Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Весняні квіти, пухнасті ведмедики, листівки… такі маленькі, але символічні дрібнички чоловічої турботи до свята весни давно вже стали звичними для більшості українок. Однак що робити, коли чоловіки не можуть просто взяти і будь-якої миті вискочити до квіткового магазину та замовити необхідні атрибути?
Молодший сержант Олена Токар на власному досвіді переконалася, що винахідливі військові знаходять можливість привітати своїх колег прекрасної статі завжди і за будь-яких обставин.
Уже другий рік поспіль жінка святкує День весни і жіноцтва в колі військовиків. Торік – на ППД бригади, до якої прийшла служити санінструктором, цього року – на околицях обстріляної напередодні Мар’їнки. Каже, де б не була, без приємних сюрпризів на свята не залишалася жодного разу. Жінка натхненно розповідає про концерт, який разом з іншими дівчатами підрозділу відвідала днями, та ніжні квіти, які хлопці примудряються знаходити просто на позиції.
Весела, витончена, з охайним білявим волоссям та красивим макіяжем Олена зовсім не схожа на ту, що вже понад пів року на передовій.
Але попри тендітну зовнішність, жінка має сильний характер та «сталеві м’язи». Уже другий рік поспіль посідає перші місця на військових змаганнях з армреслінгу. А ще має двох майже дорослих красунь-доньок, яких виховала та підняла на ноги з чотиримісячного віку самотужки. Як змогла впоратися, запитую.
– Фізично не важко, бо я та людина, яка вижила в селі. А психологічно… мушу бути сильною, адже без цього нічого б не досягла, – каже Олена.
До служби у війську жінка багато років працювала медиком у маленькому селищі на Одещині. Коли її посаду скоротили, думала податися на заробітки за кордон.
– Але найкраще, що мені там світило – бути доглядальницею чи сиділкою біля стареньких. Мені ж хотілося реалізувати свій досвід і знання в медицині. Рішення піти до армії прийшло якось раптово. Нині життя без неї не уявляю, – зазначає військова.
Те, що своєю справою Олена живе і пишається, відчувається навіть більше не зі слів, а з її вчинків. У перші ж дні служби на передовій, а служить тут вона з вересня минулого року, сама вимурувала велику грубу, облаштувала побут та додала своїй кімнатці затишку та краси.
– Дуже тішуся своєю грубкою. Мурувала її просто під час чергувань. Іноді навіть вночі. По 4 години в день. Добре, що хлопці не додавали роботи. Та і тепер не додають. Вони справжні професіонали – завжди обходимося без поранень, – розповідає Олена.
Однак, попри професіоналізм і фарт своїх побратимів, завдяки яким поранених тут рятувати жінці не доводиться, під час кожного обстрілу Олена не спить, виходить на позицію, щоб у разі потреби надати допомогу пораненим. Каже, хвилюється, адже з попередньої ротації добре пам’ятає, що таке рани, шини, катетори, транспортування до госпіталю…та й хлопці за цей час стали їй рідними.
– Дуже пишаюся нашими лікарями, котрі не лише вміють рятувати бійців, а й можуть передавати свої знання та вміння. Навіть елементарно – як завернути повіку, щоб вийняти з ока невидиму смітинку. Два роки тому навчив лікар-офтальмолог, коли возила пораненого в шпиталь. Тож коли нещодавно до мене прийшов старшина, який вже кілька днів страждав від того, що йому в око щось потрапило після обстрілу, і увесь цей час ні вимити, ні вийняти ту смітинку не міг, я допомогла йому за секунду. Він сказав, що це просто містика якась, – усміхається Олена.
Жінка завжди готова прийти на допомогу своїм побратимам – і ліками, і просто порадою. Що ж до того, про що сама мріє на передовій, твердо каже – підняти на ноги дітей, які з самого малку мусять бути сильними і самостійними, як мама.
– Хочу дівчаткам кращої і легшої долі, ніж моя. Тому докладаю всіх зусиль, аби вони мали достаток та жили у мирній країні, – каже Олена.
А ще одна з її мрій – перевезти додому свого смугастого бойового собаку Мажора, якого подарував командир.
– Мажор завжди був справжнім улюбленцем нашого подрозділу, породистий, статний. Та якось він так захворів, що практично помирав. Врятувати його для мене була справою честі. Колола йому людські ліки, підбирала дози, спостерігала за ним цілодобово. Просто вирвала його з обіймів смерті. І коли Мажор одужав, командир подарував його мені.
Нині Мажор з Оленою найкращі друзі. У кімнаті господині він має своє власне крісло, мов відповідаючи своєму імені – є справжнім мажором серед батальйонних песиків. Та завжди піднімає настрій своїй господині, а вона – йому.
