Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Протягом багатьох десятиліть свого панування московська влада намагалася стерти з пам’яті українців та інших поневолених народів правду про свої злочини. Лише наприкінці 80-х більшість із нас почали дізнаватися про страшні часи Голодоморів та політичних репресій, які з визначеною кремлем систематичністю прокочувались територією України, Литви, Латвії, Казахстану та багатьох інших республік колишнього радянського союзу. Лише після низки подій останніх десятиліть нам стала зрозуміла боротьба упівців в Україні, «лісових братів» у країнах Балтії та «басмачів» у Середній Азії.
В Україні тривалий час існувало певне табу щодо оприлюднення даних про воєнні злочини, скоєні червоною армією та радянським союзом загалом у часи Другої світової війни. Проте після початку агресії російської федерації проти України крига врешті скресла. Стара звичка деяких «діячів» постійно озиратися на москву нарешті відійшла у минуле.
Про певні аспекти воєнних злочинів того часу кореспондент АрміяInform поспілкувався з доцентом Національного університету оборони України Ростиславом Пилявцем.
— Ростиславе Івановичу, якого характеру воєнні злочини під час Другої світової війни вчинялися на території України червоною армією та проти кого?
— У той період воєнні злочини в Україні та проти українців і народів, які мешкали в Україні, чинили як радянська держава в особі партійно-політичного апарату й каральних органів, як-от нквс та інші, так і представники червоної армії — «визволительки». Злочини чинили як представники командування різних рівнів, офіцери, так і рядові солдати. І ці злочинні дії мали різноплановий характер — вони були спрямовані на певні групи осіб за соціальною, релігійною, національною ознакою тощо. Ці групи являли собою реальну чи потенційну небезпеку для радянської влади й соціалістичного устрою. Природа цих злочинів теж була різною.
Серед організованих злочинів, які безпосередньо стосуються дій робітничо-селянської червоної армії (рсча), насамперед слід відзначити ті, що були пов’язані з мобілізацією в Україні, на звільнених від окупантів територіях, особливо в період 1943‑1944 рр.
робітничо-селянська червона армія — офіційне найменування сухопутних військ та військово-повітряних сил, які разом із військово-морським флотом, прикордонними військами, військами внутрішньої охорони республіки й державною конвойною вартою входили до складу збройних сил ррфср/срср з 15 (28) січня 1918 року по 25 лютого 1946 року.
Масовим явищем стало те, що до лав діючої армії незаконно або ж із порушенням законодавства залучали осіб, які за законом не підлягали мобілізації. Їх «ставили у стрій» без належного оформлення, навчання, озброєння, обмундирування, забезпечення й у перші ж дні кидали в бої. Дуже велика кількість таких мобілізованих загинули в перші дні й тижні важких боїв на обох берегах Дніпра.
Це явище й мобілізовані «польовими військкоматами» (командирами полків і дивізій) тепер відоме як «чорна піхота» або «чорносвитники». Але ця тема сама по собі є дуже важливою та потребує окремої розмови.
У спектрі злочинів, скоєних представниками рсча, помітне місце посідали злочини проти особи, як-от вбивства, поранення, побиття, катування, каліцтво та зґвалтування. Також були майнові злочини, зокрема мародерство, крадіжки, підпали та пошкодження майна.
— Тривалий час існували обмеження щодо досліджень та оприлюднень даних щодо воєнних злочинів червоної армії та радянського союзу в часи Другої світової війни. На вашу думку, зараз щось змінилось? Чи проводять сьогодні історичні дослідження, які б відкривали широкому загалу правду про деякі болючі моменти тогочасної історії?
— Змістовним і цікавим у цьому плані є дослідження доктора історичних наук (Інститут історії України НАН України) Олени Стяжкіної «Червоні злодії» Другої світової: витоки, практики й наслідки мародерства радянських військовослужбовців. Вона глибоко дослідила феномен подібних злочинів, насамперед витоки та прояви мародерства військовослужбовців червоної армії в роки Другої світової війни. І це дослідження дозволяє зрозуміти ту жорстоку, дику поведінку (здавалося б, якій немає пояснення) військових сучасної російської армії в Україні.
Авторка зазначає, що до несанкціонованого мародерства вдавалися не тільки нацистська й радянська держави та створені ними інституції — воно ставало модусом повсякденних практик військових чи не всіх воюючих армій та парамілітарних об’єднань.
Також подібну роботу проводять і інші історики. Проте проводячи такі дослідження, ми стикаємось з проблемою доступу до архівів, які б проливали світло на події того часу, оскільки переважна частина документів перебуває на території російської федерації.
— Де, на вашу думку, криється підґрунтя «червоного мародерства»?
— Якщо відкинути традицію мародерства та певної міри традиційної жорстокості народів, які населяють територію теперішньої росії, то «червоне мародерство» було закладене в гаслах більшовицької революції та практиках запровадження нового соціального порядку.
Щодо витоків і проявів радянського мародерства у завершальному періоді Другої світової війни, то вони полягали не тільки та не стільки в бажанні помсти чи відплати, скільки у соціальній заздрості («класовій ненависті»), через що всі мали жити не добре, а так само погано, як і «визволителі». І це стосується не лише на території Німеччини чи країн-союзниць Третього рейху, а всіх територій, де відбувалися бойові дії.
Причини полягали й у можливості реалізувати право сильного грабувати слабкого, в усвідомленні своєї вищості щодо ворогів і тих, кого ніби «визволяли», щодо начебто своєї «унікальної місії» у світі. За таких обставин мародерство було спрямоване не тільки проти німців, а й проти українців, сербів, поляків, угорців, євреїв та ін.
Жахливі сценарії привласнення чужого майна часто-густо були злочинами посеред інших злочинів. радянська державна політика щодо мародерства була двоїстою: на широкий загал інформація про це явище або заперечувалась, або подавалася в контексті відомостей про покарання порушників закону; натомість для «внутрішнього користування» керівництво радянського союзу обрало політику схвалення та підтримки, у тому числі через створення спеціальних структур для формування й відправлення додому посилок із фронту.
Уже згадана нами засекреченість документів радянських архівів на території росії не дозволяє встановити достовірні масштаби індивідуального мародерства, кількість учасників, обсяги індивідуально вкраденого майна. Можна припустити, що не всі «визволителі» поводилися однаково — як злодії та ґвалтівники. Однак загальна тенденція визначалася не ними, а тими, кого весь світ волів бачити визволителями, а побачив варварами.
Слід також констатувати, що «червоні злодії» — це представники різних народів радянського союзу. Тож проблема роботи з провиною є частиною «домашнього завдання» українців, з яким через утілення нових підходів щодо розуміння трагедії війни, як-от гасло «Ніколи знову», наше суспільство успішно дає раду.
Однак для росіян — самопроголошених «наступників переможців» у Другій світовій — варваризація війни залишилася включеною як наратив актуалізованої пам’яті, наприклад «Можем повторіть», «На Берлін!» та інші.
Варварство й мародерство є певними формами інституціоналізації російського імперського месіанства й сьогодні під час теперішньої російсько-української війни, у чому ми з вами переконуємось щодня.
Фото автора та з відкритих джерел
