Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Олександр Пікалов: «Ми хотіли показати політикам, чому люди мріють взяти і перестріляти всю Верховну Раду»

6 Листопада 2019
Олександр Пікалов: «Ми хотіли показати політикам, чому люди мріють взяти і перестріляти всю Верховну Раду»

Актор, сценарист студії «Квартал 95», відомий пародіями на президента-втікача Януковича та роллю міністра оборони у серіалі «Слуга народу», а також художній керівник новоствореного «Жіночого кварталу» — Олександр Пікалов, одного ранку прокинувся кумом президента України та, порушуючи всі роками усталені традиції кумівства при владі, навідріз відмовляється йти в політику…

Як це, бути «родичем» гаранта, і які привілеї від такого статусу, а також про «Квартал», дружбу, кар’єру, поїздки на Донбас, товаришів спецпризначенців, концерти у військових частинах, ліки для шпиталів і автівки на передову. Про все те, що робив і робить для української перемоги — без піару, без розголосу, щиро і по-справжньому — Олександр Пікалов розповів ексклюзивно для АрміяInform.

У той момент, коли Зеленський записав звернення до українців, ми зрозуміли: все зміниться

— Олександре, зараз у вашій команді новий етап, великі зміни — очільник проєкту і до того ж один із головних акторів, залишив концертну діяльність й подався в політику. Скажіть, як живе «Квартал» без Зеленського?

— Що казати… Пішовши вирішувати справи державного масштабу, Володимир Олександрович підкинув нам чимало справ і турбот (усміхається). Жартую, звісно. Але якщо відверто — стало складніше, бо всі ті обов’язки, які раніше брав на себе Володимир, лягли на наші плечі, на когось більше, на когось менше. Але ми даємо собі раду. Так склалося, що в нашому колективі завжди присутній гумор, завдяки якому можемо пережити навіть найважчі часи.

— Пам’ятаю, що про рішення піти на вибори Володимир повідомив українців у відеозверненні. Його записали просто за кулісами під час гастрольного туру Україною. Скажіть, як команда сприйняла цю звістку? Ви раніше дізналася про його плани?

— Чесно скажу, що його рішення піти на вибори — велика несподіванка не лише для українців, а й для нас. Плітки ходили, але ми завжди жартували на цю тему і не сприймали її всерйоз, бо й сам Володимир до останнього карти не розкривав. У той момент, коли в Черкасах він записав звернення, ми зрозуміли: все змінюється.

Жарти жартами, а ми побачили шалену підтримку, зрозуміли, що українці вірять у нього, в зміни, на які так давно чекають. Нині людина, яка ніколи не займалася політикою і стала президентом — це вже зміни. Ясна річ, йому непросто. Але я вірю, що він не може підвести. Тому я хочу побажати нашому президентові сил, витримки і навіть політичної жорсткості, щоб мрії українців втілилися.

Матюки, які «гнув» Голобородько — це був внутрішній стан кожного

— Дехто вважає, що така підтримка значно пов’язана з публічністю Володимира Зеленського та, зокрема, виконанням ролі президента Голобородька у фільмі «Слуга народу».

 Коли зараз хтось каже, що фільм, а потім і серіал «Слуга народу» — це передвиборча кампанія Володимира Зеленського, мені смішно, бо це повна нісенітниця. Адже починалося все це як екранізація спілкування людей на кухні. Ми хотіли показати політикам, про що спілкується простий народ, які теми обсмоктують удома, що їм не подобається і чому мріють, як в одному з епізодів фільму, просто взяти і «перестріляти всю Верховну Раду». Ми хотіли показати, наскільки людям остогидло все, що відбувалося на верхівці. І ті матюки, які Голобородько гнув — це був внутрішній стан кожного. Переконаний: коли президентом став той, хто сам відчував оте невдоволення владою і ситуацією в країні, зміни таки мають відбутися. Вся країна чекає. І я теж.

— Ви як автор-сценарист більшості проєктів «Кварталу» брали участь у написанні сценарію до фільму?

— Я здебільшого проробляв свою роль — міністра оборони. Мені в цьому плані пощастило. Мій вітчим був командиром частини. Тому, завдяки спілкуванню з ним, я знав, що таке військовий гумор. І загалом прототипом цього героя став товариш, який має високу військову посаду, дуже сильний, відповідальний, принциповий і ніколи не бере хабарів.

