Саме таким шляхом скористався Сергій — військовослужбовець 152-ї окремої єгерської бригади. Про своє рішення добровільно мобілізуватися, службу у різних підрозділах та повернення до війська він розповів…
Напередодні Дня Незалежності в АрміяInform відбувся круглий стіл «Українська незалежність і державність: історія та перспективи». Історики наголосили на безперервній тяглості традицій української державності від доби Київської Русі до сучасності. Ці зауваги особливо актуальні нині, коли російська федерація заперечує право України на власну історію і нищить українську історичну науку й освіту на тимчасово окупованих територіях.
читайте також:
Важливим аспектом історичних претензій російських агресорів до України є спроба привласнити спадок Київської Русі. Окупанти намагаються прибрати згадку про українську столицю з назви середньовічної української держави і впроваджують означення «Русь» або «Давня Русь», аби тільки якнайменше згадувати про Київ.
Також російські загарбники накидають на український історичний процес ту «єдиноправильну» з їхньої точки зору схему, яку створили російські імперські історики у XVIII−ХІХ століттях і яку відтворив у своїх псевдоісторичних опусах владімір путін. І дарма, що вже понад століття тому видатний український історик Михайло Грушевський переконливо розкритикував імперську схему історії східних слов’ян і створив свою обґрунтовану схему української історії у статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 рік). Росіянам не йдеться про наукову дискусію − вони прагнуть нав’язати власне бачення історії збройною силою.
За російською схемою, яка, на жаль, почасти проникла й до українського історичного наративу, історія державності в Україні обірвалася із розпадом Галицько-Волинського королівства. За російською схемою історії справжній центр «русской государственности» буцімо перемістився на північний схід, до москви. За українською ж від середини XIV століття почався так бездержавний період історії, пов’язаний із чужоземною литовською та польською окупацією.
Під час роботи круглого столу в АрміяInform історики рішуче заперечили накидання російської схеми на український історичний процес і водночас зауважили, що і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита можуть і повинні вважатися також і українськими державами. Представники соціальної еліти місцевого українського походження відігравали вагому, а часом і вирішальну роль в обох цих державних утвореннях, тож вони є такими само українськими, як і литовськими та польськими. Історик Михайло Кублій наголосив, що місцеві правлячі політичні еліти перекинули місток української державності від Київської Русі до Гетьманату.
Михайло Кублій, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археології НАН України: Форма держави постійно може змінюватися, але держава продовжує існувати. Існувала Київська Русь, потім − Галицько-Волинське князівство чи королівство Русь, Литовсько-Руська держава… Але тяглість ідеї української державності та її суверенітет у різні часи мали різні форми, різне значення. У литовський період це проявлялося в тому, що на місцях правили князі − Острозькі, Вишневецькі тощо. Вони передали естафету української державності козакам. А від козаків і гайдамаків вона перейшла до періоду творення сучасної України, який припадає на кінець ХІХ − початок ХХ століття.
читайте також:
Дещо складніше з другим немов би «бездержавним» періодом − від ліквідації Гетьманату до проголошення Української Народної Республіки. Однак і тут відсутність державності не слід абсолютизувати. Ідеї поновлення Гетьманату нуртували в певних інтелектуальних середовищах, а такі видатні документи епохи, як «Історія русів» чи «Книга буття українського народу», не лишають сумнівів у прагненні тогочасних українців відродити або створити власну державу. І це не кажучи вже про програмні настанови політичних сил і тексти інтелектуалів другої половини ХІХ − початку ХХ століття!
У сукупності все це дозволяє порівняти українську історію «великого ХІХ століття» з історією польського народу, який так само боровся в цей час за відновлення власної держави − Речі Посполитої. Так само, як і поляки, українці прагли до творення власної держави і скористалися першою історичною нагодою, щоб втілити це прагнення в життя − Першою світовою війною і Лютневою революцією 1917 року в російській імперії.
Андрій Ковальов, кандидат політичних наук, пресофіцер 112-ї бригади ТрО ЗСУ: 22 серпня 1992 року відбувся акт передачі повноважень від державного центру УНР в екзилі, який представляв Президент Микола Плав’юк, владі України. Клейноди приймав особисто Президент Леонід Кравчук. Для Президента Кравчука це було дуже важливо політично, адже з державним центром УНР в екзилі тісно співпрацювали уряди США та Великої Британії. Окрім того, ця церемонія означала визнання новітньої української державності діаспорою та тяглість державницької традиції від Української Народної Республіки.
У ХХ столітті українська історія також засвідчує тяглість державотворчої традиції. Сучасна незалежна Україна є фактичною правонаступницею одночасно як Української Радянської Соціалістичної Республіки, так і Української Народної Республіки. Не дарма ж бо рівно тридцять років тому, 22 серпня 1992 року, Президент УНР у екзилі Микола Плав’юк передав Президенту України Леонідові Кравчуку грамоту Державного центру УНР, за якою незалежна Україна визнавалась правонаступницею Української Народної Республіки.
Як бачимо, тяглість української державності безперервна від доби Київської Русі аж до сучасності. Українці, радять фахівці-історики, мають утверджувати правдиве наукове бачення власної історії, відкидаючи російські історичні міфи про відсутність української держави.
