А відтак — і наближення українського військового взуття до стандартів НАТО. АрміяInform запитала в Центрального управління розвитку матеріального забезпечення Міноборони України…
Скільки не намагайтеся збудувати в росії демократію, все одно вийде самодержавство. Скільки не пробуйте встановити авторитаризм в Україні, все одно отримаєте Запорізьку Січ. Ця напівжартівлива сентенція має чимало спільного з історичною істиною — два сусідні географічно народи мають кардинально відмінні історичні шляхи та долі. Вони обумовили принципово різні моделі політичної культури і ставлення суспільства до представників влади.
Зазвичай ставлення росіян до влади виводять з московського царства та російської імперії з їхнім принципом «внизу власть тьмы, а наверху тьма власти», а українців — із Запорізької Січі та Гетьманату з їхньою традицією виборності кошового отамана або гетьмана та усієї козацької старшини. Це цілком справедливо, однак справедливо лише почасти, оскільки корені російського авторитаризму давніші й сягають Володимиро-Суздальського князівства як першого державного утворення, від якого можна починати історію російської держави. Натомість української демократичної традиції закорінені не лише у Запорізькій Січі, але й у Київської Русі, від якої слід починати відлік історії власне української державності.
Справді, витоки відмінностей української та російської політичної культури можна прослідкувати вже за доби Київської Русі. Одним із демократичних інститутів, який сягає коренями Раннього Середньовіччя, було віче — збори вільних людей, на яких обговорювались і вирішувались усі важливі громадські справи. Візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський, пишучи про сучасних йому слов’ян, зазначав: «…сими народами… не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи чи щасливі, чи лихі — до громади йдуть».
Давній слов’янський інститут народного волевиявлення та самоврядування мав різну історію під час становлення та розвитку державності Київської Русі. Він не набув поширення або був нещадно знищений у князівствах майбутньої московії. Натомість в окремих князівствах України-Русі, насамперед у Великому князівстві Київському, віче не лише зберегло, але й посилило свою вагу. Особливої ваги вічові традиції набували під час послаблення чи вакууму князівської влади, або ж за критичних обставин ворожої загрози.
читайте також:
Отже, віче було екстраординарним, надзвичайним органом, який за критичної потреби вирішував найважливіші питання життя держави. Саме віче як загальноміське народне зібрання закликало чи навпаки виганяло князів, ухвалювало рішення щодо оголошення війни і скликання народного ополчення (тогочасної тероборони) чи укладання миру.
Наприклад, 1068 року після поразки князівських дружин у битві з половцями, містяни Києва зібралися на віче і звернулися до князя Ізяслава Ярославича з таким проханням: «Половці розсипалися по землі: дай, княже, зброю і коней, ми ще битимемося з половцями». Князь, однак, не схотів надати охочим зброю, оскільки боявся озброювати міську чернь. У відповідь кияни звільнили з в’язниці та посадили на престол князя Всеслава Полоцького, а Ізяслав Ярославич мусив утікати зі столиці.
Як бачимо, віче виступило проти князя не через те, що він програв битву, але тому, що він відмовився надати зброю і створити підрозділи територіальної оборони для подальшої боротьби з ворогом. Відмова від оборони рідної землі та власних підданців з боку князя була для киян неприпустимою, тож правителя, який пішов на такий крок, слід було позбавити влади та замінити на іншого.
Значно посилались роль віча також під час запеклої боротьби князів за київський престол у середині ХІІ століття. Тоді кияни підтримали князя Ізяслава Мстиславича, який боронив місто від суздальського князя Юрія Долгорукого і чернігівських Ольговичів. Літопис зберіг пронизливе звернення князя до віча, що зібралося на подвір’ї собору Святої Софії: «Браття кияни! … ідіть зі мною до Чернігова на Ольговичів, збирайтеся від малого до великого, хто має коня — на коні, хто не має коня — у човні, бо вони не тільки мене самого хотіли вбити, але й вас викоренити». Підтримка Ізяслава Мстиславича киянами була беззаперечною.
Вирішальною у боротьбі за Київ стала битва 1151 року на Перепетовому полі. Кияни рішуче підтримали любого їм князя проти іноземних загарбників, які прийшли з далекої чужої суздальщини. Військо Юрія Долгорукого та його союзників зазнало значних втрат і ганебної поразки. Відтоді й аж до смерті Ізяслава Мстиславича суздальський князь не наважувався претендувати на Велике князівство Київське.
Як бачимо, київське віче і скликане ним народне міське ополчення — тогочасна тероборона — неодноразово відігравали ключову роль в організації захисту рідної землі від іноземних загарбників. Кияни рішуче скидали того князя, який відмовлявся захищати Батьківщину, і підтримували правителя, готового боронити місто.
Пам’ять мужніх оборонців Києва доби Київської Русі українці вшановують і нині. Почесне найменування «імені князя Ізяслава Мстиславича» Указом Президента України присвоєне Окремому центру спеціальних операцій «Захід» Сил спеціальних операцій Збройних Сил України.