Я спостерігав трансформацію його образу. Помічав, що раніше він поза службою ніколи не носив форму, соромився, казав, що військові — не на часі. Бо крутий до війни був хто? Бізнесмен, банкір… Було шкода, що таке у нас відбувається, бо я надзвичайно поважаю людей у однострої… Чітко пам’ятаю момент, коли суспільство зрозуміло вагу і цінність власного війська. Якраз почалася агресія РФ на Сході. Пригадую, їде колона ненових військових вантажівок, позаду обшарпаний «бобік», а всі навколо сигналять на знак поваги і вдячності… Тоді відчув гордість за наших людей. Відчув, що вони все зрозуміли і переосмислили… І подумав: слід подбати про кращий транспорт для захисників.

— У суспільстві склалася позиція, коли за кожне непопулярне рішення президента критикують або ж звинувачують «Квартал». А якщо ви перегинаєте з жартами — то «на горіхи» дістається президентові. Чи радиться президент з «квартальцями» щодо якихось політичних питань?

— Одразу скажу, що в уряді від «Кварталу» півтори людини. Є Зе-команда — команда президента, там є фахівці, які вирішують важливі державні питання, ми ж залишилися на тій позиції, на якій були раніше — акторами, сценаристами… Ми не приймаємо політичних рішень. Тобто в нас мухи — окремо, котлети — окремо. Чи радиться?.. Чим ми можемо йому допомогти? Хіба що тим, щоб у «Кварталі» було все добре. Це від нас — найбільша допомога.

Особисто я після інавгурації Володимира бачу здебільшого по телевізору. Навіть просто подзвонити йому зараз не беруся. Хіба що можу написати смс, щоб підтримати його.

Маю дещо «праві» погляди і гарячу голову, тому міг би наламати дров

— За сюжетом «Слуги народу» президент — дуже скромна людина, простий вчитель історії… Як на вашу думку, Володимир так само стійкий до спокуси владою та грошима?

— За сюжетом життя, він скромна людина, порівняно з діячами, які перебували на цій посаді. Так, він достатньо заможний чоловік, але заможний не один день, тому не має гострої потреби в грошах. І я чітко знаю, що свою честь і гідність поважає набагато більше, ніж гроші. Тому репутація порядної людини, напрацьована роками, для нього набагато важливіша, аніж якісь там кошти, які можна було б привласнити, з огляду на таку посаду. Тому я за нього спокійний.

— Чи довго Володимир вживався у роль?

— Ні, йому завжди подобалося керувати і вести за собою людей, ще з дитинства. Тому, коли Володимир виявив бажання стати президентом, у мене не було сумніву, що він ним стане (сміється).

Мене записали до книги рекордів Гіннеса, як найбіднішого кума президента

— Щодо вашої ролі у фільмі «Слуга народу». Якщо Зеленський став президентом, чому ви не стали міністром оборони?

— До себе я ставлюся дуже прискіпливо і розумію, що у цій сфері є насправді фахові люди, які мають займати такі важливі посади. Збройні сили — це не жарти, особливо у воєнний час. Це надзвичайно складно: стратегія, дипломатія… Маю більше «праві» погляди, гарячу голову, тому міг би наламати дров. Я фахівець у гуморі, акторстві, тут почуваюся як риба у воді й не хочу її змінювати.

— Ви — кум президента. Що змінилося у вашому житті після його інавгурації?

— У нас з’явився новий жарт із цього приводу: мене записали до книги рекордів Гіннеса. Як кого? Як найбіднішого кума президента за всі часи президентства й кумівства (сміється).

Ні, насправді моє життя майже не змінилося. Хіба що дружина почала більше працювати — вона у нас очолює фінансову частину, зараз додалося багато питань, які зазвичай вирішував Володимир Олександрович. Тому на роботі практично не бачимося. Як на мене, це теж добре — встигаємо скучити одне за одним.

Досі пам’ятаю, як за нами гналися чотири «Жигулі» міцних хлопців з «калашами»…

— Ви з Володимиром дружите зі школи, навіть на весіллі були у нього свідком. Чи такий він принциповий і рішучий у житті, яким ми його бачимо у фільмі?

