У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
46-річний офіцер 101-ї бригади ЗСУ Ігор «Сабат» із Покровська мав законну «бронь» і стабільну кар’єру, але залишив політику, щоб піти на фронт. Тепер він командир роти, який пройшов поранення, оточення і війну — з вірою, що «нам буде важко, але ніколи не соромно».
Про його шлях, поранення, віру й погляди розповіли на сторінці бригади.
Поранення в оточенні
Шлях Ігоря у 101-й розпочався одразу після випуску з Національного університету оборони України.
Він став командиром взводу й уже за місяць потрапив під обстріл — уламки пробили лопатку і ногу.
«Це було під час чергового заходу на фенольний завод у Нью-Йорку, який уже перебував в оперативному оточенні», — згадує офіцер.
Він ніколи не залишав підлеглих і завжди виходив з ними на позиції: «Лише пліч-о-пліч у бою народжується довіра й справжній авторитет».
Тієї ночі групу із семи бійців засік ворожий дрон. Годинний обстріл накрив позицію крупнокаліберною артилерією й мінометами, по закінченню — ще й ударами скидів.
«Майже всі з контузіями, троє — важкопоранені. І все ж ми вижили. Це було диво», — згадує «Сабат».
Його врятували каска з уламком, який він не виймає «принципово — як нагадування», молитва матері й натільний хрестик від батька.
Прорив «по сіряку»
Група сховалася під рештками моста — під постійним прицілом ворожого дрона.
Воїни чекали, поки той сяде на підзарядку, і тоді рвонули.
«У повній темряві, через зруйноване село, ми пробиралися до вцілілої хати, де запрацювала рація. До точки евакуації дісталися вже по сіряку», — розповідають у бригаді.
Покровськ, мова й «антимосковська діяльність»
Після лікування Ігор повернувся у стрій і згодом очолив роту.
Воює неподалік Яблунівки, всього за кілька десятків кілометрів від рідного Покровська — «тимчасово недосяжного».
«Там мій дім, який сто років тому збудував прадід. І тепер у ньому — лапті окупантів», — з гіркотою каже він.
Ще у 2014 році перевіз родину до Києва, а сам повернувся у місто — допомагати добровольчим підрозділам і займатися «непублічною антимосковською діяльністю».
Про мову говорить просто:
«Українську чув тільки від прабабусі. Але тепер це мова мого вільного народу — наш генетичний код і зброя проти зросійщення. Мова має значення!»
«Піхотинці — боги війни»
«Сабат» переконаний: хай дрони й артилерія панують у небі, але «це не твоя земля, доки на ній немає твоєї піхоти».
«Наші піхотинці — справжні боги війни», — каже він.
Мотивацію ворога описує коротко: «Гроші й страх. Спочатку — гроші, потім — страх».
Каже, що поранених росіян часто «добивають або карають», аби не витрачати ресурси.
Розповідає й про кумедний випадок із полоненим:
«Назвався вінничанином. Але один із наших і справді з Вінниці. Після першого питання легенда посипалась».
Попри все, ворогу надали допомогу — бо «є Женевська конвенція, і є честь».
«Карфаген має бути зруйновано»
Найважче, зізнається офіцер, — це втрати:
«Бачити, як по монітору йдуть найкращі — і не мати змоги допомогти».
Говорить із повагою про побратимів, як про бійця «Манго» — «дитя-горобчика», який один лишився на позиції, коли всі відійшли, і прийняв бій.
«Так і Україна, — каже „Сабат“. — Ми менші, але вперті. Ми — нащадки гунів і сарматів. І цього разу Карфаген має бути зруйновано».
Його віра проста і тверда:
«Ми знову розгорнемо прапор у Покровську. Нам буде важко — але вже ніколи не буде соромно».
Як повідомляла АрміяInform, 21-річний командир відділення 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу, киянин Максим із позивним «База», розповів про бій на Харківщині, під час якого буквально спіймав ворожу кулю щелепою.
