Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
На відміну від понад половини держав-учасниць Програми НАТО «Партнерство заради миру», які стали членами військового блоку впродовж 1999–2023 років, Україна так і не долучилась до Північноатлантичного альянсу.
Натомість практична реалізація Програми, що мала сприяти модернізації та демократизації армії, парадоксальним чином не лише допомогла збереженню ЗС України, але й призвела в окремих моментах до певного послаблення українського війська напередодні російської збройної агресії 2014 року.
У тридцяту річницю приєднання України до «Партнерства заради миру» — Рамковий документ підписали 8 лютого 1994 року — АрміяInform пропонує поміркувати про суперечливі наслідки Програми, покликаної сприяти військовим реформам та налагодженню демократичного контролю над збройними силами.
Програма НАТО «Партнерство заради миру» мала неоднозначні наслідки передусім через те, що її втілення відбувалось за умов відверто проросійської орієнтації частини українських політичних сил. Вони протидіяли діалогу Україна—НАТО, саботуючи будь-яку дієву вигідну Україні співпрацю з Північноатлантичним альянсом.
Чималої шкоди відносинам України з НАТО завдала також жорстка опозиція членству нашої держави в Північноатлантичному альянсі з боку російської федерації, яка виступала проти розширення НАТО на схід.
Найбільшу увагу при цьому росія приділяла саме Україні, блокуючи конструктивний діалог назовні й усіляко підриваючи українську державу в цілому та українські збройні сили зокрема зсередини.
Від залучення до спільних комунікацій: як розвивалося «Партнерство заради миру» України з НАТО
Попри це, впродовж 1990-х років під егідою Програми НАТО «Партнерство заради миру» українські військові брали участь у миротворчих операціях, проводили військові навчання, вдосконалювали систему військової освіти.
Вже 1995 року Україна однією з перших відправила миротворців до Боснії і Герцеговини, де вони діяли у складі багатонаціональних миротворчих Сил втілення (IFOR) та Сил стабілізації (SFOR) НАТО з підтримки миру.
З другої половини — кінця 1990-х та у 2000-і роки відбувались спільні навчання з країнами НАТО, започатковані з метою підготовки та посилення боєготовності підрозділів Сухопутних військ та Військово-Морських Сил ЗС України.
Найвідомішими з них стали регулярні військові навчання «Козацький степ» на Яворівському полігоні на Львівщині, «Сі Бриз» у Чорному морі, а також «Щит миру», «Кооператив Партнер», «Сі Трайдент», «Репід Трайдент» та інші.
«Партнерство заради миру» стало першим кроком до практичної співпраці Україна — НАТО
Також з 1997 року відповідно до мадридської «Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО» було започатковано роботу консультативного комітету Україна—НАТО. Також у межах «Партнерства заради миру» з 1998 року запрацювала робоча група України та НАТО із проведення військової реформи.
Участь українських військових у миротворчих місіях та численні військові навчання у партнерстві з НАТО мали беззаперечно позитивний вплив на ЗС України. Натомість реформи у військовій сфері, здійснювані в тому числі у межах Програми «Партнерство заради миру», мають з перспективи сучасності неоднозначні наслідки.
У 2000-ні роки йшлося насамперед про створення професійної контрактної армії, скорочення чисельності збройних сил, конверсію та ліквідацію зайвого озброєння колишнього срср. Впродовж 2005–2008 років діяла програма перепідготовки військовослужбовців до цивільних спеціальностей, реалізовувалась програма знищення в Україні хімічної зброї та надлишкових боєприпасів.
З точки зору тогочасного оптимістичного бачення майбутнього, в якому велика війна у Європі видавалась неможливою, це були цілком розумні й адекватні кроки. Однак об’єктивно вони послабили українське військо напередодні збройної агресії російської федерації проти України.
Складні 30-річні стосунки України і НАТО на прикладі «Партнерства заради миру»
Утім, набагато болючішим для ЗСУ стало згортання співпраці України з НАТО після приходу 2010 року до влади відверто проросійських сил. Державна політика наступних років нівелювала попередні здобутки і значно посилила негативні явища й тенденції в армії.
Все змінилось після Революції Гідності 2013–2014 років та початку російської збройної агресії проти України 2014 року. Відтоді співпраця України з НАТО, в тому числі за програмою «Партнерство заради миру», стала одним з ефективних інструментів практичної інтеграції до Північноатлантичного альянсу та протидії агресії рф.
Наступне поглиблення співпраці України з НАТО відбулось після широкомасштабного нападу російської федерації. 30 вересня 2022 року Україна подала заявку на вступ до НАТО у пришвидшеному порядку і впродовж 2022‒2023 років підписала спільні декларації та заяви щодо підтримки прагнення України вступити до альянсу з 25 країнами.
На цьому тлі втратила актуальність вимога виконання з боку України Плану дій щодо членства в НАТО, тож на Вільнюському саміті 11‒12 липня 2023 року її скасували. Головним підсумком Вільнюського саміту Північноатлантичного альянсу стала тверда впевненість, що Україна неодмінно стане членом НАТО.