— Так. Мало хто знає, але з Володимиром Олександровичем ми навчалися в одній школі й товаришували з дитинства — він був у 7-му класі, а я в 9-му, коли заприятелювали. І весь цей час я завжди відчував, що Володимир народився під якоюсь зіркою. Поясню чому: в які б складні ситуації ми не потрапляли, завжди вдавалося вибратися саме завдяки йому. Ще й з мінімальними втратами. Коли починали свій творчий шлях, а було це у буремні 2000-ні, чого тільки з нами не траплялося під час гастролей. Нас не раз могли і підстрелити, і підрізати… Якось було, приїздимо на концерт і дізнаємося, що люди продали «липові» квитки, забрали гроші й втекли. Досі пам’ятаю, це був Північний Кавказ, місто Черкеськ — за нами гналися чотири «Жигулі» міцних хлопців із «калашами»…

Одного разу ледь не загинули, коли під Елістою, дорогою з Астрахані, просто посеред снігової пустелі в нашому автобусі замерзло пальне. Автобус зупинився за десятки кілометрів від найближчого населеного пункту. Уявіть собі: зима, ніч, температура мінус 38 градусів, а ми — у концертних костюмах. Урятувала дружба і той же гумор. Володимир завжди умів нас зібрати, підбадьорити, налаштувати… Тому я вірю, що він — під зіркою, і щиро бажаю, щоб усі українці теж повірили в ту його зірку. Якщо він став до справи — допомагали, тоді у всіх все буде гаразд. Ну не може його покинути удача. Не зараз (усміхається).

У нас практично кожного можна назвати кумом

— Учасники «Кварталу» завжди — команда друзів? Чи за лаштунками буває різне?

—У нас практично кожного можна називати кумом. Але ми — це лише верхівка айсберга. Маємо дуже багато і технічного складу.

Адже у нас як? Там — кіно, там — доміно, там — бухгалтерія, багато нових проєктів різних. Колись прийшов на корпоратив й кажу: шапку не зніматиму, бо ще вкрадуть — я ж половини не знаю. «Квартал» — це синтез різних людей. Хто звідки — Кропивницький, Луганськ, є білоруси. Коли почалася війна, ми забрали хлопців із Донбасу.

— А як збирався колектив «Кварталу»? Мені відомо, що саме ви запросили Зеленського до команди КВК — бо були вже художнім керівником студентського театру естрадних мініатюр «Беспризорник». «Квартал» — це ваш проєкт?

— Я був вже на другому курсі інституту. Якось блукав містом і випадково потрапив на виставу театру. Сподобалося. Залишився. Бо ж як можна було виділитися у Кривому Розі? Або грати у футбол, або бути бандитом. Я обрав третій шлях — став гумористом. Володимир тоді ще навчався у школі, й оскільки ми товаришували, я запросив його і Дениса в команду. Юзик і Юрій Крапов були учасниками іншого СТЕМу, ми об’єдналися, щоб грати в КВК. Тоді ми були молоді й шалені. Після успіху в КВК (ми ж як команда багато від’їздили, півфінал відіграли), подалися підкорювати Київ. На позичені гроші… (сміється). Ніхто не гарантував нам успіху, але головне — ми вірили. Ми мали шикарний матеріал, люди нас уже знали. Тому всі ті гроші відбили на першому ж концерті, навіть невеличкий прибуток отримали.

— У той час інші команди теж намагалися створити свої проєкти. Але лише вам вдається й донині триматися на плаву. КВК змінила «Ліга сміху», з’явився «Жіночий квартал»… Як вдається так мобільно реагувати на зміни в суспільстві?

— У нас завжди планів — море. Наприклад, наразі інтернет стрімко посуває телебачення. Молодь більше полюбляє дивитися блогерів. Із ними складно конкурувати. Справа в тому, що проєкт, який знімають для ТБ — це колосальні зусилля, великі кошти, сцена, цілі команди, залучених до процесу. А блогер — одна людина. Купив селфіпалку, телефон, став навпроти цегляної стіни, відзняв матеріал і кинув у ефір. Тому треба активно працювати над тим, щоб залишатися в тренді.

