Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
З початком російсько-української війни навесні 2014 року разом з усіма страхіттями, притаманними військовим діям, які прийшли на українську землю, ми побачили і російське мародерство.
За останні місяці світ побачив російських військових із краденими унітазами, пральними машинами, килимами, телефонами…
Широкого розголосу набули повідомлення про танкери, зафрахтовані російською федерацією і повні українського збіжжя, які блукають морями в пошуках покупців. Або про сільськогосподарську техніку, яку за допомогою новітніх технологій знайшли аж на території Чечні. Також згадаймо про вивезені на територію росії, ще до широкомасштабного вторгнення, десятки заводів із тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. Ось, власне, це і є мародерство в промислових масштабах, або державне мародерство, як його називають деякі історики.
Зазирнути в підґрунтя цього питання кореспондентам АрміяInform допоміг кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного військово-історичного музею України Олександр Филь.
— Зважаючи на моторошні наслідки перебування «асвабадітєлів» в українських містах та селах, постає, зокрема, і таке запитання: звідки в них виникла традиція «державного» мародерства?
— Мародерство як явище на війні не нове і сягає своїм корінням сивої давнини. Проте в часи Другої світової війни мародерство набуло нових форм. Щоправда, у радянській, або червоній армії, як її тоді називали, мародерство називалось «збиранням трофеїв», простіше кажучи «барахольством». І це процес був поставлений на промислові рейки.
5 січня 1943 року вийшов наказ Народного комісаріату оборони СРСР за № 05 «Про збирання та вивезення трофейного майна на фронтах та забезпечення його зберігання». Згодом наказ № 06 затвердив Положення про роботу трофейних органів червоної армії з обліку, збору та вивезення з полів битв трофейного та залишеного вітчизняного озброєння, майна, продфуражу та металобрухту. Отже, у червоній армії вперше почали формуватися спеціальні трофейні команди для подальшого впорядкованого використання матеріальних цінностей. При кожній армії були сформовані трофейні батальйони, а при фронтах — бригади для збору, обліку, охорони та вивезення озброєння, майна, фуражу та металобрухту з армійського тилу, а також для вивезення на армійські склади та станційні збірні пункти озброєння та майна, зібраних трофейними ротами у військовому тилу.
У лютому 1943 року було сформовано Головне трофейне управління для керівництва трофейними підрозділами та розпорядження трофеями. Згодом у квітні 1943-го створили Трофейний комітет на чолі з маршалом радянського союзу Климентом Ворошиловим, якому і підпорядковувалося трофейне управління. У 1944 році структуру вдосконалили ухваленням нового «Положення про трофейні органи, частини та установи Червоної армії», затвердженого 28 квітня.
Аби трофеї не потрапляли до рук «злодійкуватих» зберігачів, у трофейних підрозділах були створені свої відділи контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР «СМЕРШ».
Отже, мародерство було поставлене, так би мовити, на широку ногу. І варто нагадати, що на той момент червона армія вже провела декілька воєнних кампаній і мала необхідний досвід для ухвалення необхідних рішень.
— Якщо для цих цілей були спеціально створені державні органи, то виходить, що масштаби роботи так званих шукачів трофеїв був колосальним?
— Масштаби роботи трофейних команд вражають. Якщо говорити про військову техніку, то за час війни було зібрано близько 25 000 німецьких танків і самохідних артилерійських установок, понад 68 тисяч гармат і 30 тисяч мінометів, понад 114 мільйонів снарядів різного калібру, 16 мільйонів мін, 257 тисяч кулеметів, 3 мільйони гвинтівок, близько 2 мільярдів набоїв тощо.
Окрім зброї та боєприпасів, трофеями вважалися будь-які матеріальні цінності, необхідні для використання в СРСР. За деякими даними, тільки кількість залізничних вагонів із різноманітним крамом, що вирушили з Німеччини до Радянського союзу, нараховувала десятки тисяч. Вивозилося все: чоловічий та жіночий одяг, взуття, хутро, тканина та вовна, килими, меблі, посуд, музичні інструменти, радіоприймачі, сільськогосподарське обладнання, різноманітне збіжжя, продукти харчування тощо.
