Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Він трохи старший за мене, однак кожен з нас «крізь життєві перешкоди дочвалав до сорока» — мені 44, йому 48. Суттєво різниться наш досвід цивільного життя, ми маємо різний фах і працювали до вступу на службу в різний спосіб і за суттєво відмінних умов праці.
У мене впродовж останніх двох років робота практично повністю сидяча, з мінімумом фізичних навантажень. Він будівельник, висококласний фахівець, якому регулярно доводилося як підіймати та переносити чималу вагу, так і працювати у незручних позах упродовж тривалого часу.
Моя головна проблема зі здоров’ям — чи не щоденний головний біль і спина, яку стабільно «клинить» на 2–3 дні двічі на рік. У нього так само є проблеми зі спиною, а також з суглобами — ліктями та колінами.
Ми працюємо четвіркою з двома молодшими побратимами, одному з яких 28 років, другому — 33. У 28-річного колись був компресійний перелом хребта і його дивом поставили на ноги, однак він попри все став до лав Сил оборони України, хоча і міг того не робити. У 33-річного так само зі здоров’ям ідеально далеко не все. Однак обом «сорокарічникам» спочатку здається, що молодші хлопці майже кіборги та встигнути за ними нам не вдасться у жодному разі.
Наймолодший із нашої четвірки — командир відділення, він активний та ініціативний. Часом видається, що аж занадто, бо на відпрацювання штурму ворожих окопів він іде сім разів підряд без жодного перепочинку. Ми двоє три заходи з семи пропускаємо, хоча одного разу таки мусимо піти двічі підряд без перепочинку, бо бракує боєздатних бійців.
Без відпочинку доводиться йти якраз учетверте. Для командира відділення це вже сьомий захід. Заскакуючи в шанці третім гальмую по стінці окопу ногою, дуже боляче б’юсь об щось лівим плечем. Другий криє лівий кут і ми йдемо праворуч. Отже, другий тепер я.
Першим іде командир — я за ним ледве встигаю, хоча для нього це вже сьомий захід підряд. А вже від чверті дистанції першим неочікувано мушу йти я — так склалась умовна бойова обстановка. Легше від того не стає.
До кінця лінії окопів після зачищених бліндажів, «тешки», імітації перестрілок з ворогом і вибухів власних та ворожих гранат доходимо без втрат — забої рук та ніг не рахуються, шум у вухах теж. Трохи пече ліве око — мабуть, залив піт або луснули судини. Якщо друге, то буду схожим на Термінатора.
«Це було офігєнно», — кажуть побратими, які спостерігали за нашими діями в окопах згори. Схвалення не приховують також інструктори, хоча зазвичай вони доволі прискіпливі. Але цього разу ми точно заслужили на їхній «bro fist bump» — дружній удар кулаком об кулак.
«Ти не уявляєш, на що спроможний в „сорокєт“, доки не спробуєш», — каже 48-річний побратим, який йшов першим на останній третині дистанції. Я погоджуюсь — ніколи не думав, що доведеться стати військовим і, тим більше, що у мене стане сил пройти таку інтенсивну підготовку.
Мобілізований у 40+: як фізично витримати армійські навантаження
До того, як стати до лав Збройних Сил, обидва ми вважали, що здоров’я може не витримати армійських навантажень і надриватися під час навчання не збиралися. Однак коли після першого найважчого тижня побачили, на що спроможні, то вирішили пройти навчання без звернення за меддопомогою, якщо, звичайно, на те не буде критичної потреби.
Зрештою, нам обом це вдалося. За увесь час ні він, ні я жодного разу до медцентру не зверталися, хоча втома часом була смертельною, тіло пекельно боліло у різних місцях, а деякі дрібні травми дуже дошкуляли.
До речі, якщо вас цікавить й інший спеціалізований та аналітичний контент про військову справу – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