Проте чи витіснить інтернет телебачення? Думаю, ні. У нас же залишився театр, хоча з’явилося кіно. Якщо гарний продукт — його дивитимуться. Блоги — це інформаційний фаст-фуд: швидко зняв — швидко подивився і забув. Але я переконаний: поняття якісного ТБ-контенту як поняття «ресторану» — буде завжди.

Завжди казав, що колись жінки мене в могилу зведуть…

— Щодо «Жіночого кварталу». Саме ви є його художнім керівником. А Перша леді — Олена Зеленська — одна з авторів. Чи продовжує вона працювати з вами?

— Спершу Олена розривалася між творчістю і обов’язками, які передбачають її новий статус. Ми радилися, як же вчинити. Я сказав Олені, що зараз їй випала унікальна можливість зробити щось хороше для українців. Щось таке, що не вдалося всім іншим Леді. Вона вирішила спробувати. Бачу, вже занурюється в цю місію з головою: спілкується з молоддю, шукає способи покращити освіту, бо у неї самої діти, допомогти інвалідам, сиротам, людям, які переїхали з окупованих територій. Тобто вона почала…. Мені приємно бачити, як Володимир і Олена стараються. Радію, коли у них виходить.

— Наразі у вашому проєкті 14 талановитих красунь. Як працюється з дівчатами?

— Завжди казав, що колись жінки мене в могилу зведуть. Наразі все підтверджується. І це вони ще не почали заміж виходити (сміється). Це такий тераріум, що вам не передати. Як кажуть, немає нічого токсичнішого, аніж дружній жіночий колектив… (сміється). Насправді, ми обрали дуже талановитих і відданих своїй справі дівчат. І з «лютим жіночим колективом», як я їх називаю, маємо в планах ближчим часом заїхати з концертом на передову. Може вдасться повторити наш тур із «Кварталом».

— Коли обміняли наших полонених моряків, одними з перших артистів, хто їх відвідав у госпіталі, були саме ви з дівчатами. Виступали просто на вулиці. Знаю, шпиталь для вас — тема не нова…

— Намагаюся бути в курсі подій у військовому госпіталі. Коли не маю змоги їздити на передову — провідую хлопців там. Іноді спілкуюся з лікарями, зокрема з хірургами, що потрібно для наших захисників.

Виступи в шпиталях дуже важливі, хоча завжди найважчі. Так склалося, що вперше у госпіталь я потрапив після Іловайська влітку 2014-го. Після виступу лікарі попросили зайти до хлопців у реанімацію хоч привітатися, бо ж чують, що ми тут, а прийти не можуть. Ми з Юзиком і Степаном пішли… Видовище не для слабких. Там був боєць, весь обгорілий, з численними осколковими пораненнями. Я глянув — зовсім хлопчина. Мимоволі подумалося: мені 42 роки, його батьки, мабуть, на два-три роки старші за мене… Попри свій стан і біль, він мене впізнав. Я дав йому свій ніж і сказав: «Видужаєш, щоб віддав». Минуло два роки. Ми з командою прийшли на футбол. Чую, хтось мене торкає за плече. Повертаюся — хлопчина з реанімації. Зі слідами поранення, але живий. Питає: «Пізнаєш?» Я цікавлюся: «Де ніж?» Він показує мені, подякував. А я кажу: «Дарую! Молодець, що викараскався!» Тоді переконався: наші бійці — справжні герої, а лікарі у шпиталях — чарівники.

«Елвіс», «Додж»… Усім автівкам, які я передавав на фронт, хлопці дали імена

— Практично з перших днів війни ви почали купувати і переганяти на фронт автівки-аутлендери, швидкі допомоги. Знаю, хлопці навіть імена кожній давали.

— Ми з колективом допомагати армії почали з перших днів війни і усім «Кварталом», і кожен поодинці. Але одразу вирішили, що це буде не публічно, бо працювати на допомогу армії — це обов’язок кожного українця. У мене за п’ять років війни з’явилося дуже багато друзів серед бійців і волонтерів.