На завершальному етапі війни одним із завдань трофейної служби стало збирання історичних і культурних цінностей. Що там говорити, вивозили навіть цілі заводи.
— Під час своїх історичних досліджень ви спілкувались з багатьма учасниками та свідками цих подій. Що вони розповідали про це?
— У процесі досліджень мені вдалось зібрати понад триста спогадів учасників тих подій. Пригадую, як декілька років тому поспілкувався з Іваном Єригіним, якому на той момент виповнилось 103 роки. Він розповів, що у 1945 році його призначили старшим конструктором технічного бюро для пошуку та збору устаткування і технічної документації, зокрема німецьких ракет «ФАУ-1» та «ФАУ-2». Усе, що їм вдалось віднайти, було завантажено до товарних вагонів та декількома ешелонами вивезено на військовий полігон «Капустін Яр» (Астраханська область російської федерації).
У ті часи керівником полігону був генерал-лейтенант артилерії Вознюк Василь Іванович, родом із Гайсина. Тоді вивезли не тільки різноманітне устаткування, технічну документацію, ракети, але й розбірні будинки. У подальшому в цих будинках жив обслуговуючий персонал полігону. Нагадаю, що саме ці ракети стали прототипом для розробки перших балістичних ракет у США, Радянському союзі та інших країнах.
Єригін Іван Іванович. Народився 2 січня 1917 року. Ветеран Другої світової війни. Наприкінці війни був помічником командира 93-го гвардійського мінометного Режицького Червонопрапорного ордена Кутузова полку з технічної частини 79-го стрілецького Берлінського корпусу 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І ст. та двома орденами Вітчизняної війни ІІ ст. та орденом Червоної Зірки.
Інший ветеран Федір Борщов пригадав, що коли його підрозділ перебував на території Румунії, він став свідком того, як демонтовували цегельні заводи. Під керівництвом інженерів із москви все обладнання, разом із цеглою, вивозили на територію СРСР включно з приміщеннями заводів.
Борщов Федір Пантелеймонович. Народився 7 лютого 1925 року. Ветеран Другої світової війни. Навідник 4-ї батареї 1684-го артилерійсько-мінометного Дебреценського полку 63-ї кавалерійської Корсунської Червонопрапорної дивізії 5-го гвардійського Будапештського Червонопрапорного Донського козацького кавалерійського корпусу 3-го Українського фронту. Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ст., «Знак пошани», медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «За взяття Будапешта» тощо.
Отже, збирання так званих трофеїв відбувалось не тільки на території переможеної Німеччини, але й на територіях інших країн, що не завжди були її союзниками.
А от односелець тричі Героя Радянського Союзу маршала авіації Івана Кожедуба полковник Петро Бочек, також Герой Радянського Союзу, розповідав, що йому, коли він ще був лейтенантом, довелось побувати на складі «трофейного майна», розмір якого можна порівняти із сучасними торговельними центрами.
Бочек Петро Семенович. Народився 3 березня 1925 року. Ветеран Другої світової війни. На фронтах з червня 1944 року. Герой Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна, медаллю «Золота Зірка», орденами Слави 3-го ст., Вітчизняної війни 1-го ст. та медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» та «За визволення Варшави». Нагородами незалежної України: орденами «За заслуги» ІІІ ст., «За мужність» ІІІ ст. та медаллю «Захиснику Вітчизни». Почесний громадянин міста Познані (Республіка Польща).
І таких спогадів багато. Можемо зробити висновок, що генетична пам’ять працює, мародерство в держави-окупанта в крові. Варто лише пригадати поведінку російської армії на території Грузії під час російсько-грузинської війни 1992–1993 років…
— Дякуємо за розмову.
