Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
56-річного Олега Котова затримали російські військові 23 квітня 2022 року в його будинку в селищі Козача Лопань на Харківщині.
Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня чоловік помер в одній з лікарень Києва.
Австрійський журналіст Стефан Шохер записав розповідь Олега Котова про тортури в російському полоні, його історію опублікували німецьке видання Die Welt, австрійське JETZT та Luxemburger Wort з Люксембурга.
Переклад історії оприлюднила Книга катів українського народу.
Олег Котов помирає, і він це знає. Його перші дні на волі після стількох днів у полоні — це його останні дні в цьому світі. Суп, його сьогоднішній обід, він відчуває на смак лише за ароматами, що піднімаються до рота. Його дружина Світлана набирає його у шприц, вставляє в канюлю й закачує рідину через трубку, яка проходить крізь черевну стінку до шлунка: сьогодні на обід суп із базиліком. Тим часом він сидить, упершись руками в ліжко, ноги звисають через край — чоловік п’ятдесяти дев’яти років, виснажений до кісток. Надворі за вікном співають птахи, внизу, на подвір’ї біля входу до шпиталю, де він перебуває, розмовляють люди. Котов говорить короткими реченнями. З його легень доноситься хрипкий звук. Він хапає ротом повітря. Понад чотири роки він провів у російському полоні — без звинувачень, без вироку. Місяць тому його звільнили — щоб він помер.
“Це зло”, — каже Олег Котов, хрипко хапаючи повітря. І ще раз: “Це зло”. В ув’язненні він чув, як люди говорили, що в нього рак. Йому ж завжди казали, що в нього стійка пневмонія. Жодного лікування він не отримував, лише кілька уколів, про вміст яких нічого не може сказати. Коли його обміняли, він ледь тримався на ногах. На той час метастази вже поширилися по всьому тілу. Світлана Котова показує фотографії часів до великої війни: на них видно чоловіка з густим темним волоссям і рум’яним обличчям, який усміхається, щока до щоки з нею, безтурботний. Картина ніби з іншого світу, де час не мав значення. Двоє бадьорих, сповнених сил новоспечених пенсіонерів, які живуть собі на втіху й насолоджуються життям.
російська окупація була ще відносно недавньою, коли Олег Котов стояв на вулиці в селі разом зі своїми сусідами. Цей район на Харківщині на той час перебував під російською окупацією трохи більше ніж два місяці. Вони з дружиною не могли втекти через тещу, яка не могла пересуватися. І ось вони прийшли 23 квітня 2022 року: “На шикарних машинах”, — каже Олег Котов. П’ятнадцять чоловіків у формі. російські солдати. “Вони знали, що ми там живемо. Вони пішли прямо до нас. Питають: “Ти Котов?” Вони зайшли в будинок, забрали всі електронні пристрої — і його самого, пенсіонера поліції.
Вони поїхали до найближчого вокзалу, завели його в кімнату й почали ставити запитання. Спочатку все було нормально, розповідає Олег Котов. Потім вони почали розпитувати про його синів. Чим вони займаються: молодший навчається в Західній Європі, старший працює в поліції в Харкові. Місто біля кордону з росією ні тоді, ні після цього жодного разу не було під російською окупацією. Олег Котов каже: “Я ж не збирався говорити, що мій син працює в поліції, щоб вони потім могли його шантажувати”. Він сказав, що син працює різноробочим на будівництві. Але потім увійшов чоловік із паперами. У них було все: дата народження, ім’я та звання його старшого сина. “Вони знали, що я сказав неправду”.
І тоді його спустили в підвал. Олег Котов каже: “Ось тоді все й почалося — ви знаєте, що таке “зірочка”?” Він скривлюється від болю, робить паузу, потім продовжує говорити.