Так, порівняно з 2014 роком, нині армія забезпечена, я це бачу. Є обмундирування, добре харчування. Сало хлопцям везти вже не треба. Але техніка, автомобілі… Вони ламаються. Хлопці мусять ганяти по бездоріжжю, як навіжені. Авто потрібно міняти. Цим я й займався. Перші машини на передову відправили, коли ще був живий Кузьма. Передали одразу дванадцять автівок. Потім дізналися, що під час їхньої передачі почався обстріл. Тоді чотири машини згоріли… А тим, що вціліли, бійці одразу дали імена. Знаю, що мої назвали: «Елвіс», «Елвіс-2», «Додж». Машина, яку передав на фронт Юзик — «Сірник». Мерседес Бориса Шефіра — «Феррі». Ми часто передавали карети швидкої допомоги, якось навіть з іменним знаком «Квартал 95»… Коли телефонують командири частин або просто бійці й дякують, це величезна честь, бо для мене вони справжні герої.

— Особливо теплі дружні стосунки у вас склалися зі спецпризначенцями. Чому саме вони?

— Якось Степанович (волонтер Юрій Тира) сказав: хлопцям зі спеціальних операцій потрібна машина. Я зібрав гроші з гонорарів і придбав авто. Вийшло, що передавати приїхав якраз на чергову річницю створення батальйону.

Саме повернувся з туру, три години відпочив і вирушив зі Степановичем на Схід. Планували заїхати ненадовго, привітати, потиснути руки і — далі. Я кажу, що нам треба їхати, бо сьогодні у Краматорську плануємо бути (а заїхали о п’ятій годині ранку). Командири попросили хоч кілька слів сказати хлопцям зі сцени, свято, все ж таки. Погодився. Виходжу, а їх — 600 чоловік. Довелося для них влаштувати концерт. Я назвав його «Один у полі воїн». Розповідав хлопцям усе, про що згадав. Добре, що я автор — уже майже 20 років разом із Валерієм Жидковим пишу номери для «Кварталу»… Але найцікавіше було тоді, коли з усіма шістьма сотнями чоловік треба було сфотографуватися (сміється).

За роки війни я побачив насправді, які у нас нереально круті хлопці воюють. Серед них є унікальні особистості — талановиті, відважні, правильні. Я кажу про всіх воїнів, не лише про спецназ. Користуючись нагодою, хочу передати їм привіт, особливо моєму товаришу — генералу Сергію Григоровичу Кривоносу. Він неймовірно цікава людина, в нас дуже гарні стосунки. На жаль, тепер бачитися виходить не так часто.

Якось мені подзвонили хлопці з передової: «Знаєш, де той джип, який ти передав? На полюванні у Кривому Розі»

— Стосовно непублічності у вашій допомозі армії. Саме через брак інформації дехто дозволяє закидати на вашу адресу звинувачення у бездіяльності…

— Ми не мали потреби, щоб скрізь розповідали і писали, які ми молодці. Якщо комусь допомогли — добре. Це — головне. Звісно, прикро, коли ті, хто справді щось робить для країни й не виставляє ці справи напоказ, зазнає звинувачень. А хтось зварив каструлю пельменів чи придбав 10 камуфляжів, але при тому зробив сотні фотографій і пропіарився — виглядає великим благодійником в очах суспільства…

Насправді за роки війни я віддав і досі віддаю усі свої фінансові заощадження, гонорари від концертів. У мене в «ничці» залишилось 200-300 доларів… І прикро, коли хлопці дзвонять, а я не завжди можу допомогти одразу. Доводиться звертатись до колег чи волонтерів. А це час. Ось, наприклад, зараз мій товариш на війні зазнав уже п’ятого поранення. І перебуває у шпиталі, потребує невідкладної допомоги. Якщо ті рази, коли він був поранений, мало не на третій день після операції втікав з госпіталю, то цього разу, бачу, затримається надовго. Йому треба великі кошти на лікування і реабілітацію, яких його родина не має. Розумію, що ця місія і їхня надія покладені на мене… Та й зима, знаєте, не за горами. Треба хлопцям допомогти утеплитися. Бо якщо на папері нині вже проблем із постачанням військ немає — задовольняються практично всі заявки фронту, то в реалії — поки вони пройдуть усі бюрократичні кола, може минути багато часу. А зима приходить не тоді, коли всі папери підписані…

Але сподіваюся на нашого Верховного Головнокомандувача. Він особисто також передавав на фронт авто, тому розуміє, якою важливою є допомога держави в цьому контексті.

