Але правда в тому, що в ТЦК часто служать бійці, які вже пройшли пекло війни. АрміяInform спільно зі Службою зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП розповідає історії…
Сьогодні, 27 жовтня, в Україні вшановують пам’ять розстріляних в урочищі Сандармох у 1937 році представників української інтелігенції. Жертвами, що знайшли тут мученицьку смерть, були Лесь Курбас, Микола Зеров, Андрій Панів, Микола Куліш і десятки інших представників української інтелігенції 20-30-х років ХХ століття. Сандармох також став братською могилою для багатьох українських священників, офіцерів Армії УНР.
«Для петлюрівців, буржуазних націоналістів куль не шкодувати…»
Сандармох — лісове урочище на теренах Карелії площею близько 10 га. Цей ведмежий куток, як називав його Олександр Солженіцин, чекісти перетворили в один з багатьох цвинтарів для «ворогів народу», де без суду та слідства позбавили життя приблизно 10 тисяч людей.
Початком масового нищення української інтелігенції російсько-більшовицьким режимом, що окупував Україну на початку 1920-х, вважають весну 1933-го, коли заарештували Михайла Ялового й покінчив життя самогубством Микола Хвильовий. Але найчорнішими днями в житті багатьох творчих людей стали 27 жовтня — 4 листопада 1937-го: за ці 8 днів покидьки в шкірянках відправили у потойбічний світ 1 111 «антирадянських елементів». У жилах 290 з них текла українська кров. Як згадував капітан НКВС Матвєєв, головний виконавець смертних вироків, чекісти «гідно зустріли 20-ту річницю великої революції». Настільки «гідно», що, за його ж словами, «втомилися від цієї клятої роботи й навіть зброя не витримувала».
Мине майже пів століття й російський академік-гуманіст Дмитро Лихачов, який і сам «відпочивав» у Соловецькому концтаборі, назве розстріляних українців «цвітом і совістю української нації, який так зарано й злочинно погубили». То хто ж вони ці люди? Чим завинили перед компартійним режимом?
Микола Куліш. Український письменник, захоплювався режисурою та драматургією, редагував кілька видань. Першими творами, що зробили Куліша відомим, були сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, надруковані на шпальтах… учнівських рукописних журналів! У 1913-му написав свою першу п’єсу «На рибній ловлі». А ще уклав першу українську абетку для дорослих — «Первинка», в якій використав твори класиків української літератури.
За які «гріхи» потрапив до рук чекістів? Невідомо. Правда, існує припущення, що йому пригадали п’єсу «97», у якій ішлося про голод на початку 1920-х, який охопив південь України.
Лесь Курбас. Знаний український режисер, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народився у лютому 1887 року на Львівщині в акторській сім’ї. У виставах свого театру «Березіль» відтворював всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини в усіх його суперечностях.
П’єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», які ставили в театрі Леся Курбаса, не знайшли розуміння у радянських критиків і незабаром його звинуватили у «похмурості, викривленні радянської дійсності». Наприкінці грудня 1933-го Курбаса арештували, звинувативши у приналежності до Української Військової Організації. Потім відправили до Харкова, де засудили на 5 років виправно-трудових робіт.
Працював режисер на спорудженні Біломорсько-Балтійського каналу, а потім як «особливо небезпечного злочинця» його запроторили в Соловецький табір. Та цього виявилося замало й рішенням так званої трійки від 9 жовтня 1937 року його засудили до страти.
Андрій Панів. Український поет, журналіст, перекладач. Один з лідерів літературного об’єднання «Плуг». Автор підручників для початкових класів середніх шкіл. «Плуг» об’єднував пролетарсько-колгоспних письменників, але після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Плуг» ліквідовано як «шкідливий для трудових мас». На початку 1930-х Андрія звинуватили у причетності до терористичних груп, що «ставили за мету організацію замахів на керівників партії й уряду». Після 12-денних безперервних тортур Панів «зізнався» у приналежності до контрреволюційної організації. І цим самим підписав собі вирок.
Степан Рудницький. Український географ і картограф, академік. Він започаткував картографічний напрямок в українській географії, а також розробив географічні карти українською мовою. Праці Рудницького, мабуть, найкращі в усій дотеперішній українській політології, мають і нині актуальне значення для справи державних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі й місця в загальноєвропейському процесі демократичного оновлення.
Звісно, що таку людину НКВС не міг обійти «увагою»: у 1933-му Рудницького звинуватили у «приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві». І присудили 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг», на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу, у Соловецькому таборі. 9 жовтня 1937-го за постановою особливої трійки НКВС Ленінградської області засуджений до розстрілу. 3 листопада вирок виконано.
Антін Крушельницький за часів УНР очолював Міністерство освіти. З її поразкою емігрував за кордон, але влітку 1934-го повернувся до України, повіривши солодким обіцянкам радянських вождів, що «влада нікого не чіпатиме». Жив у Харкові. У постанові оперуповноваженого НКВС, який санкціонував арешт Крушельницького, сказано таке: «Крушельницький Антін Володиславович є одним з керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії й уряду». Покарання — 10 років ув’язнення у Соловецькому таборі. Та за кілька років був страчений. Подібна доля спіткала і його синів — Богдана й Остапа, котрі теж знайшли останній притулок у цьому урочищі.
Микола Зеров. Український поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, лідер неокласиків — групи українських поетів і письменників-модерністів. Крім художньої творчості, члени його групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму. Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року, давши вказівки щодо політичної оцінки неокласиків, фактично заборонив літературну та критичну діяльність Зерова. У ніч з 27 на 28 квітня 1935 року Миколу Зерова заарештовано під Москвою, на станції Пушкіне.
20 травня його доправили до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. «Доказами» її існування стали дві книги, вилучені під час обшуку: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Миколу Зерова засуджено до 10 років ув’язнення. Та 9 жовтня 1937 «справа Зерова» переглянута особливою трійкою УНКВС у Ленінградській області. Його засудили до розстрілу в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.
Протоколи не горять?..
Чекісти вміли ховати сліди своїх кривавих злочинів. Урочище Cандармох не стало винятком. Тому сліди «петлюрівців» та «українських буржуазних націоналістів» з-поміж української інтелігенції загубилися на десятиліття. Деякі історики навіть висловлювали припущення, що їх, в’язнів Соловецького й інших таборів, розташованих у тій місцині, посадили на баржу й вивезли в Біле море. Та в середині 1990-х «заговорили» архіви управління ФСБ РФ в Архангельську: там віднайшли документи, які проливали світло на цю трагедію. Зокрема розстрільні протоколи, які й допомогли встановити імена та прізвища жертв НКВС поіменно.
27 жовтня 1997-го, коли виповнилося 60 років, як чекісти почали нищити в Сандармоху людей, тут вперше вшанували пам’ять безневинних жертв. Організатор — Санкт-Петербурзький «Меморіал». До Карелії відбула q українська делегація. Серед тих, хто поїхав пом’янути українців, був і нині покійний Іван Драч. Ось що він розповів мені незадовго до смерті:
— Знаєш, коли я опинився в цьому урочищі, подумки перенісся в ті холодні осінні дні, коли чекісти розстрілювали українську інтелігенцію. Я намагався уявити, про що вони думали, розуміючи, що ось-ось скінчиться їхній земний шлях. Прощалися з життям? З рідними? Хто зна… А ще я тоді подумав: було б непогано привозити до таких місць, як Сандармох, а їх вистачає й у нас в Україні, тих, хто жахливі злочини сталінізму вважає помилками, непорозуміннями, а то й цинічно заперечує. Може, хоч би тоді прозріли…
