Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Ми багато чули або читали про напад японської армії на американську військово-морську базу Перл-Гарбор, але мало хто знає, яку роль відіграла нафта в цій сумній сторінці всесвітньої історії.
Пропоную розпочати з аналізу енергетичного балансу Японії станом на 1939 рік.
З одного боку, частка нафти у структурі постачання первинних енергоносіїв становила менше ніж 10%, але з іншого боку — майже весь обсяг споживання припадав на військовий та торговельний флот.
Водночас видобуток чорного золота становив близько 7%, а решта обсягів імпортувались зі США, Нідерландської Вест-Індії (на той момент) та інших джерел.
Важливо звернути увагу, що американська нафта у структурі імпорту Японії становила майже 80%. Враховуючи цю пряму залежність японської економіки від США, офіційний Вашингтон проводив політику «відкритих дверей» попри імперські амбіції Токіо.
Найімовірніше, на таку зовнішню політику Білого дому впливав світогляд Президента Рузвельта, який за п’ятнадцять років до цього написав доволі знакову статтю під назвою «Чи можемо ми довіряти Японії?», де розмірковував над трансформацією агресивності Токіо після Першої світової.
Насправді жодного відходу від агресивності не відбулось, адже наприкінці 30-х років минулого століття в Японії була запроваджена доктрина «Хокусю нансин».
Цей документ передбачав проведення активної оборони на північних кордонах (СРСР) та наступальні дії на південних рубежах з метою отримання доступу до нафтових родовищ в Індокитаї.
Безумовно, такі плани позначались і на енергетичній політиці Японії, наприклад, у 1934 році був ухвалений Закон про нафтову промисловість, який фактично передбачав державне регулювання галузі через встановлення квот та фіксування цін для конкретних постачальників.
Окрім цього, Токіо намагалось виштовхнути з внутрішнього ринку видобутку іноземні компанії Stanvac та Rising Sun, які займали 60% у структурі видобутку.
Такі зміни в японському законодавстві підштовхнули істеблішмент Великої Британії та США до лобіювання ембарго на постачання нафти. Утім, усі спроби упродовж шести років були марними.
На додаток, ліберальну позицію Президента Рузвельта та державного секретаря Халла не змінили навіть жорстокі японські бомбардування китайських міст, зокрема Чунцін. Напевно, у Білому домі побоювались, що ситуація в Тихому океані може змінитися.
Ситуація змінилась влітку 1940 року, коли армія гітлера окупувала Париж та було призначено французький уряд-колоборантів, який, власне, і надав дозвіл на введення японської військової місії до Індокитаю для фактичного встановлення контролю над місцевими нафтовими промислами.
У той самий період проявилась агресивна риторика Токіо, яке поставило ультиматум Великій Британії та вимагало вивести військовий контингент із Шанхаю.
Такі зміни в геополітиці спонукали президента Рузвельта підписати Закон про національну оборону від 2 липня 1940 року, який передбачав, зокрема, контроль над експортом нафти і нафтопродуктів.
Водночас дискусії навколо масштабу санкцій точились протягом липня та серпня, зокрема за повне ембарго на постачання американської нафти до Японії виступали міністр фінансів Моргентау та міністр оборони Стімсон.
Однак Державний департамент виступав за політику «м’якої сили та відкритих дверей» і це відобразилось у запровадженні доволі ліберальних обмежень, які торкнулись авіаційного бензину з октановим числом 87 та вище.
Насправді такі обмеження абсолютно не вплинули на боєздатність військово-повітряних сил Японії, адже їхні інженери вирішили закуповувати бензин з меншим октановим числом та покращувати його якість через додавання тетраетилсвинцю.
Саме тому статистика американського експорту тих часів демонструє збільшення обсягів відвантаження нафтопродуктів, попри першу хвилю так званих санкцій.
Пізніше, у серпні 1940 року, Вашингтон все ж таки вводить повне ембарго, але воно поширюється на продукцію зі сталі та заліза. Стосовно чорного золота, США вирішили ввести експортні ліцензії, тобто доволі гнучкий інструмент щодо обмеження постачання нафти.
У той самий час Японія активно готувалась до війни зі США та закуповувала резервуари для зберігання нафти.
На додаток, навчання японського флоту відбувались неподалік військово-морських баз для економії чорного золота та збереження в конфіденційності стратегічного задуму майбутньої воєнної операції, який був розпланований за концепцією «одного удару» та передбачав виведення тихоокеанського флоту США із рівноваги.
Автором цієї операції був адмірал Ямамото, який особливу увагу приділяв не лише мистецтву війни, а й опікувався питаннями енергетики.
Наприклад, японський військовий лідер спонсорував різні експерименти з отримання нафти із води та водоростей.
Такі активні пошуки недивні, тому що, за тогочасними розрахунками начальника генерального штабу Нагано, японський флот стане не боєздатним за пів року після останнього надходження американської нафти.
Загалом, відтягування рішення щодо введення повного ембарго на постачання нафти й нафтопродуктів надало японцям запас часу і ресурсу для підготовки наступальних дій.
Отже, 1 грудня 1941 року спеціальне з’єднання військово-морських сил Японії перетнуло демаркаційну лінію та взяло курс на Гавайські острови в Тихому океані.
Напад на Перл-Харбор був лише одним з елементів масштабної наступальної кампанії японської армії, яка передбачала висадку десанту в Таїланді, а також бомбардування Гонконгу, Сінгапуру, Таїланду.
Кінцевою метою цієї неспровокованої агресії Японії було заволодіння нафтопромислами Вест-Індії та встановлення панівного контролю в Тихому океані.
Втіленню такого задуму заважала американська військово-морська база в Перл-Гарборі, яка була атакована японцями у дві хвилі.
Утім, задум адмірала Ямамото мав стратегічний недолік — не були враховані нафтові резервуари армії США на острові Перл-Гарбор.
Саме ця помилка у плануванні операції дозволила зберегти майже 5 млн тонн нафти, без яких американський флот у Тихому океані дійсно був би паралізований.
Аналіз описаних вище подій наводить на два базові висновки.
Найперше — політика «м’яких санкцій» неефективна у протидії агресії. По-друге, сили підтримки й тилове забезпечення є визначальним у воєнному протистоянні.
Віримо у Збройні Сили України! Дбаймо про енергетичний фронт!
Максим Білявський, кандидат технічних наук, військовослужбовець ЗСУ
Спеціально для АрміяInform