— На жаль, є й ті, хто відверто зловживає щирістю волонтерів. Наприклад, історія з першим джипом, який ви передали на передову. Його вдалося повернути військовим?

— Це взагалі окрема історія. Мені подзвонили хлопці: «Знаєш, де той джип, який ти передав?» «І де ж?» — питаю. «На полюванні у Кривому Розі». Я обурився. Одразу ж розшукав людину, яка вивезла автівку з передової. Він намагався виправдатися: «Та я ж зберіг твоє авто…» Кажу: «Ні, повертай, це для хлопців на фронті». І таки повернув (усміхається).

 Як почалися воєнні дії на Донбасі, я одразу пішов у військкомат

— Мало кому відомо, але 2014-го ви навіть ходили до військкомату, щоб призватися до війська. Чому вам відмовили?

— Я пішов у військкомат одразу, як почалися воєнні дії на Донбасі. Для мене це було логічно, бо я активно підтримував Майдан під час Революції гідності… Але мені сказали, що поки що є кого і без мене призивати.

— Проте на Донбас того року ви таки потрапили. Пригадуєте першу поїздку на передову?

— Це було в тому ж 2014-му, коли поїхали до айдарівців. Тільки повернулися з концерту і я підсів в автобус до волонтерів, які їхали на передову. У тому поспіху забув взяти документи. Але усі блокпости проїхав. Бо коли старшого машини запитували, кого він везе, той відповідав: «Януковича». І нас пропускали… Це було дуже смішно.

Тоді зібрав усе, що більш-менш було схоже на військову форму, якісь подарунки — ножі, в мене була ексклюзивна колекція (була, бо наразі вона вже вся там), ще купу всього. Додому повернувся в тільняшці й військових штанах — все віддав хлопцям: годинники, брелки, кепку… Кепок взагалі туди вивіз — мішками. Щоразу, коли їду на передову чи просто в частину до хлопців, точно знаю — приїду без нічого. Все подарую. А коли це комусь допомагає, взагалі щасливий.

Коли я побачив, що боєць передає додому свій солдатський пайок, сказав дружині, аби доклала ковбаси, сиру…

 Наші військові — дуже гостинний народ. Чим пригощають?

— Ніколи не забуду, як пригостили кількою в томаті. В мене від неї жахлива печія, але я здогадався: треба їсти, бо коли почну комизитися, хлопці не зрозуміють. Бо ж від щирого серця (усміхається). Насправді, там усі молодці, справді дуже гостинні, голодними ми ніколи від них не виїжджаємо.

Якось у Краматорську зустрів знайомого з Кривого Рогу, який колись жив у сусідньому під’їзді. Він попросив взяти для батьків передачу. Коли я побачив, що він передає додому свій солдатський пайок, зрозумів, заради кого хлопці стоять на передовій. Сказав дружині, аби доклала ковбаси, сиру… Його батьки дуже розчулилися, що син ділиться з ними своїми харчами…

Наші воїни — це мої кумири

— Мабуть, уже давно не рахуєте скільки разів бували в гостях у військових?

— Скажу відверто, якщо хоч раз побував у наших бійців, то не поїхати туди знову — неможливо. Тому за кожної вільної хвилини, просто збирав речі й їхав. Байдуже яким транспортом і з ким. Якось шість годин навіть стояли в поїзді. Квитків не було. Вагони набиті вщерть, а о восьмій ранку в мене зйомки у Києві… Нічого не вдієш, довелося протискатися (сміється)… Зі мною з Донбасу поверталися бійці. Теж мусили стояти, хоч були втомлені — раділи, що їдемо. Жартували цілу дорогу. Весело було. Тому дорога далася легко.

— Пам’ятаю, ви казали, що саме завдяки нашим воякам відбувся найкращий у вашому житті концерт. Йдеться про виступ у Краматорському аеропорту?

— Так, 2015 року ми таємно виїхали в район АТО «Кварталом» і «врізали» три концерти підряд. Основний концерт був у Краматорському аеропорту, туди з’їхалися хлопці з різних частин. Тоді познайомилися з «кіборгами». І я гордий, що знаю їх. Дивлюся на них із захопленням. Після цього серед бійців з’явилося багато друзів. Вони усі для мене справжні кумири!

Інтерв`ю, Новини