Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
30 років тому, 10 січня 1994 року, під час зустрічі в Брюсселі представники країн-членів Північноатлантичного альянсу ухвалили спеціальну програму НАТО «Партнерство заради миру».
Для багатьох країн вона стала першим кроком до членства у Північноатлантичному альянсі, й Україна також упевнено йде цим шляхом.
Завданнями програми «Партнерство заради миру» стали зменшення загроз безпеці у світі та підвищення стабільності на міжнародній арені, сприяння реалізації військових реформ та налагодження забезпечення демократичного контролю над збройними силами, залучення збройних сил країн-партнерів до миротворчих операцій під егідою ООН та ОБСЄ, а також зміцнення відносин між країнами-учасницями у сфері безпеки.
Головну увагу в межах її реалізації зосередили на налагодженні співпраці з країнами Східної Європи, які до розпаду СРСР належали до радянської сфери впливу, та державами, що постали на пострадянському просторі після розпаду СРСР.
Йшлося, зокрема, про розвиток військового співробітництва з НАТО, здійснення спільного планування, військової підготовки і навчань задля формування в державах-учасницях програми збройних сил, спроможних взаємодіяти з партнерами відповідно до стандартів Північноатлантичного альянсу.
До програми НАТО «Партнерство заради миру» доєдналося 27 країн, зокрема й Україна, яка підписала Рамковий документ 8 лютого 1994 року. 25 травня 1994 року наша держава представила керівництву Північноатлантичного альянсу свій Презентаційний документ, а 14 вересня 1994 на спеціальному засіданні Північноатлантичної ради офіційно схвалили першу індивідуальну програму партнерства між Україною та НАТО.
Доцент кафедри політології та національної безпеки Національного університету «Острозька академія» Тарас Жовтенко зазначає, що «це був формат, де можна було б залучити до такої безпекової співпраці країни колишнього СРСР. Програма була націлена передусім на практичну взаємодію та співпрацю», хоча її не можна вважати повноцінною альтернативою розширення Альянсу.
З часом, однак, майже половина держав-учасниць програми НАТО «Партнерство заради миру» стали членами Північноатлантичного альянсу:
- 1999 рік — Польща, Угорщина, Чехія
- 2004 рік — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія
- 2009 рік — Албанія, Хорватія
- 2017 рік — Чорногорія
- 2020 рік — Північна Македонія
- 2023 рік — Фінляндія
2022 року офіційну заявку на вступ до НАТО подала також Швеція, тож програма «Партнерство заради миру» стала для багатьох з них першим кроком на шляху до вступу до Північноатлантичного альянсу. Натомість з двома країнами, які виявили неспроможність до демократичних реформ і вдалися до відкритої зовнішньої агресії, співпрацю в межах Програми призупинили. 2014 року це сталось з російської федерацією, а 2021 року — з республікою білорусь.
Від приєднання до програми «Партнерство заради миру» Україна пройшла складний і тривалий тридцятирічний шлях взаємодії з Північноатлантичним альянсом, на який виразно вплинули внутрішні політичні процеси та агресія з боку росії. У 1990-ті — на початку 2000-х років проросійські політичні сили в Україні та російська федерація усіляко перешкоджали налагодженню плідної співпраці нашої держави з Північноатлантичним альянсом. Попри це під егідою Програми українські військові брали участь у миротворчих операціях, проводили військові навчання, вдосконалювали систему військової освіти.
2005 року, після Помаранчевої революції, Україна і НАТО розпочали інтенсифікований діалог, а 2008 року наша держава надіслала офіційний лист-заявку на План дій щодо членства (ПДЧ) у Північноатлантичному альянсі. Попри те, що тоді замість ПДЧ Україні та Грузії довелось вдовольнитись «Річною національною програмою», це був новий перспективний формат відносин з НАТО, який передбачав розвиток і поглиблення військово-політичного співробітництва та взаємодію у сфері реформування збройних сил.
Утім, невдовзі реванш проросійських сил після президентських виборів 2010 року призвів до практично повного згортання взаємодії України з Північноатлантичним альянсом. У цей час Верховна Рада України ухвалила Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», який передбачав «позаблоковий» статус України, а Віктор Янукович ліквідував міжвідомчу комісію з підготовки країни до членства в НАТО та Національний центр євроатлантичної інтеграції.
Все змінив напад росії на Україну 2014 року, після якого наша держава взяла твердий курс на інтеграцію з Північноатлантичним альянсом, закріпивши відповідні норми на законодавчому рівні. Відтоді співпраця України з НАТО за програмою «Партнерство заради миру» стала одним з ефективних інструментів протидії російській збройній агресії. 21 лютого 2019 року Верховна Рада закріпила в Конституції України зміни, які передбачають стратегічний курс України на членство в Європейському Союзі та Північноатлантичному альянсі.
Поглиблення співпраці України з НАТО відбулось після широкомасштабного вторгнення російської федерації. Як Північноатлантичний альянс, так і окремі країни-члени НАТО надали і продовжують надавати Україні різнобічну допомогу задля захисту суверенітету і територіальної цілісності нашої держави. 30 вересня 2022 року Україна подала заявку на вступ до НАТО у пришвидшеному порядку і впродовж 2022‒2023 років підписала спільні декларації та заяви щодо підтримки прагнення України вступити до альянсу з 25 країнами.
читайте також:
На цьому тлі втратила актуальність вимога виконання з боку України Плану дій щодо членства в НАТО, і на Вільнюському саміту 11‒12 липня 2023 року її скасували. Головним підсумком Вільнюського саміту Північноатлантичного альянсу стала тверда впевненість, що Україна неодмінно стане членом НАТО.
