники вийшли на перехоплення. У цей час бойовики отримали підкріплення в живій силі з кулеметами та гранатометами. Події розвивалися миттєво. Наші військові вступили в ближній бій і розбили ворога, виявивши справжню мужність і героїзм. У зіткненні противник зазнав значних втрат, але й з нашого боку троє військовослужбовців зазнали поранень, а троє – загинули. Одним з тих, хто віддав життя в тому бою, був Максим Сенкевич.
Про короткий, але світлий життєвий шлях Максима Сенкевича, його ставлення до захисту України, патріотизм, чоловічий та військовий подвиг розповіли столичні волонтери під час презентації фотопроєкту «Як би не війна», що відбувся в Дніпрі.
– Максим народився 20 лютого 1989 року в невеличкому селі Лиса Гора, що на Миколаївщині, – повідомили організатори виставки. – Хлопець добре навчався, захоплювався боксом, історією козацтва. Після школи захотів стати вчителем і вступив до Миколаївського національного університету імені Сухомлинського. Закінчив військову кафедру. Але його мріям не судилося справдитися. У 2014-му в Україну прийшла війна, і він – офіцер запасу – не міг всидіти вдома. Максим свідомо вирішив захищати свою країну. Чоловік добровільно прибув до Очаківського військкомату, а згодом прийняв командування взводом в окремій механізованій бригаді. Потім була передова…
За спогадами бойових побратимів, попри свій вік, молодий офіцер виявив чоловічі та командирські якості. Ще в пункті постійної дислокації був прикладом для підлеглих – вставав зранку, займався бігом, підтягувався. Нікого не примушував, але спромігся згуртувати підлеглих навколо себе, тож невдовзі багато хто з них займався спортом разом із командиром. У район проведення АТО підрозділ прибув згуртованим військовим колективом.
Про те, що Максим на передовій, його рідні не знали. Напевно, він не хотів їх турбувати, от і не казав. Відомо, що молодий офіцер збирався про це розповісти тоді, коли приїде на ротацію. Він хотів жити, бути люблячим сином, турботливим батьком, будувати кар’єру. Але встиг стати справжнім воїном та віддати життя за Україну. Йому було лише 25…
За мужність та героїзм Максима Олеговича Сенкевича нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а на фасаді його рідного університету встановлено меморіальну дошку.
Вічна слава та пам’ять Герою!