“Зірочка” — це ось що: ти стоїш спиною до стіни, руки й ноги широко розведені. Котов показує це сидячи, бо стояти він уже не має сил. “І тут один починає щосили бити в груди. Раз, два, три, чотири”. Чоловік мав бути кимось на кшталт боксера, каже він, — так сильно той бив. “Він завдав п’ять ударів. На шостому ударі в серце я впав”. Інші потім знову його підняли. Йому дали якусь таблетку. А потім принесли “Тапік”.
“Тапік” — це радянський польовий телефон із ручним генератором. Модифікований російськими окупаційними військами, він систематично використовується як інструмент катування електричним струмом. Це також має свою назву: “Крокодил” — через клеми, які чіпляють до сосків, геніталій, кінцівок або ануса. Котов не вдається в подробиці. Він каже лише, що йому здавалося, ніби серце всередині нього згорає.
Те, про що розповідає Олег Котов, — це життєвий досвід тисяч цивільних осіб, які після повномасштабного російського вторгнення, а також і до нього, були викрадені російськими окупаційними військами — без звинувачень і, відповідно, без вироку, лише через свавілля. Немає ні правової допомоги, ні зв’язку з родичами. Скільки їх насправді, сказати важко. Припускають, що від 7000 до 20 000 осіб. Таке мучеництво зазвичай починається в підвалах, переобладнаних на таємні тюрми. Згодом, однак, багатьох викрадених переводять до регулярної російської системи таборів. З однією відмінністю від звичайних в’язнів: про цих утримуваних немає жодної доступної інформації, немає зв’язку із зовнішнім світом.
І це система: в експертній доповіді Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) щодо викрадення цивільних осіб на окупованих росією територіях буквально зазначено: місія констатує, що свавільне позбавлення волі українських цивільних осіб відбувається в масових масштабах і демонструє “ознаки систематичної, послідовної та навмисної поведінки”, “спрямованої конкретно проти українських цивільних осіб”. Цивільні особи систематично стають мішенню таких кампаній у межах фільтраційних програм. Визначальний критерій — лояльність до окупаційного режиму.
Того факту, що Олег Котов був поліцейським, а його син є поліцейським, судячи з усього, вже достатньо, щоб викликати підозру.
У цьому контексті експертна комісія ОБСЄ також говорить про злочини проти людяності. Це суворий юридичний термін, який описує акти насильства, вчинені “в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яке цивільне населення, з усвідомленням цього нападу”. Тобто злочини проти людяності вимагають високого ступеня організації, ланцюга командування та системи.
Тож підвал на вокзалі для Олега Котова став зрештою лише початком: далі була Гоптівка на кордоні з росією. Там був маленький готель, який слугував табором для військовополонених і цивільних заручників. “Там була велика кімната”, — каже він. Там його посадили в куток. Навколо стояло п’ятнадцять чоловіків. Один сів перед ним, дістав із кишені складаний ніж, відкрив його й сказав: “Ну що, відрізати тобі вуха?” Він торкається свого вуха — шрам зажив, вухо на місці. “Вони не хотіли мене вбивати, вони просто хотіли розтрощити мені грудну клітку”, — каже Олег Котов. Спочатку він сидів, потім його змусили підвестися, зрештою він упав. Той тип із ножем просто стояв, поки інші його били — години чотири чи близько того, точніше він сказати не може. У якийсь момент він знепритомнів. Потім знову “Тапік”, поки він лежав на підлозі. “Там підтискаєш ноги, — каже він, — а двоє інших у цей час били по стопах”.
Це тривало майже місяць. Вісімнадцять днів йому не дозволяли ходити там до туалету. Били полонених усі: солдати, охоронці, офіцери під час допитів, був навіть один українець, який перейшов на інший бік. І в якийсь момент його знову повели на допит. “Там був командир, який виглядав як голлівудська зірка”, — каже Олег Котов. Той сказав: “Сідай, хочеш 100 грамів?” Він відмовився. Тоді побиття продовжилося. Після перебування в тому “готелі” в Олега Котова було щонайменше три зламані ребра, як він каже.
Потім його відправили до Шебекіна Бєлгородської області в росії. Це місце він знав і раніше, бо там робили хороші макарони, каже Олег Котов, силячись усміхнутися. Сам він познайомився з табором: двадцять п’ять наметів. І там знову “прийом” — кийками. Знову допити. Знову побиття. Спеціалізація табору — нічні раптові напади охоронців із кийками завдовжки сімдесят три сантиметри. “По сідницях, у сідниці”. Один хлопець там так кричав… Олег Котов робить паузу. Знову “Крокодил”. Або газові балони, які прив’язували до ніг і підпалювали. Крім того — гаряче залізо до підошов ніг. І “Роднічок” (“Джерельце”) — ти лежиш на лавці, тобі затикають рот ганчіркою, при цьому в рот ллється вода, а ти не можеш ковтнути. Або “Машенька” — кувалда. Або “стоматологічні інструменти”, які вони розкладали під час допитів майже ритуально. Вісім місяців він перебував у Шебекіні. Після цього — СІЗО в Зарайську, на південь від Москви. Там було щось на кшталт “ініціації” — себто жорстоке побиття. Проте після цього там було відносно спокійно. І далі — до Старого Оскола.
Але потім почалися медичні проблеми. Там був майор “Сонечко”. “Сьогодні ми називаємо його “доктор Зло””, — каже Олег Котов. ВІЛ-інфікованого в’язня вони витягли з камери й кинули до кімнати без вікон — доки в нього не почалася пневмонія, і через три дні він помер. “Він пішов від нас дуже тихо”. Інший повісився на простирадлі. Йому ж одного разу сказали, що він просто задихнеться від своєї “пневмонії”. Адже в якийсь момент стало зрозуміло: щось не так. Чи то пневмонія, чи туберкульоз, чи щось інше. Він підслухав розмови лікарів і зрозумів, що це рак. Йому ж про це ніхто ніколи не говорив. Лікування також не було. Але принаймні відтоді його здебільшого залишили у спокої — аж до того дня в червні 2026 року.
Спочатку видали форму. Вони мусили вдягнутися. Того дня він уже ледве міг зробити це самотужки — настільки слабким був. Потім усіх змусили стати до стіни: обличчям до стіни, ноги розставлені, руки на стіні. “Ми всі стояли там як дурні”, — каже він. Потім їм на голови натягнули тканинні мішки, зв’язали руки й повели. Їхали годину — як виявилося, до летовища. Там він уже ледве міг стояти. Нарешті політ. Потім ще одна поїздка автобусом. Про те, що їх будуть міняти, їм ніхто не казав. У якийсь момент один із чоловіків припустив, що це обмін. Він відповів: “Ніколи в житті, не будь дурнем”. Але так воно й було: це був день, схожий на сон.
“І ось я тут тепер”, — каже Олег Котов. Він дивиться на маленький балкон перед своєю палатою на другому поверсі шпиталю, упершись руками в матрац. На балконі навпроти чоловік із голим торсом і круглим животом наводить лад. Зараз надворі щебечуть птахи й світить сонце. Вночі російські ракети знову вдарили по Києву — вкотре. За кілька днів Олегу Котову виповниться шістдесят років.
“Ми викликали поліцію”, — каже Світлана Котова, піднімаючи куточки губ, імітуючи посмішку. Вона має на увазі, що приїде син із Харкова, поліцейський. Молодший перебуває в Західній Європі, він не встигне приїхати. Вона гладить свого чоловіка по рідкому волоссю, він притуляється головою до неї, куточки його губ тремтять, очі наливаються сльозами, вона пригортає його до себе. Вони не бачилися чотири роки. Щомісяця протягом цього часу вона писала йому листи. Два з них її чоловік отримав, що сталося з іншими — ніхто сказати не може. Олег Котов каже: “Я не маю образи чи гіркоти”. Але в нього є одне бажання: “Це зло має бути переможене”.
Наприкінці липня, за сім днів після нашої зустрічі, Олег Котов заснув і більше не прокинувся.
